– Що ж мав на увазі цар під висловом «мій ніжний подих»? Як ти гадаєш, мамо? – усміхаючись, запитав її Донат наступного дня.
Він із величезним задоволенням називав її так. Ім’я цієї жінки, яке означало «мудрість», дуже личило їй! Вона радісно поглянула на хлопця, ніби чекала цього питання. Вона взяла до рук свою Велику Книгу, яку неодноразово читала.
– Тобі відомі ті описи, завдяки яким люди в давні часи уявляли Всемогутнього тільки сильним і могутнім, іноді навіть таким, який лякав. Тому вони назвали його Всемогутнім. Однак у Великій Книзі описаний один незвичайний випадок, де йдеться, що «не в землетрусі, не в бурі, не в громі і блискавці, а у віянні тихого вітру» мав побачити його той, хто за ним спостерігав. Чи не може це бути ключем до відповіді?
Том уже якось читав цю історію, яка трапилася з одним древнім пророком, який мав цю незвичайну зустріч із Всемогутнім на одній із гір. Але яке вона мала відношення до сьогоднішньої ситуації і звільнення його країни?
Між тим Софія розгорнула інше місце і зачитала йому текст, в якому цар так говорив про себе і свій народ, ніби він був матір’ю, яка притулила дитину до грудей, щоб нагодувати її.
Гм. До сих пір Донат не помічав цього місця – напевно, неусвідомлено. Так це і зрозуміло – з його життєвим досвідом, коли він не знав мами! Софія показала йому інші, дуже схожі місця у Великій Книзі. Вони були вартими уваги, але що спільного вони мали з цим питанням?! Дещо нетерпляче юнак поглянув на матір.
Вона з розумінням усміхнулася. Потім попросила у Всемогутнього мудрості для Доната, щоб той розплющив йому очі на свою таємницю.
«Невже це так важливо зараз?» – запитав себе Донат.
Він же все-таки уже дещо знав із таємниць свого батька, Всемогутнього, і навіть міг називати його «Авва»!
Однак той, схоже, почув прохання Софії, оскільки, коли жінка заговорила далі, Донат відразу усвідомив взаємозв’язок між цими словами, які вона йому нагадала із Великої Книги. Виявилося, що всі місця із неї, які прочитала мама, містили однозначне послання, а саме: Всемогутній володіє не лише сутністю батька, але й матері.
Це було… гм… щонайменше, дуже дивним для Доната! О!.. Це написано в царській книзі, яку хлопець уже не раз прочитував від «а» до «я», та лише зараз Донат зрозумів існування такого зв’язку!
– Дійсно, близькість Всемогутнього порівнюється із захищеністю в матері, а його найбільш піднесеним іменем було «Милосердний», бо тоді знали про його велике серце, яке здатне співчувати! – довелося згодитися йому.
Тепер Софія намагалась далі зобразити цю картину:
– Обличчя матері – це перше, що може сприйняти людина своїми очима. Її голос – це перше, що вона усвідомлює. Биття її серця – це перший звук, який супроводжує її і зберігає. У матері вона знаходить спокій і харчування. Її ніжність і відданість – життєво важливі для дитини. Усім цим хоче бути Всемогутній для свого народу.
У Доната з’явилося надзвичайно святкове відчуття, коли він почув це з її вуст. Такими важливими були матері! Таким же виявляв себе і Всемогутній для свого народу! Можливо, саме так він хотів звільнити його – з ніжністю і відданістю! Донат ще не міг уявити цього практично, але це звучало багатообіцяюче, оскільки збігалося з його посланням – цілком!
Одначе як суворо і непохитно говорилося про закон і покарання в Раді! Учителі народу мали бути просто сліпими, якщо їм не спало на думку, що Всемогутній був не лише суддею, але і батьком для свого народу, причому який мав не лише батьківське, а й материнське серце. Тоді Донат поставив таке запитання:
– Чому в цій країні милосердне обличчя Всемогутнього і його найвеличніше ім’я так давно було забуте, витіснене, навіть відхилене?
Софія нічого не відповіла, лише з великим жалем відзначила:
– Однак нашому народові це вкрай необхідно! Лише завдяки цьому він буде зцілений, а не за допомогою військ і сили!
Дещо ніяково хлопець подумав у тиші: «Мені теж тільки зараз відкрилося, що відмова Бога застосовувати фізичну силу пов’язана з материнським почуттям, адже цар хоче бути для своїх людей і батьком, і матір’ю!»
Дійсно, як це він не здогадався про це відразу, адже його Авва був для нього і тим, і іншим! На його лоні юнак міг усе це пережити: як батьківські прийняття і підбадьорювання, так і материнські захищеність, глибокий мир і нажну турботу. О, так! Оскільки він усього цього не пережив у своїх власних батьків, це було даровано йому в такому достатку, коли він прибув у царство царя.
«Авво, за це я буду вічно тобі вдячний», – мовив Донат у своєму серці дуже ніжно.
* * *
Тоді в його душі зринули спогади часу, проведеного з сином царя в горах. Тоді мова йшла про становлення його як чоловіка. Хіба той не говорив, що він був «також» чоловіком?! Однак це не виключало, а доповнювало присутність у ньому жіночої статі. А він, Донат, до сих пір не помічав жіночого, навіть ненавидів! Гм, виходить, що він мав певні невірні уявлення про самого себе. Тут, очевидно, слід відкрити багато нового!
Подив і благоговіння опанували молодою людиною. А також юнакові спала на розум думка, яка, напевно, виходила не від нього самого: можливо, на цій Святій горі він справді побачив обличчя Всемогутнього! Його материнське обличчя. Його німу розмову із ним. Його «віяння тихого вітру», як тоді в зустрічі з древнім пророком. Чи не з цієї причини він послав йому цю жінку, аби Донат побачив його в її очах, через її слова, характер. Чи не з цієї причини його батько, коли прийшов на цю гору, не міг пояснити мовчання царя?
Донат підвівся, став навколішки на підлозі біля її крісла і поклав голову їй на коліна. Тоді жінка низько нахилилася і ніжно обійняла його. Йому було так приємно! Він почувався так, ніби це були й обійми Всевишнього, які він одного разу відчув на собі.
* * *
Упродовж наступних днів він також дізнався, що малося на увазі під «ніжним подихом». Прибули посланці і схвильовано повідомили про чудові події. В одному маленькому поселенні смертельно захворіла стара жінка. Це була якась незрозуміла пропасниця, якою заразилися і сусіди. Ця жінка була матір’ю Лори, котра з молодим незнайомцем, на ймення Мірош, приїхала провідати її. Обоє поклали на неї руки і при попросили Всемогутнього зцілити її. Після цього жінка миттєво видужала.
Ця новина в швидко поширилася серед бідних людей всієї тієї місцевості. Ці молоді люди з тих пір щовечора займалися тим, що розповідали людям про царя, його сина і про його царство, покладали на них, не лише хворих, руки. Люди взнали, що Всемогутній діяв не лише в давні часи, але й здатний чинити велике і сьогодні. Він бажає, аби про нього не просто знали, а й реально відчували його присутність у своєму житті.
Таке свідоцтво Лори і Міроша мало неймовірні результати. Багато із тих, хто слухав їх, повірили в доброту і терпіння Всемогутнього до їхніх необдуманих вчинків і полюбили його, як ніколи раніше. Люди отримали духовне зцілення, на їхніх обличчях знову з’явилася радість. Нове переживання поширилося і в інших поселеннях і викликало у всіх подив. Люди були охоплені новою надією і новою любов’ю, оскільки страх одне перед одним з того приводу, що на тебе донесуть, зник із цих сіл. Знову після стількох років на вулицях чувся дитячий сміх! Тепер щовечора таємно в коморах зустрічалися групи людей, які захоплено і мужньо співали Всемогутньому нові пісні. Між тим Лора і Мірош викликали із фортеці Фельзенбурга ще двох своїх друзів і брата Конрада, оскільки наплив людей був просто величезним. Ті вирушили в інші села, так само, як і дружина пана Фельзенбурга та її прислуга, а також кілька солдатів з охорони. Це було передвістям успіху всього діла Всемогутнього в цій країні.
* * *
Донат був просто в захваті, коли почув це. Його глибоко вразило співчуття царя до цих бідних людей. Однак разом із цим юнак відчув, що його щось терзає. Схоже, що Софія помітила в ньому образу і приховану заздрість. Коли посланці, які принесли радісні вісті, вийшли, жінка заговорила з ним про це.
І тоді він справді зумів втілити свої почуття в слова:
– Знову все відбулося без мене!
Уже багато разів таке траплялося з ним! Під час будівництва палацу в розбійників, наприклад, під час призвичаювання новоприбулих у царстві царя – і тепер знову!
Софія з любов’ю подивилася на нього, потім заплющила очі і певний час мовчала. Потім багатозначно запитала:
– Чи може бути таке, що тебе турбує думка про те, що ти не маєш великої цінності в очах царя?
Ні! Чи все-таки так? «Власне, це цілком могло бути», – нарешті здивовано визнав юнак.
– Це відчуття незадоволеності виникло, напевно, тоді, коли ти, бувши маленькою дитиною, почувався кинутим матір’ю і батьком. Тоді в тебе, напевно, виникло враження, що ти не важливий, або що тебе взагалі не цінять. Можливо, Донате, ти повинен ще раз простити мене і твого батька за упущене нами. Можливо, і твого царя, котрий допустив усе це, знаючи, як можна було виправити! – запропонувала вона.
Коли ж Донат і Софія щиро попросили сина царя знову відродити в ньому те, що тоді зруйнувалося, син усміхнувся.
– Дякую тобі, мамо! Тепер у мені зруйноване знову стало цілим. Лише тепер я можу усвідомити, як чудово все вирішилося і стало на свої місця! – здивувався він. – Які дивовижні плани в царя! До того ж, як він уміє використовувати найрізноманітніших людей для їх реалізації! Овва, та це ж просто ґрандіозно! Одне мені тепер зрозуміло: я справді важливий для нього так само, як кожен з його дітей. Я можу бути маленькою частиною його величезних планів, якою він може скористатися в будь-який час за бажанням! Тепер мені більше не потрібно самому робити себе важливим! Я не повинен більше доводити свою необхідність! Я можу відпочивати, чекаючи на свій час, і дозволяти себе любити.
– Нарешті! – підтвердила мати. – Знаєш, те, що тобі зараз даровано, Донате, здається мені суттєвою передумовою для твого майбутнього доручення тут. Чудово, що і я можу брати в цьому участь! Ходімо зі мною на вулицю, сину мій! – радісно сказала вона. – Думаю, ми повинні трохи піднятися на Святу гору.
Легкою ходою вона поспішила вперед. На тому місці, де жінка знайшла його знесиленого, вони перепочили. Через певний час Софія вирішила, що для неї настав час повернутися назад. Але Донат може запросто підійматися далі, якщо в нього є таке бажання.
Так, він мав це бажання, навіть величезне. Стільки всього відкрилося йому! Стільки ниток тяглося до того, хто запланував усе у своєму люблячому серці!
Тисячі радісних думок ледь не гнали юнака вгору до вершини. Досягши її, він знову сів біля підніжжя кам’яної споруди, яка нагадувала «дерево ганьби» сина царя. Цього разу яскраво світило сонце. Справді, сьогодні він дозволив себе побалувати, оскільки був оточений такою величезною любов’ю з її боку! Як чудово – ще глибше пізнавати царя і його сина! І при цьому усвідомлювати, ким насправді був він сам. Він, Донат! Оскільки, якщо хлопець був дитиною цих батьків, і якщо він мав стати таким, як син царя, тоді він мав ставати більш благородним, а не просто якомога мужнішим!..
Донат навіть відчув вдячність батькові, який допоміг йому відчути власну гідність і значущість. Це було справжнім подарунком!
