«Ми йдемо вперед, наше серце палає!..» – з цими пісенними рядками у своїх вухах Том прокинувся першого ранку перебування у фортеці. Так, вірно, його серце знову пломеніло за царя і його справу.
«Мій Авво, знову кажу „так“ моєму дорученню. Я хочу виконувати його з твоєю силою та любов’ю!» – мовив чи, швидше, подумав хлопець спочатку. Він ще трохи почекав, перш ніж піднятися, адже цар або його син могли сказати йому дещо конкретне цього ранку. Раптом у його голові промайнула фраза: «Тримайся цілком мене, сину мій!» Ці слова належали цареві. Він залишив їх юнакові як останнє напутнє слово, коли вони виїжджали верхи.
Як ішли справи в інших друзів у замку, наприклад, у Дженні? Том майже почав мріяти про дім. Однак потім опанував себе, адже він мав доручення. Чи міг сьогодні хлопець просунутися в його виконанні хоч трішечки вперед? Мабуть, навряд чи, оскільки вони певною мірою тут були теж ніби невільники! Знову! До сих пір їхня справа постійно не вдавалася, з того часу як вони знаходилися в цій країні. Але, попри все, чотири приятелі йшли вперед! Сьогодні справа неодмінно зрушить із місця, адже з ними невидимо перебував син царя. Він був переможцем, таким і залишиться назавжди!
Том підвівся з душевним піднесенням.
Мірош цього ранку прокинувся першим, умився, причесався і поспішив униз в їдальню. Дружина господаря будинку щойно принесла гарячий напій і сердечно привітала гостя. Її очі були почервонілими, ніби вона плакала. Так, мабуть, жінка дуже кохала свого чоловіка і тому неймовірно сумувала за ним. Ці шляхетні господарі на диво підходили одне одному.
* * *
О, за столом вже сиділо троє їхніх дітей і поряд з ними – Лора! Вона усміхнулася йому так приязно і задушевно, що кров ударила хлопцеві в скроні. Як незручно: його обличчя, мабуть, таке червоне, як рак! Однак виручили друзі, які дружно вбігли в їдальню. Усі сердечно дякували дівчині. Вони хотіли дізнатися, чому вона допомогла їм.
– Цього я, власне, сама точно не знаю. Ви просто сподобалися мені. Ви поводилися якось особливо, адже ми постійно спостерігати за вами через отвори, – тихо мовила дівчина, але вже не так налякано, як у темному блоці в’язниці. – Вражало ваше сердечне спілкування одне між одним. Це було щось абсолютно нове для мене! Напевно, і ваші бадьорі пісні, і те, як саме ви говорили з Всемогутнім. Я ж не могла зрозуміти ваших слів, але якимось чином відразу зрозуміла, що ви сердечно дружили з кимсь дуже великим, хто знаходився поруч, але невидимо. Мені справді здалося, ніби він був з вами! Це глибоко вразило мене! Я з превеликим задоволенням хотіла б дізнатися про вас більше.
Коли вас примусово, за допомогою певних трав, доданих у вашу їжу, довели до стану нерухомості, я почала боятися за вас. Тільки зрідка в цій країні так поводяться з ув’язненими. Це свідчило про те, що вас потай боялися: ваших пісень чи сили, яка стояла за вами. Що ще жахливіше могло трапитися з вами? Принаймні я намагалася напоювати вас холодним питтям, аби зменшити вплив дурману, і додавала туди живильну рідину, яка допомагала вам певною мірою зберігати сили. Але що я могла ще зробити задля вашого спасіння? Адже вдома, та й у всій країні, не було нікого, кому б могла довіряти.
Нарешті, на четвертий чи п’ятий день, коли я увійшла до вашого приміщення, мені спало на думку дещо незвичайне: можливо, ваш пан, із котрим ви розмовляли, ще був тут, як тоді, коли ви були ще здорові? Таким чином я зважилася прямо і голосно звернутися до нього. Як може він споглядати таке, що сильні молоді хлопці так довго лежать паралізованими! Тоді в мене з’явилося відчуття, ніби я просто зараз повинна бігти на вулицю. У розпал робочого часу! Це було просто неймовірно, оскільки я навіть не знала, що саме повинна робити. Повз мене якраз ішов чоловік із гостренькою борідкою, яка відразу кидалася у вічі. Я вже якось бачила його і знала про нього лише те, що він був начальником військового підрозділу. Оскільки цей пан приязно поглянув на мене, я ризикнула розповісти йому про ваше жалюгідне становище. Решта – вам відомо!
Тут дівчина замовчала, а потім щиро додала:
– Я рада, що ви в безпеці! – і, звернувшись до дружини господаря, мовила: – І що мені не потрібно більше працювати в цьому жахливому домі! Я, звісно, можу виконувати у вас будь-яку роботу!
* * *
Після сніданку з родиною Ґеріберта фон Фельзенбурга господиня будинку і діти повели гостей великим старовинним будинком з кухнею і льохом. Окрім їдальні, Томові видалася найкращою каплиця. Так називали маленьке високе приміщення з яскравими вікнами. Її стіни були дивовижно розписані чудовими малюнками – сценами із життя сина царя. Том і його друзі відразу впізнали їх. На одній картині їхній пан зцілював хворого, на іншій – ішов морем, а ще на одній – розмовляв зі своїми друзями.
– Син царя, його ми добре знаємо! – зрадів Мірош.
Сповнені радості, вони тепер почергово розповідали про нього і його батька, як вони пізнали його особисто. І царя, їхнього батька. Пані, діти і Лора здивовано дивилися на них. Ще ніхто ніколи не говорив так про Всемогутнього!
– Будь ласка, розкажіть далі, ми хочемо почути ще більше! – знову і знову вигукували вони з сяючими очима.
Однак настав час обіду. На його завершення Том з друзями дуже захотів виїхати верхи, аби оглянути місцевість, луги і ліси навколо замку. Але жінка із сумом похитала головою. На жаль, нікому з них не можна було виходити за межі будинку. Її чоловік на прощання ще раз категорично доручив їй прослідкувати за цим.
– А знаєте що, – вигукнув Педро, – тоді ходімо разом у цю каплицю і попросимо царя, щоб він потурбувався про гарне завершення!
Так, у цьому приміщенні легко давалося звертатися до батька! Напевно, це вже робилося тут всередині пращурами цієї сім’ї упродовж багатьох століть.
Пращури – це слово саме спало йому на думку, а також пригадався той факт, про який цар повідомив хлопцеві ще вдома. Це стало для нього тепер важливим поняттям. Гм, до цього моменту Том ніколи не думав, що життя певною мірою бере свій початок далеко в минулому. Чи мало це якесь відношення до теперішнього часу? До нього самого? Дивно, які думки навіювалися на цьому місці!
Щойно його друзі почали співати. Вони спробували перекласти мовою країни дуже легеньку пісеньку. Вона звучала непогано, тому діти, Лора і господиня дому отримали від неї величезну радість, коли охоче підспівували.
* * *
Їх перебив квапливий стукіт у ворота. Необхідно було, щоб пані усе з’ясувала. Хтось стояв там, біля воріт, і вимагав його впустити.
– Будь ласка, йдіть усі в їдальню! Я маю зачинити цю кімнату, ніхто сторонній не повинен про це знати! – вигукнула поспіхом жінка.
Четверо друзів і Лора послухалися. Вони мимоволі взяли свої мушлі, говорили туди і слухали, чи не хотів цар щось їм сказати. Отримавши підбадьорюючу відповідь, їхні серця сповнилися великим миром і спокоєм. Усе було гаразд.
Господиня дому швидко поспішила через подвір’я і маленькі східці, які вели вгору до спостережної вишки біля воріт. Згори вона могла бачити, хто був унизу біля зачинених воріт і прагнув, щоб його впустили.
– О, вчителю Ґуріоне! – вигукнула жінка. – Дуже прошу вибачити нас за незвичайний прийом! Ми так раді вас бачити!
Коли вона спустилася вниз, старий учитель відразу в’їхав на подвір’я. Дуже згорблений, зовсім виснажений!
З ним був один єдиний проводир – брат Конрад, вірний його слуга. Це було незвично і занадто ризиковано для його похилого віку.
– Чому ви не приїхали своїм екіпажем? – хотіла запитати господиня, однак його погляд усунув будь-які питання.
Лише тоді, коли вони пізніше уже вдвох сиділи в робочому кабінеті господаря дому, старець сидів у великому кріслі, дбайливо закутаний у ковдру, він пояснив:
– Великодушна панно, вдячний Вам за щирий і теплий прийом. Я прибув як біженець, хай буде Вам відомо.
– Ви – як біженець, учителю! Невже в країні така критична ситуація?! – вигукнула вона. – А як ідуть справи в мого чоловіка?
На її очах виступили сльози. Ґуріон заспокійливо торкнувся її руки:
– Я повинен вам передати вітання від нього. У нього поки є усі шанси виправдатися. Що він має на увазі під цими словами, я не знаю, але він виглядав дійсно сповненим впевненості, коли я вчора його ще відвідував. Втім, він знаходиться під домашнім арештом у вашій міській квартирі.
У міській квартирі! Не у в’язниці! Жінка зітхнула. Отже, все йшло не так погано, як можна було очікувати.
* * *
– Чи не хотіли б Ви покликати Ваших дорогих гостей? Те, що я повинен сказати, стосується також і їх! – попросив старий.
Раптом він видався значно старшим, чим до сих пір. Жінка швидко підвелася, запросила чотирьох друзів і Лору увійти, а дітям повідомила, що їхній батько добре почувається і передає їм сердечні вітання. Ті вирішили підготувати невеличке свято для нового гостя. Радісно, схвильовано і пишаючись новим дорученням, вони вийшли.
– Ґеріберта фон Фельзенбурга суворо охороняють спеціально відібрані президентом Ради сили безпеки. Оскільки при викраденні він не скористався мечем, учитель Кнут хоче притягти його до відповідальності, – проінформував учитель. – Кожного, хто заходить у його дім, суворо обшукують і реєструють. Це змусило мене замислитися, оскільки до мене теж президент Ради не дружньо налаштований. Тому я, недовго думаючи, дав розпорядження, щоб мені спакували кілька речей, і потай уночі залишив свій дім і місто. Я знаю потайний хід через міські ворота.
– І відтоді ви в дорозі? – співчутливо мовила господиня дому.
Так, йому ще вночі довелося від’їхати на безпечну відстань від міста, потім на світанку сховатися в мисливській хатинці, щоб перепочити і не з’являтися на очі.
Четверо друзів і Лора сиділи навколо цього пана, уважні і задумливі.
– Президент Ради – це, певно, той Худорлявий? – запитав Том.
Учитель ствердно кивнув:
– Його звуть Кнут, законовчитель Кнут. Він уже давно обіймає цю посаду, дуже давно. І в нього залізна хватка.
– Як він вважає! – уточнив Мірош.
Ґуріон здивовано поглянув на нього, і його обличчя посвітліло.
– Так, юний друже, ти маєш рацію! Він лише так думає! Але є дехто інший, хто значно сильніший! Адже ти це хотів сказати, чи не так?
Усі шестеро полегшено засміялися.
– Давайте відразу звернемося до Нього! – запропонував Том. – Нам не слід терзатися сумнівами і клопотами! Адже в Нього є кращі плани для нас.
Можливо, у присутності поважного вчителя це було неввічливо, можливо, занадто сміливо? Однак той з блиском в очах мовив:
– Браво, юний друже! Отже, беремося до справи! Ми, як мені здається, можемо дечому у вас повчитися! Починайте молитися по-своєму! Ми приєднаємося до вас, як зможемо.
Господиня дому вдячно кивнула і Лора від щирого серця зраділа, що тепер вони знову звернуться до невидимого Всемогутнього.
Після того, як четверо молодих людей підвелися і власними словами подякували своєму панові за те, що він був серед них, як і обіцяв, усі троє низько вклонилися Йому – молода дівчина, жінка і старий учитель. Потім Том запропонував помолитися уголос по черзі за допомогою маленьких прославлень, адресованих цареві.
– Ти прекрасний! – розчулено вимовив хлопець у благоговійну тишу.
– Ти найсильніший! – додав Мірош через певний час.
– Ти – наше спасіння! – пролунав згодом жіночий голос.
Це була власниця замку. Вона говорила з такою довірою і такою проникливістю, що у вчителя Ґуріона очі ледь не зросилися сльозами.
– Ти швидкий на допомогу! – з упевненістю додала Лора, бо останнього разу Всемогутній почув її прохання.
Коли троє інших молодих людей однаковою мірою благоговійно, як і душевно, від щирого серця висловили присутньому тут панові довіру, учитель міг лише дивуватися. Дивуватися тому, що це було так глибоко і відверто – і без усіляких стандартних висловів, без запропонованих формул. І кожен тут звертався до цього пана особисто, хоча жоден з них не займав ніякої посади! На їхніх обличчях цей чоловік міг прочитати таке, чого так давно бракувало в Раді: радості, захоплення, схвильованості. По руках, які четверо друзів простягали назустріч своєму панові, він міг побачити, що вони справді чогось чекали. Але юнаки не просто робили це! Мабуть, вони вже неодноразово відчували на власному досвіді, що Всемогутній їх обдаровував.
І сьогодні цар також обдарував їх.
– Я бачу суху землю, зовсім виснажену від спраги землю. Зі сходу тече дуже маленький струмок. Він стає ширшим і сильнішим. Земля на своїх берегах починає зеленіти, цвітуть квіти, відмерлі дерева знову дають пагони, – мовив Карл.
Звісно ж, він побачив цю картину у своїй душі, оскільки його очі були заплющені. Педро радісно додав:
– Мені спали на думку слова батька із царської книги: «І в радості черпатимете воду з джерел спасіння!» А потім ще такі: «Коли прагне хто з вас – нехай прийде до Мене та й п’є!» Це одного разу проголосив наш пан, син царя. Це точно відповідає нашій ситуації!
Кожному з присутніх стало зрозуміло, що це слово і ця картина здійсняться в їхньому житті. Також учитель Ґуріон і обидві жінки точно знали, як ніколи: Всемогутній поруч і продовжує навчати людей. Він стримає Своє слово. Їх виснаженому від спраги народу буде дарована жива вода. Особисто від Нього. І вони зможуть передавати її далі.
