Софія на мить завагалася і кинула погляд на Святу гору. Томові це здалося вічністю. Однак потім вона розпочала:
– Коли ти там нагорі лежав на землі напівмертвий, і я намагалася з допомогою Великого царя і моїх незначних засобів повернути тебе до життя, я помітила твій перстень. Тоді зрозуміла, хто ти! Внутрішній голос уже повідав мені про це… Я теж ношу такий перстень.
Вона простягла до нього праву руку. У Тома очі ледь не вискочили з орбіт – перстень був такий, як і в нього, лише трохи менший! І на ньому красувалася голова левиці! Хоча він ще ніколи не бачив цієї тварини, проте був цілком упевнений: цей перстень був еквівалентом його власного!
Але як він потрапив до цієї жінки? Нічого не розуміючи, хлопець похитав головою і поглянув на неї. До сих пір пані говорила здебільшого з великим спокоєм і гідністю. Однак тепер вона намагалася зберегти самоконтроль, шукала слова. Затинаючись, жінка вигукнула:
– Це був мій… перстень. Він зробив його для мене. Твій батько, священик цієї країни!
Його батько?.. Для неї… перстень!.. Тоді вона була?!.. Юнак майже не міг домислити до кінця. Ще якось він міг вимовити слово «мама», адже в глибині душі в нього виник біль від спогадів, як мати найжорстокішим способом залишила його, коли він був ще маленьким хлопчиком.
Том нерухомо дивився перед собою. Так, у ньому відкрилася чорна яма, про яку він нічого не знав. І вона була такою жахливою.
Зовсім легенько жінка торкнулася своєю рукою його долоні. Хлопець відсторонився.
– Я можу тебе зрозуміти. Біль залишення був надзвичайно великим. Ти мав би викреслити мене зі свого життя, інакше – цього б не витримав! Але послухай тепер, будь ласка, мою історію! – попросила вона і відразу почала розповідати: – Я з благородної родини, я зустріла твого батька ще в юності. З самого початку його серце прихилилося до мене, і він роками добивався моєї прихильності. Я не поспішала з відповіддю, оскільки знала, який високий чин у народі він одного разу займе. Адже я побоювалася, що зі своєю чуттєвою душею не зможу витримати того напруження, яке відчуватиму як його дружина. Я довго не зважувалася на це. Однак кохання було сильнішим – його і моє. Ми одружилися.
Невдовзі раптом помер його батько. Тепер настала черга сина зайняти посаду священика. Ні про кого іншого навіть не могло бути й мови. Твій батько виконував свої обов’язки з великою самовідданістю, прагнув правильно вести свій народ. Він намагався щодня прислуховуватися до того, що мав йому сказати Всемогутній, і шукав цього у Великій Книзі. Потім проголошував це народові. Однак навколо нього були також заздрість, ревність та інтриґи.
Те, у чому жінка потім зізналася, Томові здалося гідним міркувань:
– Також і наші розбіжні погляди ускладнювали подружні взаємини. Я неймовірно страждала від того, що образ Всемогутнього в народі упродовж багатьох років був таким суворим, обмеженим, далеким – безсердечним! Я також намагалася слухати Всемогутнього і сприймала його зовсім інакше, ніж навчав тому твій батько народ. На жаль, мій чоловік, здавалося, не прислуховувався до моєї думки щодо цього. Я запитувала себе – можливо, він не міг чи просто не дозволяв собі цього, оскільки в головах наших мудреців гвіздком стриміла думка, що лише сам священик має доступ до Всемогутнього.
Її голос відразу пожвавішав:
– Тоді я завагітніла. З величезною радістю я носила тебе у своєму тілі, вдень і вночі думала про тебе, розмовляла з тобою, співала тобі пісні. Я віддавала себе цілком тобі!
Коли вона це розповідала, очі Тома ще більше розширилися: так, він виник у тілі цієї жінки, упродовж місяців жив у ньому, у ній пізнав почуття захищеності. Це був факт, але йому було досить важко це уявити. Між ними, здавалося, існувала стіна.
– Господи, я хочу побороти її! Допоможи мені! – внутрішньо благав він. Тоді його ніби теплою водою омило. Як учора в теплій купелі. Як у теплій постелі. Як на колінах у батька. Хлопцеві стало легше слухати розповідь матері.
* * *
Жінка зробила паузу, ніби відчула, наскільки важко все це було для Тома. Потім продовжила:
– Наша радість у зв’язку з твоїм народженням була великою. І вся країна раділа разом з нами. Однак у ті часи становище в країні стало ще важчим, ніж раніше. Твій батько був цілком поглинутий своїми обов’язками, що майже ніколи не турбувався про мене чи про свою дитину. Усе інше здавалося йому значно важливішим.
Одного разу я не знала, як собі зарадити. У нападі відчаю я хотіла показати йому правду, як сильно дитина потребувала батька. Як сильно йому потрібна була його жінка, а мені – він! І як важливо для нашого народу було те, що являють собою жінки! – пристрасно розповідала вона. – Тому я залишила тебе з батьком і втекла з міста!
О, наскільки це було боляче! Це був просто шок! Залишила, втекла… Від нього, маленької беззахисної дитини! Як лише вона могла! Адже його життя повністю залежало від неї! Для нього це було жахливо! Просто не вартим прощення!
Однак жінка продовжувала:
– Я пішла на місце, де мій чоловік міг отримати нові сили і вказівку, – до Святої гори!
«О, це була зовсім непогана ідея», – подумав Том.
Це мало певний сенс. Але, попри все – лишити свою дитину одну!
– Залишивши йому послання – «Біля підніжжя Святої гори я чекатиму на тебе!», – сподівалася, що це розбудить у ньому батьківський обов’язок і подружні почуття. Однак він так ніколи і не прийшов! – а потім глухим голосом додала: – Ніколи! До сьогоднішнього дня!
Як жахливо! Вона чекала день у день, рік у рік, до сьогоднішнього дня! Тому носила жалобу! Однак чому його батько не прийшов? Адже він так кохав її! Як він лише міг! Уже лише заради своєї дитини!.. Гм, однак для чого згадувати минуле, адже він, Том, одного разу вже простив його. Це, мабуть, також слід було простити, хоча юнак і не міг його зрозуміти.
– Він відійшов у вічність до Всемогутнього! – коротко перервав її Том.
– Так, я це відчувала, – сумно кивнула вона і на кілька хвилин замовчала.
Потім жінка знову продовжила, і їй, певно, було важко зберігати самоконтроль:
– Повір мені, твій батько вже не міг простити мені цього. Тим не менше найстрашнішим для мене був біль про тебе – мою дитину! Від цього я захворіла і спочатку безпорадно лежала в лихоманці. Днями і ночами я гукала і плакала за тобою. Тим паче тоді, коли мені повідомили, що тебе невдовзі після цього викрали… Поки мої сльози не вичерпалися… Власне, до цього моменту в мене не було більше сліз – майже вісімнадцять років!
О, до сих пір він бачив лише власний біль! Однак вона також страждала! Вона також! Для неї як матері це, напевно, було просто жахливо!
Том, приголомшений, втішаючи, поклав свою руку на неї. Для неї як матері це, напевно, було просто жахливо! Жінка поглянула на нього.
– Ти можеш мене простити, сину мій?
Уперше хлопець почув слова «сину мій» із вуст своєї матері! Звісно, він міг простити її, адже дуже добре розумів причини, які призвели до цього. Однак, аби це вимовити, юнакові потрібні були всі сили – власні і сили його пана. Таким глибоким був у ньому біль кинутої дитини.
Цієї миті Томові спало на думку: «Дозволь твоєму болеві вийти назовні! Поглянь на нього нарешті! Адже ти знаєш, що і для нього є зцілення».
О, так! Він мав принести його своєму панові! На дерево ганьби! І коли хлопець це зробив, зумів вимовити:
– Іменем сина царя! Я… прощаю тебе… мамо!
Це було важко! Однак що тепер робити? Юнак почувався так, ніби в основі його життя замість чорної безодні виникло щось променисте, світле, міцне. Воно завжди було там, у його серці, однак чорнота непрощення накривала ці добрі почуття десь на дні. Це надало його життю нового значення, з’явилася радість, упевненість. Як чудово!
Том радісно підняв очі на свою маму, однак тієї ж миті знову опустив їх. Те, що він щойно повністю усвідомив, ледве не примусило його від сорому провалитися крізь землю! Ця жінка була його матір’ю, а він ще жодного разу у своєму житті не подумав про неї!
Юнак розгублено подивився на неї.
Все-таки вона була в нього! Його мама! Вона жила, а він навіть жодного разу не запитав про неї. Він цілком забув про неї, назавжди витіснив із свого життя! Як лишень можна було так вчинити?! За це йому доведеться попросити в неї прощення.
Його матір сиділа осторонь, не сміючи наблизитися до сина. Вона розуміла, що йому необхідний час, аби перебороти ту дистанцію, яка існувала між ними. Дійсно, розум хлопця не міг одразу вмістити нового положення і нових почуттів! Він підвівся, підійшов до вхідних дверей і поглянув на гору. Потім вийшов на ґанок і довго-довго стояв, дивившись на неї.
* * *
Потім відкілясь виникла бентежна думка: жінка до цієї миті ні разу не запитала його імені. Гм! Це і зрозуміло, адже ім’я йому мали дати справжні батьки! Він хотів неодмінно знати його, просто зараз! Хлопець повернувся в дім.
Жінка, котра була його матір’ю, і досі сиділа на своєму кріслі і чекала з нахиленою головою. Так вона робила упродовж багатьох років. Жінка навчилася чекати.
– Гм, власне… – почав Том відразу біля дверей, – напевно, тоді мені дали ім’я, чи не так?
– Звісно, ми дали тобі чудове ім’я! – усміхнулася пані. – Воно виражало усю наша радість. Ми вдвох навіть отримали підтвердження його від Всемогутнього.
Вона підняла на нього свої виразні очі і з почуттям великої вдячності і ніжності вимовила:
– Це ім’я – Донат! Воно означає «Дарований», оскільки ти був для нас обох подарунком Всемогутнього.
Сяючи від радості, вона додала:
– Для мене ти сьогодні Дарований заново! Яке щастя! І я думаю, що не лише для мене, а й для нашого народу. Ти, Донате, – подарунок Всемогутнього!
* * *
У розбійників хлопця звали Томом, оскільки це ім’я було коротким за звучанням. Йому доводилося чути, як воно вимовлялося з презирством і глумом. Але потім юнак так часто чув, як воно вимовлялося з любов’ю – насамперед з вуст царя і його сина. Цим усе компенсувалося.
Тепер хлопець дізнався своє справжнє ім’я. Воно подобалося йому, оскільки гарно звучало і мало глибоке значення. До того ж, сам цар захотів, щоб його так назвали – чи, можливо, він сам і обрав це ім’я йому? Що ж, тепер він матиме два імені.
Том усміхнувся, підійшов до своєї матері і ніжно її обійняв. Вони ще довго стояли так разом і раділи незбагненній мудрості і турботі їхнього царя, який влаштував для них таку чудову зустріч і беріг їх увесь цей час.
* * *
Донат відчув, що він повинен залишитися тут на певний час. Цей час був важливим для нього. Неодноразово думка про вчителя Ґуріона, котрий, напевно, сильно чекав на нього, змушувала його поспішати. Тим не менше цар, який відправив його сюди, повинен був повідомити, коли юнак знову мав вирушати в дорогу. До того ж, він почувався тут, як удома, як ніде більше – звісно, окрім замку царя.
Скільки всього їм треба було розповісти одне одному! Найрадіснішим сюрпризом для Доната була новина про те, що пан Ґеріберт фон Фельзенбург – молодший брат його матері. Саме він збудував їй цей комфортний дім, коли знайшов сестру після нелегких пошуків, і забезпечив її усім необхідним для життя. На цьому місці, біля підніжжя Святої гори, Софія була в найбільшій безпеці, оскільки ніхто б не наважився тут заподіяти їй лихо.
Це було мудре рішення ще й тому, що після смерті її чоловіка владу в країні захопив законовчитель Кнут, якому вона не могла довіряти. Для її безпеки брат також збудував охоронний пост біля того водного потоку. Тому біля гори на варті постійно стояв чоловік, який повідомляв йому та їй, чи не ступив хтось на дорогу до Святої гори. Саме таким чином мати Доната взнала, що якийсь молодий чужоземець насмілилася піднятися на неї.
Том надзвичайно зрадів цьому. Як чудово! Його мати – з роду Фельзенбурга! Ах, ось чому в нього з’явилися такі думки тоді в каплиці сім’ї Фельзенбурга! Це були його родичі, котрі говорили там із Всемогутнім і, можливо, навіть співали йому пісень. Отже, рідний дядько врятував його, сам того не знаючи! Якими ґрандіозними були плани царя!
Софія і Донат від щирого серця разом подякували йому за це. При цьому вони трималися за руки.
