Дозвольте мені запропонувати вам іще одну історію, яка народилася одного разу в моїй свідомості, коли я усамітнився й схилив свої коліна для молитви. Мені потрібно було читати лекцію на тему цієї книги й, чесно зізнатися, я був трішки спантеличений. Мені не подобалася теорія Евальда, тому я вирішив звернутися безпосередньо до Того, Хто написав книгу, і запитати, що ж лежало в її основі.
«Як, – можете запитати ви, – ти знаєш Автора книги?» Так, я знайомий з Ним уже досить тривалий час. На той час я знав Його біля тридцяти років, зараз ми знайомі вже сорок один рік. «Це що, виходить, книга була написана зовсім недавно, якщо ти знаєш її Автора?» – скажете ви. Ні, саме навпаки, книга ця дуже стара; але її Автор – Старий Днями, і я знаю Його відтоді, коли Він благодаттю врятував мою душу. Тому я вирішив показати Йому Його ж слово й нагадати про Його обіцянку, що коли Дух Святий прийде, то Він візьме «від Христа» і відкриє нам усяку істину. Я сказав: «Благословенний Господь, мені складно пояснити значення цієї невеликої книги; за допомогою Твого Духа поясни його мені, щоб я міг осягнути її справжній зміст».
Ось зараз я й хочу розповісти вам історію, котру, я впевнений, Він тоді відкрив мені. Ви, звичайно, маєте право вважати, що я помиляюся. У такому випадку йдіть до Нього й запитайте в Нього самі. Якщо Він скаже вам щось інше, прийдіть і розкажіть мені, я буду тільки радий виправити свою історію, якщо ви зможете показати мені, у чому я помиляюся.
Отже, ось що прийшло мені на серце, коли я просив Бога відкрити мені, що стало основою для написання Пісні над піснями. У північній частині країни, на горбкуватих околицях Єфрема розкинувся виноградник царя Соломона (див. П. Пісн. 8:11), і турботу про нього він доручив виноградарям, родині єфремлян. Імовірно, чоловік, батько сімейства, помер, але залишилася мати й, щонайменше, два брати, два сини. Ми читаємо про це: «Сини неньки моєї на мене розгнівалися» (П. Пісн. 1:6). Тобто, у матері могло бути й більше синів, але двоє було точно. У неї також було дві дочки, дві сестри. Про молодшу з них ми читаємо: «Є сестра в нас мала…» (П. Пісн. 8:8). Тобто, можна зробити висновок, що вона була ще дитиною. І, звичайно ж, була в цьому сімействі ще й старша дочка, Суламіта. Складається враження, що вона була чи то «бридким каченям», чи то «Попелюшкою» у своїй родині. Її брати не занадто поважали її та змушували виконувати важку роботу, позбавляючи її привілеїв, на які могла розраховувати підростаюча дівчина в єврейській родині. «Сини неньки моєї на мене розгнівалися…». Ця обставина змусила мене подумати про те, чи не були вони її зведеними братами, якщо це була одна родина.
«Сини неньки моєї на мене розгнівалися, настановили мене сторожити виноградники, – та свого виноградника власного не встерегла я!» (П. Пісн. 1:6). Вони, по суті, сказали їй: «Ну, ні, ти не будеш тинятися без діла в домі; ти повинна йти й займатися справою. Наприклад, доглядати за виноградником». Отже, вона мала стежити за тим, щоб виноградні лози були вчасно обрізані й розставлені сильця для «лисенят», які пошкоджували виноград. Крім цього брати доручили її турботам ягничок і маленьких ягнят, яких вона мала пасти, відшукавши гарні пасовища. Як бачимо, працювати їй доводилося важко, з ранку до вечора перебуваючи під промінням палючого сонця.
«Свого виноградника власного не встерегла я». Інакше кажучи, вона тут говорить: «Важко працюючи в полі, я не маю ніякої можливості дивитися за собою». Навряд чи знайдеться така дівчина, яка б пропустила можливість помилуватися годинку-другу біля дзеркала, зачісуючи волосся та причепурюючи себе всілякими способами. Наша ж героїня не мала змоги подбати про себе таким чином, тому вона й говорить: «Свого виноградника власного не встерегла я!..» Я не думаю, що в неї колись була можливість користуватися якоюсь косметикою. Дивлячись на дорогу, вона могла бачити вродливих придворних дам, що проїжджали верхи на струнких конях або в розкішних паланкінах[1]. Провівши їх поглядом, вона нахилялася над чистим джерелом і, вдивляючись у власне відбиття, говорила: «Так, можливо, я занадто смаглява, але миловидна. Якби тільки в мене була можливість доглядати себе, я була б такою ж гарною, як і всі вони». Такий зміст можна побачити в її словах: «Свого виноградника власного я не стерегла».
Одного разу, перебуваючи в полі зі своєю чередою, вона підвела очі й зненацька побачила високого гарного пастуха, якого ніколи раніше не зустрічала; він пильно вдивлявся в неї. Засоромившись, вона вигукує: «Не дивіться на те, що смуглявенька я, бож сонце мене опалило». І відразу дає пояснення, чому це трапилося: «Сини неньки моєї на мене розгнівалися, настановили мене сторожити виноградники, – та свого виноградника власного не встерегла я!..» (П. Пісн 1:5). Та він спокійно, навіть без тіні образливої нав’язливості, відповідає: «Уся ти прекрасна, моя ти подруженько, і плями нема на тобі!» (П. Пісн. 4:7). Тобто: «Я зовсім не думаю, що ти занадто смаглява або обпалена сонцем і тому некрасива. Як мені здається, ти навіть дуже мила».
Звичайно ж, знадобився якийсь час, щоб вони стали друзями, потім їхня дружба поволі переросла у взаємну прихильність, прихильність – у ніжну любов і, нарешті, пастух повністю скорив серце своєї пастушки.
Потім він пішов, але перш ніж піти, говорить: «Одного разу я повернуся за тобою, і ти станеш моєю нареченою». І вона йому вірить. Причому, напевно, тільки вона одна: її брати не вірять йому, люди, що живуть у цій горбистій місцевості, вважають її бідною простою дівчиною, котру обманув якийсь незнайомець. Вона намагається дізнатися про нього більше: хто він, звідки й де пасе свої отари, – але він дає досить ухильну відповідь; проте вона продовжує йому довіряти. Він зник на довгий час. Іноді вона бачила його вві сні й вигукувала: «Голос мого улюбленого», – але, прокинувшись, бачила, що навколо було тихо й темно. І все-таки вона продовжувала йому вірити.
Одного разу на дорозі здійнялася величезна хмара пилу, і все село вийшло подивитися, що трапилося. Дорогою рухалася пишна й урочиста процесія, на чолі якої був сам цар зі своїми охоронцями. Несподівано вони зупинилися саме навпроти виноградника. На подив пастушки, вершники, що супроводжували ескорт, вирушили прямо до неї з особливим повідомленням: «Цар послав нас за тобою». «За мною?» – перепитала вона. «Так, за тобою, пішли». Вона, звичайно, слухняно пішла вслід за ними. Наблизившись до царя, пастушка подивилася йому в обличчя і… впізнала в ньому пастуха, який скорив її серце. «Я належу своєму коханому, а його пожадання до мене!» – вимовили її вуста.
Головна причина, з якої я вважаю, що саме про це розповідається в Пісні над піснями, полягає в тому, що в усій цій дивній книзі, Біблії, від Буття до Об’явлення, ми зустрічаємося з історією про Пастуха, Який прийшов з найвищої небесної слави в цей темний світ, щоб вести двобій за Свою Наречену й виграти його. Після цього Він пішов, сказавши: «Я знову прийду й заберу тебе до Себе». Ось уже довгий час Божа Церква очікує Його, і одного разу Він прийде, виконуючи Своє слово.
- А коли Він прийде, наш прославлений Цар,
- Щоб відкуплених взяти додому,
- Наша радісна пісня полине до хмар:
- «Алілуя, осанна Святому!»
Через це я вважаю, що саме така історія може лежати в описі прекрасного любовного союзу в книзі Пісня над піснями. Зверніть увагу навіть на саму її назву: чи не нагадує вона нам інший вираз – Святе святих? Це не звичайна пісня! Євреї не дозволяли молодому чоловікові читати цю книгу, поки йому не виповниться тридцять років, щоб він не витлумачив її, виходячи лише зі своїх тілесних пожадань і не викривив її прекрасні вислови. Подібно до цього, можна сказати, що тільки зростаючи в благодаті й пізнанні Христа, ми можемо читати цю книгу, правильно її розуміючи й бачачи в ній таємницю Господа.
[1] Носилки у формі крісла чи ложа, укріплення на двох довгих палицях, кінці яких лежать на плечах носильників. – Прим. ред.
