Там унизу на подвір’ї стояло п’ятеро коней! Його мати приймала гостей? Треба сподіватися, що це не віщує нічого поганого! Їй не повідомили про наближення вершників – чи їм був відомий інший шлях?
Роблячи великі кроки, Донат квапився вниз із гори. У цей момент із будинку вийшли дві постаті: Софія і якийсь чоловік. Чи міг це бути пан Ґеріберт фон Фельзенбург? Так, це був він!
Вони побігли назустріч одне одному і щиро обійнялися.
– Ти ж, Донате, – мій племінник! – зі сльозами на очах промовив він. – Як чудово, що ти живий, що ти тут! Це просто неймовірно!
– І як чудово те, що ти, мій рятівник, є моїм дядьком, братом моєї матері! Наскільки великі плани нашого царя! – радів Донат.
Жіночий голос додав:
– І який щасливий збіг обставин, що тобі вдалося приїхати сюди, мій дорогий брате!
У будинку під час загальної трапези з чотирма супутниками Донат дізнався ще більше. Ґеріберт фон Фельзенбург розповів:
– Кілька днів тому в місті я отримав листа від Софії, твоєї матері, в якому вона коротко повідомляла, що ти приїхав сюди. Я також отримав повідомлення про радісні події, пов’язані з несподіваним успіхом Лори і Міроша в кількох населених пунктах країни. Крім того, до мене потрапило послання учителя Ґуріона, яке він надіслав усім членам Ради. У ньому було зібрано багато висловів із Великої Книги, які свідчили про те, що Всемогутній ставиться до свого народу з великою любов’ю та ніжністю. Це послання поширилося і серед інших людей, викликавши сплеск захоплення. Його зміст був настільки переконливим, що звістка про це пройшла всіма усюдами, і щодня у фортецю приїжджали люди, аби побачити й почути його. Розповідали також, що старий учитель був настільки вражений цим, що в нього щоразу сльози виступали на очах, коли він говорив про доброту Всемогутнього.
Я не міг приховати своєї радості і утаїти приємні події. Я розповів про це деяким зі своїх найвідданіших друзів, аби і їм надати мужності, оскільки здавалося, що в нашій ситуації ще досить тривалий час нічого не зміниться на краще. Але вони не зберегли це в таємниці, як я їх просив, а, здивовані, розповідали іншим про те, що почули, і з блискавичною швидкістю новина дійшла до солдат, які за розпорядженням Ґуріона були вартовими навколо мого дому.
Коли ті почули, що Донат, син священика, володар персня із зображенням лева, живий і перебуває на Святій горі, вони усі з розкаянням прийшли в мій дім і стали моїми однодумцями. Тому я зміг уночі залишити місто і, зробивши великий гак, прибути сюди. На жаль, мені довелося об’їхати кружним шляхом і моє володіння, аби не наражати на небезпеку мою дружину та дітей, оскільки мені не можна бачитися з ними. Однак я надіслав їм листа, який, сподіваюся, дійшов до них.
* * *
– А тепер ми маємо обміркувати, що слід робити далі, – мовив Фолькмар, один із чотирьох супутників, представлених Фельзенбургом як найближчі друзі, котрі, як і він, були військовими.
До цього вони мовчки слухали, кидаючи здивовані погляди на Доната і його матір. Фолькмар відкашлявся і продовжив далі:
– Дорогою сюди ми придумували різні можливості, як саме діяти розумніше. Виходячи з нашого багатого досвіду розробки планів боїв, ми б хотіли запропонувати наступне…
У цей час господиня дому, усміхаючись, перебила його:
– Прошу пробачення, шляхетний Фолькмаре! Ми вдячні вам за турботу, однак Великий цар, котрий послав Доната, уже повідав нам спосіб, як він думає діяти в даній ситуації.
І жінка поглянула на сина підбадьорливим поглядом. Той продовжив:
– Всемогутній дав мені знати про це на Святій горі безпосередньо через невеличке послання, яке містить такі слова:
«Не за допомогою війська і сили, а через мій ніжний подих!»
«Його подих?» Четверо бойових побратимів пана Фельзенбурга трохи безпорадно озирнулися. Про таку тактику вони ще ніколи у своєму житті не чули. Однак сам пан, схоже, здогадувався про значення цих слів, оскільки схвально кивнув:
– Упродовж довгих днів ув’язнення в моєму домі я використовував час, аби більше пізнати Всемогутнього з Великої Книги. Я розкрив у ній дивовижні деталі – також і про хід боїв. Справді, я знайшов там повідомлення з давніх часів, як саме люди перемагали в ім’я його. Дивовижні і надзвичайні перемоги – навіть через найслабших, іноді взагалі без боротьби, одного разу навіть завдяки одному лише співу переможних пісень.
Мені як командирові військової частини це було спочатку не тільки незрозумілим, а й неможливим! Але у своїй душі я відчував, що це не бабусині казки, а що ми повинні зрадити звичній воєнній стратегії. Пробачте мені, друзі мої, що не повідомив вам про це дорогою сюди. Я повинен був спочатку знайти підтвердження тому, що такі думки не виникли в результаті втоми від боротьби чи через мій уже немолодий вік. Однак слово, яке прийшло до тебе, Донате, зі Святої гори, вказує на той самий напрямок!
– Швидше, воно відіймає зброю з наших рук! – дещо гірко зазначив Фолькмар.
Вирази облич решти бійців свідчили про недовіру.
– Ми ж не можемо просто так сидіти тут і чекати на якийсь там вітерець! – промимрив старий Данкварт.
Однак цієї миті пану Фельзенбургу спало на думку питання, яке уже давно хвилювало його. Зараз же він міг поставити його, сподіваючись, що, нарешті, довідається відповідь:
– Чи може бути таке, що ми через зміст послання, яке ти, Донате, повинен принести нашому народові, більше дізнаємося про те, як можна здобути перемогу з допомогою самого Всемогутнього? Чи дозволено тобі повідомити його нам?
«Пане, як ти гадаєш?» – запитав Донат у своєму серці.
У відповідь там віднайшов спокій, навіть величезну радість. Отож він вже утретє повідав послання свого царя:
«Ви – мої улюблені діти! Прилиньте до мого серця! Воно благає вас!»
– Це сказав Всемогутній через тебе нам?! – здивовано прошепотів Фолькмар.
Усі інші дуже довго мовчали. В їхніх душах тривала боротьба. Чи справді найвеличніший з усіх царів міг так говорити? Чи могли вони, суворі бійці, взагалі щось подібне пускати у свою душу?
В їхніх думках багато всього чинило опір. Адже вони, насамперед, чоловіки! Якщо жінки там-сям говорять про серце, то чоловікам це не личить. І, нарешті, вони ж були військовими командирами. Перебуваючи на такій посаді, їм не можна було перейматися серцем – це так суперечило тому, що їм було доручено! Це перевернуло б їхній світ з ніг на голову! Як вони тоді виглядатимуть з усім, що вже зробили? Взагалі, нічого подібного ці чоловіки не чули упродовж усього свого життя! Навіть від найосвіченіших людей свого народу.
Однак, схоже, що царська звістка була сильнішою, ніж залізні панцири, які утворилися навколо їхніх сердець протягом багатьох років. Щось тепле і м’яке проникло в їхню душу, коли ці люди почали згадували про те, що було раніше. Адже саме таким був Всемогутній раніше, та всі встигли забути про це. Одне за одним вони внутрішньо капітулювали і дозволяли відбутися тому, що їхні серця наважувалися відповісти – спочатку дуже тихо, а потім усе сильніше. Нарешті вони прийшли до розуміння того, що найкращою зброєю в боротьбі зі всіма оманами цього народу є ніщо інше, як слово самого царя і їхня віра в те, що воно неодмінно реалізується.
Ґеріберт фон Фельзенбург першим зрадів у душі, оскільки передчуття, що Всемогутній не був настільки далеким, суворим, таким караючим, підтвердилося тут. Він навіть назвав їх «улюбленими дітьми»! Він ще ніколи не чув нічого подібного! І цей чоловік був запрошений прилинути до серця Всемогутнього. Воно благало його! Тоді він повинен неодмінно відповісти на цю пропозицію стати його сином! Жодної миті не можна баритися!
– Якось я ставив тобі подібне питання! – почав Ґеріберт фон Фельзенбург. – І сьогодні мені б хотілося знати, як вчинити… Якщо Всемогутній дозволяє нам і навіть просить нас прилинути до його серця, тоді я хочу з величезним задоволенням це зробити, – звернувся він до Доната.
– Найкраще скажи йому про це уголос, – відповів той, – він уже давно чекає відповіді на свій заклик!
* * *
Усі п’ятеро чоловіків цього вечора віддали свої серця цареві. Було зворушливим чути, як вони одне за одним абсолютно простими словами, кожен на свій лад, виразили, що вони вірять його посланню і віднині хочуть жити як його діти. Також і Софія вручила своє життя – минуле, теперішнє і майбутнє – знову в руки Всемогутнього.
Донат, подібно до того, як увечері в каплиці фортеці, поклав на кожного руки і помолився, передавши їхнє життя у владу батька. Потім двоє чоловіків заплакали. Цього вони не робили не одне десятиліття. І через сльози змилося багато всього, що обтяжувало їх. Вони були вкрай вражені теплим потоком, який торкався їхніх сердець і розтоплював їх. Софія була радісною, як ніколи раніше, і весело, по-дитячому, розмовляла із своїм братом.
Коли, нарешті, стало дуже пізно, і жінка нагадала, що їм час йти відпочивати, усім захотілося ще раз подякувати разом Всемогутньому. Донат запропонував їм зробити це словами сина царя до свого батька, написаними в їхній Великій Книзі. Хлопець почав:
- «Наш любий батьку!
- Твоє ім’я проголошено над нами!
- Хай прийде царство твоє!
- Хай здійсниться те, чого ти хочеш…»
Однак лише Софія і Ґеріберт фон Фельзенбург знали цей текст, інші ще ніколи про нього не чули. Донат жахнувся – тут приховували від людей, ким був їхній справжній батько! Однак найголовнішим зараз було проголосити його ім’я.
Засинаючи, Донат ще раз прошепотів:
– Авво, дозволь моєму народові пізнати тебе, яким ти є насправді! Нехай вони побачать твоє справжнє обличчя! Покажи їм твоє серце!
І тієї ж миті, сповнений довіри, додав: – І прошу тебе – швидше! Однак так, як хочеш ти!
