Цієї ночі Том вирушив у дорогу. Лора теж хотіла відразу піти. Мірош і один із солдатів мали поїхати з нею верхи для її захисту. Вони намотали ганчірки навколо копит коней, щоб якомога тихіше прослизнути крізь кільце ворожої групи розвідки, поставленої біля фортеці Фельзенбурга. Їм дійсно вдалося пробратися непоміченими. Напевне, вартові міцно спали, людина коло вогнища жодного разу не ворухнулася, коли вони прокрадалися повз них на невеликій відстані.
– Дякую, мій пане! – прошепотів Том, коли, нарешті, за наступним селищем потрапили під захист густого лісу.
Подорожні мовчки скакали одне за одним, кожен з палаючим серцем. Як він їх обдарував! Як було прекрасно знати, що син царя особисто був з ними, знав їх, мав певні плани щодо них. Тому прощання теж не було для них важким, коли на узліссі їхні шляхи розминулися.
Тепер Томові довелося повернути ліворуч. Дружина пана Фельзенбурга точно описала йому шлях – дивно, що вона настільки добре знала його! До Святої гори був лише день дороги. Однак шлях був дуже небезпечним. Окрім шпигунів учителя Кнута навколо їх місця перебування, на нього чекали болота і моторошна трясовина, глибокі рви і неприступні насипи, високі скелі і, нарешті, часті туманні завіси і люті урагани.
Тут справді було досить холодно. Том радів цупкому хутряному пальту, яке йому дали. Чорні хвилі билися об берег озера десь праворуч від нього. Невдовзі хлопець доїде до рукава озера, яке необхідно буде перетнути. Як добре, що крижана вода на разі не стояла занадто високо, адже слизьких каменів було по-зрадницьки багато.
На іншому березі височіло щось біле – простий будиночок зі солом’яною стріхою. Тут хтось жив: крізь віконний отвір Том зміг побачити блиск розпеченого поліна. Зараз було так чудово погрітися біля вогнища! Однак йому треба було їхати далі, щоб якомога швидше до світанку досягти підніжжя гори.
Окрім стіни з неотесаного каміння, ліворуч більше не було жодного дорожнього орієнтира, та й вона невдовзі теж закінчилася. Було надзвичайно утомливо пильно вдивлятися перед собою в темряву, щоб з упевненістю робити наступні кроки. Час від часу розумний кінь вагався йти далі. Тоді Том злазив із нього і в кожному випадку знаходив причину – крутий схил, ущелина в скелі, чи болото. Було неймовірно важко триматися одного напрямку в той час, як йому доводилося долати такі перешкоди, оскільки зоряне небо найчастіше було затягнене темними хмарами.
І тому хлопець неймовірно зрадів, що за ним, нарешті, зійшло сонце і, незважаючи на пелену туману, світ поступово набув яскравих барв. Перед ним розлягалася зелена місцевість з великими хвилями схилів усюди, поцяткована численними гострими сірими кам’яними брилами. Від людей не лишилося жодного сліду! Усе виглядало дико, майже вороже, відштовхуюче.
Потім, після монотонних годин їзди постійно в західному напрямку, вдалечині з’явилася маленька біла хмаринка диму. Томові сказали, що десь неподалік має бути маленьке селище. Віднині тут не можна було побачити жодної душі, оскільки всі жителі цієї землі дуже боялися підходити до підніжжя Святої гори.
Так, там височіла вона. Безсумнівно, найвища гора усієї місцевості з хмарою, яка оповивала вершину. Багато років тому одна людина усамітнилася там зверху, щоб присвятити усе своє життя слуханню голосу Всемогутнього. Упродовж багатьох років він лишався там один і не розмовляв із жодною душею. Однак потім до нього приєдналися ще три людини. Разом вони проводили весь день і більшу частину ночі в розмові із Всемогутнім.
Протягом довгих років все більше людей, які знаходилися в тяжкому становищі, здійснювали паломництво на гору, щоб попросити в самітників поради і допомоги. Багато людей були зцілені або позбавлені страху і печалі. Слова, які ці самітники передали людям, передавалися з вуст в уста, поки, нарешті, кілька людей, котрі вміли писати, не зібрали їх і не записали. Ці слова стали основою для духовного життя всього народу.
Після смерті перших самітників Всемогутній знову і знову закликав нових мужів туди на гору. Це було упродовж життя багатьох поколінь. Однак уже близько трьохсот років не було більше жодного самітника, котрий залишався б там зверху на тривалий час. Лише дехто на короткий час підіймався туди – найчастіше перед тим, як вони мали зайняти високу посаду в народі.
Батько Тома також піднімався на вершину гори, коли був ще юнаком, як розповів хлопцеві вчитель Ґуріон. Три дні він лишався на горі, після чого його очі набули неймовірного блиску, що не можна було описати.
Що ж очікувало там його, Тома?
* * *
Ледве перевівши дух, він присів на кам’яну брилу на дорозі. Годину тому хлопець прив’язав свого коня на довгому поводі в ущелині скелі до старого кривого коріння дерева, де тварина могла сховатися від холодного вітру. А сам якомога швидше став підніматися вгору. Спочатку йому довелося подолати болотисті луки, стрибаючи з купини на купину, аби не ув’язнути в трясовині, яка булькала. Потім пробирався між кам’яними брилами і через терикони, з яких скочувалися вниз численні камені, виконуючи свою власну музику. Глибокі ущелини теж часто зустрічалися на шляху. Очевидно, вони були пророблені в горі водними потоками, які спадали вниз. Тут уже давно не виднілося жодного деревця. Лише час від часу Том знаходив на землі засохлі рештки скаліченої рослини, яка намагалася вистояти на цьому холодному вітрі.
Однак не бурі були тут найстрашнішим зверху, а якісь голоси, які оточували Тома з усіх боків. Вони звучали безкінечно, це було справжнє катування! Один голос абсолютно безнадійно голосив: «Усе даремно!» Інший різко: «Закон непорушний! Вбивайте кожного, хто не підкоряється йому! Немилосердно!» І знову звідусіль: «Нестатки і смерть – наша доля!» або «Ми забуті! Ніхто не турбується про нас!» І те, що найбільше приголомшило Тома, один стогін: «Радість? Та її більше немає в нашій країні!»
Що він мав робити з цими стогонами? Як же йому вчинити?
Крижаний вітер дув хлопцеві у вуха, однак коли він, захищаючись, прикривав їх руками, голоси посилювалися. Його пан, котрий ішов поряд, на жаль, увесь цей час не говорив з ним. Але ж юнак і сам ніколи не говорив нічого подібного! Що йому до цього?
«Однак, – сказав собі Том, – це ж не була звичайна прогулянка чи одна лише фізична вправа, але пан сам покликав мене сюди. Отже, це, напевне, має якесь значення».
«Я просто приношу це тобі, сину царя!» – завжди говорила Дженні, коли не могла з чимось упоратися.
Дженні!.. Як добре, що вона не була присутня в цій пригоді! Які муки! Власне, як і в розбійників! Чи ще гірше?! Ці голоси! Здавалося, вони напосідали на нього звідусіль.
Гм, адже він теж дізнався, наскільки велика влада того, хто на дереві ганьби в муках помер за них – і знову ожив у дивовижному царстві батька. Отже, надія була! І нікого не забули! Том стиха співав переможну пісню синові царя і приніс йому усі біди, яких зазнав його народ. Тоді принаймні уже більше не чулися голоси убогих і безнадійних.
Однак люті голоси знову жорстоко ричали, здається, ще гучніше: «Він заслужив смерті!», «Схопіть його, нехай понесе справедливе покарання!» і «Закон вимагає смертної кари!» Томові навіть привиділися якісь обличчя – спочатку Худорлявого, потім багатьох інших членів Ради, усі похмурі і невблаганні.
Шлях здавався крутішим, аніж раніше. Яким тягарем йому почав видаватися цей підйом! Ноги відмовлялися слухатися. Самопочуття хлопця дуже погіршилося.
Якщо він не дійде до вершини, що буде далі в цій країні? Як послання царя має проникнути сюди і втілитися в життя? Воно ж було благою вістю!
Між тим туман став непроглядним. Том не міг зробити жодного кроку вперед. Незважаючи на холод, він сів на кам’яну брилу на дорозі. Звідки ця втома? Чи це був голод? Він витягнув шматок хліба, який дала йому з собою дружина пана Фельзенбурга, і з’їв. Однак через сильну спрагу він ледве міг ковтати. І тягар підняття на гору не став легшим, а був важким, як свинець. Юнак ледве був здатний думати. Як же йому дістатися вершини? Ноги навіть не донесли б назад до коня, оскільки всі сили покинули його.
Так не могло далі тривати! І тоді мандрівник почув гучний голос:
– Віддай мені цю ношу, Томе! Я хочу нести її!
О, так, це було єдине правильне рішення!
– Пане! – вигукнув юнак просто в бурю. – Я приношу тобі на дерево ганьби всіх, хто в ім’я твоє утискував людей! Зламай їхню владу! Прости їх! Відміни їхні вироки і виправ те, що вони накоїли!
Син царя був могутнішим, аніж те зло, яке їх опанувало.
Однак чогось ще бракувало. А, так:
– В ім’я твоє я також прощаю їм те зло, якого вони заподіяли твоєму народові і нам!
Через кілька митей внутрішньої боротьби юнак ще додав:
– Я вимовляю над ними твоє ім’я!
«Адже це часто все міняло», – подумав він.
Раптом поштовх вітру розсіяв туман, з небес засвітило сонце, і Том побачив під собою зелені схили, світлі скелі, білі поселення вдалині і – чого ще ніколи не бачив – ген далеко-далеко по той бік синьо-зелене море в блискучому сонячному світлі, скільки можна було охопити поглядом. Поступово над показався великий шматок блакитного неба.
Прекрасне видовище приворожило його – як тоді на вкритій снігом горі із сином царя. Він усе це створив!
– Яке все дивовижно гарне, сину царя! Це все ти створив! Я пишаюся тобою! – прошепотів Том.
Поступово густий туман знову оповив його, але тепер він міг підвестися і знову йти далі вгору. У його душі тепер знову і знову лунала пісня, яка запрошувала людей явитися перед лицем царя із вдячністю і радісним серцем. Перед його лицем! Чи зможе він побачити його там, угорі? Передчуття радості дещо полегшило його підйом.
Через певний час Том підійшов до високої кам’яної брили. Хто ж збудував її так високо вгорі? Вона стояла просто на його дорозі! Якби хлопець пішов за її поворотом праворуч, де вдалині виднілися вражаючі вершини гір, навіть снігові поля, він би ще більше віддалився від її вершини. Вона має знаходитися десь ліворуч від нього, по той бік стіни. Ой! Мабуть, юнак уже ухилився від потрібного напрямку. Але як це могло з ним трапитися?
Отже, він спробував перелізти через стіну. Це було зовсім не важко, оскільки вона мала багато виступів. Тільки хлопець стер руки до крові від її шорсткої поверхні. Внизу він опинився на м’якому килимі, трав’янистій галявині – який сюрприз після кам’янистої пустелі, через яку він щойно проходив!
Том ішов усе далі в напрямку, де, як він припускав, знаходилася вершина. Це більше не було так далеко і так виснажливо, хоча знову дорога була кам’янистою і сухою.
Нарешті юний мандрівник опинився зверху. Зупинившись, Том почав озиратися навколо себе. На землі лежали плоскі кам’яні брили – можливо, уламки якогось примітивного житла. Позаду хлопець помітив обкладену камінням могилу, і на найвищій її точці – високо споруджену плиту із скелі. На ній були викарбувані кілька штрихів або знаків. Що ж вони означали? Хто взагалі встановив цей камінь і закопав у землю? Це нагадало йому про дерево ганьби, на якому страждав син царя.
Том сів на купу каміння, яка була насипана навколо і підтримувала плиту. Він прихилився до неї спиною. Отже, тут, нагорі, певний час хтось жив упродовж багатьох років! У такому холоді, у цілковитій тиші і в самотності! Неможливо повірити! Які це мали бути сильні люди! Що змусило їх перебувати тут?
Іноді, дуже рідко, туман розсіювався. У цей момент краєвид звідси був ще привабливішим, ніж раніше внизу. І тоді Том сидів певний час на теплому сонці і думав, що він теж міг би протриматися тут, нагорі. Як він зрадів, що його страх висоти був переборений! Світ видавався настільки іншим з височини!
А над чим тут, нагорі, розмірковував його власний батько, коли був молодим, що саме робив, переживав упродовж трьох днів і ночей? Юнакові дуже кортіло це знати! А також і те, що цар приготував йому, Томові? Побачити його обличчя, як він раніше співав у піснях, – це було б просто неймовірно! Або ж відчути його силу, як це описано в царській книзі, – з громом і блискавкою, щоб аж похитнулися гори! Адже могутній цар міг би без зайвих слів зробити щось подібне!
Том довго сидів там і надзвичайно зосереджено чекав. Ніщо не ворухнулося ні всередині, ні зовні – лише вітер ставав значно холоднішим. Невже це сніжинки повіяли йому в обличчя? Чи був сенс чекати ще довше?
Хлопець засунув руки ще глибше в кишені. Він залишиться тут, доки не впевниться, що тепер повинен знову спуститися в долину. Адже цар знав його серце і всі його питання! Він, його син Том, має, нарешті, взнати, що йому слід робити. Наприклад, як саме він міг би влаштувати звільнення пана Ґеріберта фон Фельзенбурга і народу взагалі? Можливо, вони повинні були, разом з тією частиною війська, що залишилася вірною цьому панові, оточити іншу частину і напасти на неї? Із царем усіх царів на своєму боці вони були непереможними! Чи він, Том, мав просто вирушити в Раду і показати свій перстень? Це також мало б подіяти! Чи…
Але юнак відчув, що пан не підтримав жодної його ідеї. Жодного разу він не відчув глибокого миру, як траплялося раніше, коли він точно пізнавав волю царя. Які ж він мав задуми? Ні, пан, звісно, не покине його напризволяще – у цьому Том був упевнений. Якимось чином справа зрушить з мертвої точки.
Можливо, він щось зробив неправильно, що тепер нічого не чув від нього і не відчував? Можливо, відповідь має прийти інтуїтивним шляхом? Ні, на це б пан вказав би ясно, адже саме він покликав його сюди!
Нарешті хлопець узяв у руки свою мушлю. Довго він промовляв у неї не завчені напам’ять, а щирі слова. Спочатку благально, потім спокійніше, поки тон став майже захопленим.
Так, його цар був більшим за цю гору, за цю самотність, за цей холод. І він не даремно благав його. Цієї впевненості вистачило йому впродовж наступних годин.
