Поступово настав вечір, а над Томом все ще нависала насуплена хмара, яка, ніби неприємний холодно-вологий туман, насідала на нього. Сидіти на холодному гострому камінні теж ставало мукою. Юнак зробив кілька кроків туди-сюди. Потім зупинився і вигукнув у туман:
– Авво! Я зараз тебе дуже потребую!
Хлопець прислухався. Окрім раптового завивання вітру, не почув жодного звуку.
Яку він мав перевагу, коли в будь-який час за бажанням міг прийти до свого батька! І яке безглуздя, що він не робив цього частіше! Наскільки жахливо було тут – абсолютно самотньо, далеко від усього світу! Жодного товариша, жодного живого створіння! Навіть жодної рослинки не було в цій кам’яній пустелі.
І жодного слова від сина царя! Йому була необхідна вказівка шляху, розрада і трохи тепла! Терміново! Чому тут не було цього? Це було вкрай складно зрозуміти! Тепер повільно смеркало. Томові доведеться лишитися цієї ночі тут, оскільки тепер було занадто небезпечно наважитися на спуск! На жаль, юнак не взяв із собою нічого, окрім шматочка хліба, який уже з’їв, і царської книги.
Він майже не міг прочитати в ній літери. Але пісня, яку випадково згадав, видалася співзвучною з тим, що відчував: покинутий, полишений будь-якої допомоги, майже виснажений. Наприкінці були такі слова:
«Але я співаю цареві про свою печаль.
Тримайся, моє серце!
Він допоможе тобі!»
Том повторив ці слова про себе і заспівав пісню про доброту свого пана. Так, стиха наспівуючи, хлопець сидів навпочіпки на могилі, ходив, лежав і знову співав. Це дозволяло йому не замерзнути.
* * *
І справді, так Том витримав три дні самотнього перебування на горі, хоча це коштувало йому неабияких сил. Тим не менше юнак твердо поставив собі за мету лишитися там так довго, скільки хотів цього батько, і чого б це йому не вартувало.
Невже син царя не говорив йому якось, що витримати до кінця – це по-чоловічому? Однак до обіду третього дня сили Тома вичерпалися. Він повинен був спускатися, мав спробувати якось зійти в долину. Можливо, в одній із хатинок знайде їжу і притулок – далеко внизу. Надто далеко! За такого виснаження чи добереться він взагалі туди?! Либонь, навряд чи.
Принаймні, тепер вітер розігнав шар хмар, і юнак зміг зважитися на прямий спуск через кам’яні брили. Сонце навіть трохи зігрівало його. Це також було необхідно, оскільки його тіло було майже задубілим. А душа Тома не лише заніміла, а й була вкрай спустошена. Розчарована.
Хлопця мучило лише одне наболіле питання: чому Авва тут, на горі, не подарував йому жодної відповіді, жодного усвідомлення його близькості? Чому саме? Ледве випроставшись, він пішов, похитуючись, від однієї кам’яної брили до іншої, спираючись руками на їхні шорсткі поверхні. Нарешті, він минув урвище. Звивиста стежка вела униз. Раптом у нього у вухах зашуміло, в очах потемніло – тоді він, знесилений, знепритомнів.
* * *
…Том відчув щось рідке солодке в роті.
– Випий ще раз, тобі це необхідно! – прозвучав ніжний голос.
Хлопець не мав сил підвестися, але в цьому і не було потреби. Він мав просто ссати, як маленька дитина. Його занімілі потріскані губи відчули живильну рідину.
Як із джерела, питво текло йому в рот. Щось тепле і м’яке торкалося його рук. Він побачив схилене над ним обличчя, сповнене любові. Це було обличчя жінки. Можливо, це йому приснилося?
У своїх тонких руках жінка тримала повнісінький міх козиного молока. Вона пояснила, що це наділить його новою силою. Попросивши юнака полежати і дізнавшись, що в нього є кінь, незнайомка розшукала і привела тварину до нього. Як тільки Том почуватиметься достатньо сильним, зможе сісти на нього і вирушити в дорогу. Але поки що певний час хлопець має пожити в неї. Жінка жила біля підніжжя гори і запросила його погостювати в неї.
Том хотів відразу підвестися, однак слабкість знову опанувала ним. Він іще раз на певний час знепритомнів. Пані принесла з собою тепле овече хутро і вкрила ним хворого. Знову вона прихилила кінчик міха із цільної шкіри до його губ і вичавила трохи молока йому в рот. Хлопець знову випив, на цей раз швидше. Потім знову певний час змушений був відпочивати від своїх зусиль.
Жінка почала наспівувати пісню, дуже тихо. Це мало дивний вплив на юнака, оскільки він відразу відчув себе скрізь захищеним. Його пан знаходився поруч! Його сповнений любові світ вливався в нього. Нарешті Том знову абсолютно точно знав: його пан не забув про нього! Він вірний! І все, що трапилося з хлопцем, мало сенс.
– Дякую! – здивовано прошепотів хлопець. – Дякую, що ти тут!
Тоді він зміг підвестися на ноги.
* * *
Через певний час Томові навіть вдалося – втім, з величезними зусиллями – видертись на свого коня. Жінка мовчки йшла попереду і вела його за вуздечку. Юнак дивувався: він міг би на своїй дорозі угору не робити настільки довгого шляху! Тут був вузький, але надійний шлях просто вниз із гори. Піднімавшись, він зовсім не помітив його. На твердому ґрунті копітко в одну шеренгу було викладено каміння. Тендітні ноги жінки в шкіряних сандалях гарного ґатунку легко йшли вперед. Низько схилившись на спину свого коня, Том нічого більше не бачив, окрім довгого світло-блакитного вбрання, яке обвівалося на вітрі навколо її ніг.
Унизу хлопець помітив якесь поселення. Наблизившись до гарного будинку, незнайомка швидко провела його до однієї з його кімнат. В її кам’яній підлозі була залишена впадина, яка нагадувала велике корито. Туди з широкого круглого отвору в стіні текла вода! Попробувавши її рукою, Том підняв здивовані очі – вода була теплою. Жінка пояснила:
– Неподалік б’є гаряче джерело. Дорогою до будинку вода трохи охолоджується. Вона має цілющу властивість і принесе тобі користь. Однак не лишайся лежати тут надто довго, інакше це буде великим навантаженням на твоє серце! Там на стільці лежить чистий одяг. Я потурбуюся про те, щоб твоє власне вбрання було випране. Я на тебе чекатиму там – у кімнаті!
Приємне тепло, пронизавши Тома, вивело із стану заціпеніння. Це було справді наче уві сні. З яким величезним задоволенням він би лишився тут лежати до кінця свого життя! Але ж ця жінка застерегла його. Вона справляла неймовірне враження, мала здібність запевнювати. Її мова і манера поводитися зачарували його. Отже, юнак зробив над собою неабияке зусилля і виліз із надзвичайної води.
Із вдячним подивом він сидів у незвичайному м’якому вбранні разом з цією пані за столом, брав потроху з вишуканих страв, які вона передавала йому, і насолоджувався теплим напоєм, який жінка приготувала спеціально для нього. Яким поживним усе тут було! Том відхилився назад.
– Я бачу, як ти стомився. Завтра вранці ми матимемо достатньо часу, щоб побалакати, – з розумінням усміхнулася вона, – ти можеш відразу лягати спати.
Хлопцеві здалося, ніби він ще ніколи не спав на такій м’якій постелі. Ні, спав! На колінах у батька – і як це так, що він почувається тут майже так, як там! Можливо, цар був не дуже далеко, як думав Том. Цілком задоволений і з почуттям безпеки він заснув.
Коли ж уранці прокинувся і побачив у кімнаті свіжі квіти, яскраві завіси і багато гарненьких дрібничок усюди, то відразу запитав свого пана:
– Це від тебе, чи не так? Чи можу я це прийняти?
Глибокий мир у серці був йому відповіддю, а також обіцянка і очікування чогось значно більшого.
Після смачного сніданку жінка розповіла юнакові, що її звуть Софія. Так, вона уже давно тут жила. Уже багато років, навіть занадто багато, ніхто не підіймався на гору. До вчорашнього дня вона носила жалобу. Жінка підвелася і відкрила свою шафу для одягу. Там висіло тільки чорне вбрання. Вона знову зачинила її.
– Але тепер я знову ходжу у своєму одязі радості! – пояснила пані Софія і сіла на високий стілець напроти нього.
Вона була гарною. Довге темне волосся, обличчя з тонкими рисами і надзвичайно виразними очима. Багато глибоких зморшок, які час і печаль залишили на обличчі, тьмяніли перед сяючою усмішкою. Том справді занімів. Він лише дивився на неї досить довго. Скільки ж їй років? Жінка йому когось нагадувала. Ніби хлопець уже одного разу бачив її, але це ж було просто неможливо!
Зараз була його черга. Про що він мав їй розповісти? Юнак стільки всього пережив! Чи зрозуміє вона його взагалі? Однак тут жінка дещо допомогла йому:
– Судячи з твого одягу, ти прибув здалеку. Однак розмовляєш нашою мовою! Чи не хотів би ти розповісти, у чому полягає мета твого приїзду до нашої країни?
Так, він саме цього і хотів. І раптом у нього виникло таке відчуття, що може розповісти цій жінці все. Вона, на його думку, заслуговувала довіри.
Отже, Том почав розповідати про доручення царя, про друзів, яких він узяв із собою, про не дуже теплий прийом у цій країні і про час очікування у фортеці. Коли він згадав ім’я Ґеріберта фон Фельзенбурга, йому здалося, ніби жінка не змогла приховати внутрішньої радості. Невже вона знала цю сім’ю? Він неодмінно довідається про це!
– І одного разу ти почув поклик піднятися на Святу гору? – з цікавістю запитала пані Софія.
Їй було надзвичайно важливим взнати, яким чином Том почув поклик. Отож хлопець розповів їй про своє шляхетне походження. Однак, схоже, їй усе це не здалося вартим захоплення. Тому юний посланець зміг їй повідомити про три важкі дні на горі – як він їх прожив. Дуже чесно він розповідав про своє даремне чекання, питання, розчарування.
* * *
Тоді жінка підвелася, підійшла до вікна, поглянула далеко вгору, де вимальовувалася оповита хмарами вершина гори. Потім вона обернулася і зробила крок до юнака.
– Я повинна передати тобі вказівку від твого Великого царя. Він поклав її мені на серце чотири дні тому, коли побачила, як ти піднімався на гору.
Цілком приголомшений, Том витріщився на неї. Вказівку від царя? Вона знала його царя? Він також говорив і до неї? Вона чула його голос? Це було вкрай незвичайно в цій країні! Як боляче їй довелося це все переживати! І чому цар доручив це їй? Чому він не заговорив просто до нього? Так, він хотів знати її – цю вказівку батька, просто зараз! Йому довелося досить довго чекати на неї! А зараз він ще й відчує, чи справді ця вказівка була від нього!
– Як вона звучить? Дуже прошу, скажіть її мені! – квапився Том.
– «Не за допомогою війська і сили, а через мій ніжний подих!» – промовила жінка.
Його ніжний подих? Цього хлопець не розумів. Попри все, ці слова царя вразили його в саме серце. Він зіщулився, поклав голову на свої руки і нестримно заплакав.
О, як неправильно він знову думав! Типовий Том! Саме так, як і раніше, маленький хлопчик, який постійно покладався на свою силу м’язів! Як це він знову став подібним чином упиратися і надіятися на зброю, силу військ, людську силу замість того, щоб пригадати, як саме поводиться цар. Як він міг покладатися на авторитет, що його нібито надавало його походження, якби він показав перстень Раді; на владу пана Ґеріберта фон Фельзенбурга та його родини! Ніби він сам не знав, які безмежні можливості мав цар! Адже він переживав це неодноразово!
– Дуже прошу, прости мене! – благав хлопець у своєму серці. – Я дуже шкодую за свою короткозорість! Так, ти виконаєш свою волю, Авво, мій царю! Я довіряю тобі – це твоя земля, твій народ! А я лише інструмент у твоїх руках.
Коли юнак віддав свій тягар, то зміг полегшено підняти очі. Цар мав найкращі плани для нього!
«Через мій ніжний подих» – передав він йому. Що саме він мав на увазі?
Жінка мовчки стояла на місці. Лише її руки, схрещені на грудях, вказували на її внутрішню боротьбу. До цього моменту вона стримувалася. Однак тепер ніжно заговорила:
– Чи можу я дізнатися, як звучить послання Великого царя моєму народові?
Дивно – до цього часу хлопець зумів передати його лише одній людині в цій країні! До сих пір ніхто про нього не запитував. Так, він міг тут вимовити його. Ця жінка може зрозуміти його.
Том теж підвівся. Сперся лівою рукою об стіл і повернувся до жінки. Хоча ці три фрази слід було вигукнути, юнак майже прошепотів їх. Вони були такими дорогоцінними:
«Ви – мої улюблені діти!
Прилиньте до мого серця!
Воно благає вас!»
Здавалося, жінка похитнулася. Із її грудей вирвався стогін. Вона простягла руки вперед, але потім знову опустила їх і впала у своє крісло. Тепер настала її черга плакати. Вона сиділа, не промовляючи жодного слова, сльози текли по її обличчю. Біль уп’явся в Томове серце з такою ж силою, як уже одного разу торкався його. Що ж саме тоді було? Ах, біль його батька! Дивно.
Нарешті, пані щось промовила:
– Так, це послання, якого дуже потребує наша країна. Уже так давно вона забула, що у Всемогутнього теж є серце!
Останні кілька слів вона майже вигукнула, ніби вони були частиною її відчаю.
– Як добре, що я можу зрозуміти його послання! Це пов’язано із моєю історією, – задумливо похитала вона головою і потім тихо додала: – І з твоєю…
Що жінка мала на увазі?
Те, що сталося пізніше, перевернуло колишній світ Тома майже з ніг на голову. Це було справді неймовірно!
