Увечері після невеличкого свята, яке діти підготували вчителеві, четверо друзів ще довго сиділи разом з Ґуріоном. Він мав багато запитань. Томові теж хотілося дещо дізнатися. Він брав дуже близько до серця історію свого народу. Найнагальніше питання стосувалося рідного батька: чому він так помирав від спраги, коли був відрізаний від живої води царя?
– З давніх-давен у нашому народі панує така думка, що лише деякі обрані можуть знаходитися в безпосередньому зв’язку із Всемогутнім. Однак сьогодні ми, певно, абсолютно розділені з Ним, – з великим сумом у голосі розповідав учитель Ґуріон. – Багато років тому, коли я був дещо молодшим, жила одна людина, а саме священик, якого всі дуже поважали. Він був одним із наймудріших мужів, котрі лише жили на землі. Як і його пращури, він був певною мірою близьким другом Всемогутнього і проголошував народу, що Той доручав передати йому. Священик приносив прохання народу перед лице Всемогутнього, і Той прислухався до нього. Цей чоловік щоденно вчив народ, і особливо молоді люди жадали знову і знову більше дізнатися із його мудрості.
– Із його мудрості? – перебив Том, зробивши наголос на слові «його».
Раптом йому на думку спали слова із книги царя: «І загине мудрість премудрих його, а розум розумних його заховається».
Учитель здивовано поглянув на хлопця і після незвично тривалої паузи роздумів мовив:
– Ти, можливо, маєш рацію, юначе, що з часом це все більше ставало схожим на його власну мудрість, яка походила від його пращурів, і яку він проголошував, але це вже не була мудрість Великої Книги… Мабуть, це так!..
Останню фразу він вимовив з неймовірно стурбованим виглядом.
– Одного разу зі священиком трапилося велике лихо, яке він не міг пояснити завдяки знанням Великої Книги. Тоді він розгнівався на Всемогутнього і втік із нашої столиці, цілком усамітнившись, – скоромовкою додав Том.
Обіруч старий ухопився за його ліву руку.
– Звідки ти про це знаєш? Хто тобі про це розповів, чужоземцю? Ти знаєш більше, аніж ми? – вигукнув вчитель у неймовірному хвилюванні.
Чи міг юнак відкрити правду старому чоловікові? Чи не було це занадто для його серця? Адже він мав таку задишку – здавалося, серце вистрибне із його грудей. І які будуть наслідки для нього самого? Том не знав відповіді на ці запитання! Однак був той, хто знав відповідь, і до кого він тепер звернувся:
«Авво, чи повинен я це зробити?» – вимовив Том у душі, а потім почув одну лише фразу із пісні, яку вони співали сьогодні вранці: «Ми йдемо вперед…»
Отже, він може йти вперед і відкрити правду. Його Авва бере наслідки на себе.
Хлопець простягнув учителю свою праву руку і запитав:
– Вам знайомий цей перстень?
Старий не міг повірити своїм очам:
– Перстень із левом! Звідки він у тебе? – вигукнув він.
Ґуріон низько схилився над ним, щоб переконатися в дійсності побаченого.
Потім чоловік глибоко вдихнув повітря і заглянув Томові у вічі – допитливо, сумніваючись – поки, нарешті, не прошепотів:
– Так ти?!..
Він не зважувався вимовити це слово. Том кивнув:
Так, я його син!
Сльози хвилювання потекли по старечому обличчю. Він довго тихо плакав. Потім випростався і обійняв Тома.
– Він був моїм найкращим другом! Подумати лише, що я зараз відчуваю і переживаю, коли бачу його сина – живого! І ти приїхав зі звісткою від Всемогутнього для нашого народу! Воістину Всемогутній не забув нас! Я не можу цього збагнути!
Учитель заголосив, знову і знову здригавшись від болю і радості.
Нарешті він твердим голосом промовив:
– Тепер усе буде інакше
– З допомогою Всемогутнього – так! – відповів Том.
Учитель Ґуріон того вечора був настільки приголомшений, що четверо друзів провели його невдовзі в спальню і побажали доброї ночі. Коли Том при цьому подав йому руку, то той схилився і поцілував перстень. Потім чоловік упродовж певного часу тримав руку хлопця у своїй, ніби не міг розлучитися з нею.
* * *
П’ять днів утікачам довелося терпляче очікувати в замку. Щодня приїжджало двоє посланців, аби описати власниці дому ситуацію в місті. Мабуть, це були люди гідні довіри, оскільки пані і вчитель Ґуріон навіть знали їхні імена. Попри все це, Томові видалося дивним, що пан Фельзенбург наказав їм лишатися у фортеці, ніби сам не потребував допомоги!
Юнак упродовж цього часу придумував можливі плани, як можна було б врятувати Шляхетного. Як їм повідомили, майже половина озброєних сил були вірними йому. Законовчитель Кнут прагнув перетягти на свій бік якомога більше решти військових, причому методом підкупу. Не можна було більше гаяти часу! Треба було якомога швидше вирушати в дорогу і якомога мудріше діяти. Земля його пращурів повинна, нарешті, звільнитися від тяжкого ярма панування цього вчителя Кнута, який багато років тому захопив владу у свої руки. Втім, він не зважився всупереч звичаям країни звести себе в сан священика.
Про це друзі дізналися від учителя Ґуріона. Той добре розумівся на історії і звичаях свого народу. Щодня хлопці все більше дізнавалися про нього, і при цьому зростав їхній подив і повага до глибокої мудрості, якою він володів. Незважаючи на це, в історії народу настав переломний період, з якого всі стали помилково вважати, що Всемогутній перебував десь дуже далеко, наодинці спостерігаючи за своєю силою. Почасти така думка склалася під впливом батька Тома, який розчарувався в цікавості Всемогутнього до його особистого життя.
Мірош натрапив на слід, коли запитав:
– З яких пір у великій залі Ради встановлено те підвищення, яке ми бачили, коли були там? Адже той, хто вчить звідти, ставить себе значно вище за Слово, а свій розум – значно вище за мудрість Всемогутнього, котрий говорить через Велику Книгу.
Учитель Ґуріон дуже задумливо відповів на це:
– Так, твоя правда. Уже протягом багатьох поколінь у цій країні мислення цінується понад усе. Усі питання, включаючи і ті, що стосуються Великої Книги, вирішуються лише за допомогою розуму. Надання всіх прав розуму виникло не відразу, але дійшло до того, що те, що проголошується з цього підвищення, яке ми називаємо «амвоном», є незаперечною істиною. Мені це видається схожим на те, якби життя при цьому перетворилося на ґраніт!
Потім він підняв очі і пояснив:
– Мої любі друзі, я повинен сказати, що ваш спосіб поклонятися Всемогутньому і жити з Ним – абсолютно новий і незвичний для нас у цій країні. Однак завдяки йому я зміг виявити, що наш народ геть зубожів і знемагає від спраги. Як на мене, нам чогось не вистачає, чогось суттєвого. Чого саме? Як нам повернути до своїх витоків?
– Очевидно, ви можете зрозуміти це із самого послання Всемогутнього, яке ми повинні вам передати? – запропонував Том.
Раптом у нього з’явилося відчуття, що він повинен оголосити його цьому мудрецю.
– Чи можу я його почути? Як воно звучить? – переконливо попросив учитель Ґуріон.
У Тома був урочистий настрій, коли він промовляв:
– Всемогутній доручив сказати кілька особливо важливих слів:
«Ви – мої улюблені діти!
Прилиньте до мого серця!
Воно кличе вас до себе!»
Старий учитель тривалий час мовчав, однак сльози, які текли по його щоках, досить яскраво засвідчили, наскільки сильно він потребував цього послання. Нарешті, він прошепотів:
– Він не лише Всемогутній, а й Він любить нас! У Нього є серце!
* * *
Уранці і ввечері вони всі відвідували каплицю Фельзенбургів, щоб прославляти царя і його непереможного сина. Лора завжди була тут першою. За настійним бажанням дружини Фельзенбурга в цьому брали участь і троє її дітей, брат Конрад, їхні слуги та солдати.
Коли всі вперше зібралися, Том попросив старого вчителя, з поваги до його віку почати так, як це робилося в його країні. Четверо друзів здивовано спостерігали за цим чоловіком: як він підвівся зі свого місця, вийшов наперед і низько схилився над Великою Книгою дому. Потім Ґуріон почав вимовляти дивні слова таким тоном, який звучав, як ритмічний монотонний спів, оскільки слова якось незвично римувалися.
Том був зачарований. Як глибоко і як давно його народ повинен був пізнати близькість Всемогутнього! Хоча в цих гімнах було багато незрозумілого, все-таки це могло виходити тільки від Нього самого.
Коли потім учитель виклав слова Великої Книги, четверо друзів розповіли, доповнивши його, що вони особисто пережили з царем, що він їм говорив, як він любив їх і допомагав ставати більше схожими на Нього. Тоді очі інших все більше горіли від здивування, все більше випромінювали незвичне світло.
І все частіше вони потім наважувалися самостійно звертатися до царя і просто висловлювати те, що лягало їм на серце, – слова і здивування, подяку і радість. Вони вже навчилися в друзів співати кілька нових пісень – і вони співали їх з піднесенням і мужністю навіть іноді упродовж дня, коли виконували свою роботу, що до сих пір було заборонено в країні.
* * *
На п’ятий день увечері Лора раптом голосно сказала Всемогутньому – просто так між піснями, – що вона хотіла б також пізнати його як свого батька. Дівчина, нарешті, вирішила «цілком» стати його дитиною.
– Я теж! – пролунало слідом за цим звідусіль: три солдати, двоє слуг, дружина пана Фельзенбурга, троє їхніх дітей, навіть учитель Ґуріон і брат Конрад.
Із моменту посвячення цареві вони дали слово бути його друзями до кінця життя і завжди відстоювати лише його інтереси у своїй країні.
Четверо друзів неймовірно зраділи, однак що їм тепер робити? Вони питально поглянули одне на одного. На щастя, Том згадав про свою мушлю. Ледве він устиг промовити кілька слів у неї, як уже почув голос царя:
– Ти ще пам’ятаєш, Томе, як відчув силу тоді, коли я поклав на тебе свої руки? Те ж саме я б хотів подарувати тут цим людям. Ви повинні передати це благословіння далі. Покладіть на них свої руки!
Тоді вони також почали робити це – спочатку дещо соромливо і нерішуче, однак потім побачили наслідки цього благословіння. Цар так могутньо торкався сердець цих людей, що вони поводилися так, ніби він справді знаходився серед них. Усі захоплено говорили з батьком або із сином царя, стоячи на колінах і радіючи крізь сльози. Їхні серця наповнилися надією і впевненістю, що вони – повноцінні діти Всемогутнього, оскільки Він обіцяв всиновити кожного, хто побажає цього. Було таке свято, якого, мабуть, у цій каплиці ще ніколи не відзначали.
Лора ще упродовж певного часу сиділа в кутку. Певно, вона слухала, оскільки її очі були заплющені. Мірош помітив це, і коли всі, нарешті, заспокоїлися і поглянули на неї, він попросив:
– Лоро, чи не хотіла б ти розповісти нам, що щойно з тобою відбулося?
Дівчина почервоніла, але потім повідомила з дивовижною відвертістю:
– Спочатку я почула, як син царя промовив моє ім’я. О, у його голосі було стільки любові і ніжності! Потім я сіла в куток і просто хотіла насолоджуватися тим, що він знає мене, і що він так вимовив моє ім’я. За все своє життя я такого ще ніколи нечула. Це надало мені вартості, гідності…
Вона ледве наважилася висловити це в присутності дружини пана Фельзенбурга. Однак та радісно усміхалася.
Отож Лора продовжувала:
– Згодом я знову почула його голос – цього разу дуже тихо. Він покликав мене, оскільки мав для мене певне завдання. Чи бажаю я надати себе в його розпорядження для цього? Звісно, я відразу з великим захватом відповіла в серці: «Так!» Як я могла відмовитися виконати його бажання?! Тоді я побачила високу гору, вершина якої була оповита хмарами. І в мене виникло таке відчуття, що ти, Томе, покликаний йти на цю гору. Зовсім один. Між тим ви всі внизу повинні підтримувати його. І тоді мені було сказано йти на місце, звідки прийшла, до своїх рідних, оскільки я їм потрібна.
Том радісно поглянув на неї – нарешті, цей час чекання завершився! Хлопець не надзвичайно здивувався, оскільки і він у своєму серці відчув такий же поклик свого пана – втім, дуже тихо і невиразно. Але те, що Лора тепер сказала, було саме те!
Юнак повернувся до дружини пана Фельзенбурга і хотів запитати її, чи знає вона дорогу до цієї гори. Однак раптом він почув, як старий мудрець у неймовірному хвилюванні промовив:
– Нарешті, Всемогутній! Нарешті, ти знову кличеш людину на твою Святу гору! О, твої плани непохитні і твоя влада велика!
Потім йому стало зле. Господиня звеліла, щоб слуги віднесли його до кімнати, однак учитель слабеньким голосом попросив:
– Залиште мене ще тут, поки спадкоємець не вирушить у дорогу!
При цьому він глибоко заглянув у вічі Томові, котрий мовчазно сидів навпочіпки біля нього. Хлопець зрозумів: він повинен вирушати негайно.
– Друзі, будь ласка, помоліться за мене! – попросив він. – Мені б хотілося зробити це в силі мого пана!
