Пан Ґеріберт фон Фельзенбург, який весь цей час стояв позаду обвинувачуваних, швидким кивком голови гукнув конвой.
– Ідіть слідом за мною! – голосно і суворо вигукнув він і пішов за ними з високо піднятим мечем.
Солдати крокували слідом. Дорога на вулицю здалася друзям значно довшою, аніж раніше, оскільки з обох боків вони відчули дуже вороже ставлення. Один член Ради із заднього ряду навіть зважився з величезним презирством плюнути на них. Тоді Том зупинився, здивовано поглянув на нього і запитав:
– Чому ти робиш це, брате? Хіба ти не син величного царя, як і ми?!
– Ти мені не брат, а якщо і брат, то заблукалий, – почув хлопець у відповідь.
Друзі вже зрозуміли, що їм знову доведеться повернутися до в’язниці, як раптом при виході на вулицю чотирьох приятелів вирвали із рук охорони якісь незнайомці. На їхні голови натягли темні лантухи, руки зв’язали за спиною і силоміць кинули на візок, який з шаленою швидкістю став віддалятися від зали засідання Ради. Зрозуміло, що хтось їх викрав. Навколо піднявся великий шум і метушня. Том лише почув окремі голоси, які доносилися із приміщення Ради. Хтось вигукував «Зрада!», але цього хлопець у ту хвилину не зрозумів.
Йому було значно важливіше почути голос свого пана:
– Гарна робота, друзі! Все йде за моїм планом! Довіртеся мені!
Звісно, юнак відразу поділився цим словом з іншими, щоб і вони не боялися.
Жахлива їзда в цьому незручному положенні тривала годинами. Спочатку їх супроводжувало багато коней, однак пізніше хлопці почули стукіт копит лише декількох із них. Між іншим, вони мали уже давно покинути місто, оскільки колеса більше не котилися з таким гуркотом, як на бруківці так званих вулиць. Час від часу трясло значно сильніше, коли візок наїжджав на товсте коріння або потрапляв у заглибину. Було досить боляче, коли їх, зв’язаних, кидало з боку на бік на твердій підлозі візка.
Мимоволі Томові спало на думку: «Невже я знову в розбійників?!» Але, звісно, ще більшого болю завдавало щойно пережите ними: те, як Рада насміхалася над тим, що вони жили в дружбі з царем і знали його як свого батька. Чи розумів колись цей мудрий народ, що було найважливішим для царя? Адже він завжди хотів, щоб люди любили його усім своїм серцем. І це написано ще з давніх часів в їхній Великій Книзі! Невже вони не помітили цього? Що їх засліпило? Що зробило їхні серця такими черствими, ніби закам’янілими, що вони говорили лише про закони?
«Авво, прости їм! Якого болю це, мабуть, тобі завдає!» – мовив Том у своєму серці. І тоді йому спало на думку незвичайне.
– Друзі, – сказав він, – я прошу у вас прощення за те, що заподіяв вам мій народ. За те, як вони поводилися з вами. Принесімо це все до сина царя на дерево ганьби!
– Так, ми прощаємо, в ім’я сина царя, – пролунало із лантухів праворуч і ліворуч від нього. Тепер біль дещо стих. Коли ж вони, нарешті, кудись приїдуть?
Після багатьох, багатьох годин, схоже, вони знову виїхали на бруківку. Візок поїхав повільніше, різко загальмував і нарешті спинився.
– Ретельно зачинити ворота! Нікого не впускати! – наказав чийсь голос.
Ой, він же їм добре відомий! Хіба це не був голос пана Ґеріберта фон Фельзенбурга?
Справді! Коли з голів викрадених познімали лантухи, виявилося, що вони стояли навпроти чоловіка з гостренькою борідкою!
– Розв’яжіть їм руки, швидше! – наказав він своїм слугам.
Потім пан вклонився чотирьом друзям і попросив:
– Вибачте за грубу поведінку і погану їзду! Інакше не можна було. Мені довелося таким чином врятувати вас від вироку Ради. Він мав бути найжорстокішим – стратою! І до сих пір ми наражалися на небезпеку бути викритими шпигунами. Тепер ви тут під моїм захистом! Я ручаюся за вашу безпеку! Ви мої гості до того часу, доки захочете тут залишатися! Власне, тут ваші царські книги і коні! Я потурбувався про те, щоб вони лишилися в повній цілості!
* * *
Зі стін із товстих рам, вкритих позолотою, привітними поглядами їх роздивлялися шляхетні мужі. Кидалося у вічі, що більшість із них мали борідки, як і господар будинку. На святково прикрашеному столі стояли свічки і квіти. У затишно облаштованій їдальні родинного замку на чотирьох друзів чекала смачна вечеря.
І не лише це! Праворуч від господаря сиділа вродлива жінка. Усе на ній було вишуканим і шляхетним, як перлове намисто, яке вона носила на шиї. Том особливо звернув увагу на її темні виразні очі і ніжні рухи. Господиня будинку дуже щиро привітала гостей і люб’язно поцікавилася їхнім самопочуттям. Напевно, посланці вже давно гарно не їли, тому їх запросили пригощатися, не соромлячись, як удома.
Також і троє їхніх дітей-підлітків, два хлопчики і одна дівчинка, були присутніми на вечері і, звісно, ставили багато питань незвичайним гостям. У каміні потріскував вогонь і зігрівав приміщення. Том і Педро ще ніколи не були в такому оточенні і почувалися дуже добре.
Коли діти, нарешті, побажали їм доброї ночі, четверо друзів ще довго сиділи разом зі шляхетним подружжям, хоча вони також заскучали за м’яким ліжком для свого побитого тіла. Однак спочатку хлопці хотіли отримати відповідь на своє нагальне питання: з якої причини пан Фельзенбург врятував їх? Як так сталося, що він мав зовсім іншу думку, чим Рада в цій країні? Звідки він взагалі дізнався про них?
Їхній несподіваний друг засміявся:
– По-перше, я завжди насторожі! І, по-друге, до цього мав бути причетний ще хтось. Лише так можна зрозуміти, що юній дівчині на ймення Лора була дарована мужність постояти за вас чотирьох – не відомих їй ув’язнених. Вона ледве знала мене, і я ніколи раніше не бачив її. Дівчина заговорила зі мною на вулиці. При цьому вона ризикувала місцем роботи, можливо, навіть життям. Тому я її також привіз у це безпечне місце. Вона теж сьогодні тут, у замку.
– Де ж вона? – вирвалося в Міроша.
Як виявилося, вона пішла вже спати.
– Рано-вранці ви зможете поспілкуватися з нею і подякувати за сміливий вчинок, – мовив господар замку.
Однак Том прагнув точніше дізнатися, що той мав на увазі під фразою «я завжди насторожі». Тоді пан розповів, як у його країні все більше поширювалися сум і тиск. Усе, як і раніше, оберталося навколо літери закону, обов’язків, заборони і покарання. Серед жителів цієї держави не було більше місця радості, співу, а будь-які задоволення заборонялися. Усе підкорялося страхові перед законом, суворою Радою та її президентом. Усі мали сумлінно працювати, працювати і працювати, причому не відпочиваючи належним чином.
Його рід сторіччя назад взяв на себе обов’язок захищати інтереси країни. Тому він керував частиною сил безпеки, розміщеною в столиці. Під час виконання службових обов’язків він, звісно, познайомився ближче з деякими членами Ради. Особливо високо він цінував мудрого вчителя Ґуріона. Пан Фельзенбург спілкувався з ним на певні глибокі теми. На засіданні Ради він сидів ліворуч у першому ряді – старий мудрець, котрий хотів прийти їм на допомогу своїми розумними питаннями.
Цей учитель доклав усіх зусиль, аби посприяти (звісно, цілком таємно) дістати Велику Книгу, щоб мати можливість читати її самостійно, оскільки робити це дозволялося лише членам Ради. Зрештою, це дозволялося тільки членам Ради. Але цей ризик і висока ціна вартували того! Те, що цей чоловік у ній прочитав, повністю відрізнялося від того, чому навчали і як жили в цій країні.
– Як саме відрізнялося? – поцікавився Том.
– Насамперед, що Всемогутній має добре обличчя! А саме: не таке похмуре, як вчать у Раді, а обличчя доброго батька! – відповів пан Фельзенбург.
Том, засяявши, хотів згодитися, але пан ще додав:
– Власне, те, що ви говорили про нього перед Радою, і досі горить у моєму серці. Ви, схоже, знаєте його! Ви повинні розповісти мені про нього! Я дуже вас прошу! Можливо, порадите, як мені зв’язатися з ним, як я можу чути його голос? Це моє найбільше бажання! – пристрасно додав він.
«Якби цей пан лише знав, як сильно цар прагне говорити з ним», – радів Том і його друзі. Тут вони могли розповідати про нього абсолютно відкрито і вільно! І яким щасливим буде їхній приятель, коли познайомиться із Всемогутнім особисто…
* * *
Однак до цього справа не дійшла. Оскільки саме цієї миті увійшов посланець, засапаний і зіпрілий. Він прискакав із міста зі швидкістю блискавки, аби передати послання від учителя Ґуріона. Коли пан Фельзенбург швидко розгорнув його і прочитав, то відразу зрозумів, що повинен негайно їхати назад, щоб спростувати підозру, ніби він сам викрав чотирьох обвинувачених.
– Ми поїдемо разом з Вами! – миттєво відреагував Том.
Вони ж не повинні залишати в біді свого рятівника! Але той рішуче заперечив:
– Ні в якому разі! Лишайтеся, будь ласка, тут і захищайте мою дружину та моїх дітей!
Том кинув короткий питальний погляд на друзів. Педро, Карл і Мірош на знак згоди кивнули. Так, якщо вони теж так думають, як і господар будинку, то, мабуть, їм варто залишитися тут. А шкода!
Потім усі четверо квапливо оточили свого рятівника і обійняли за плечі в той час, як Том говорив:
– Дорогий батьку, Всемогутній! Захисти нашого друга і супроводжуй його на шляху!
– Дякую за цю молитву! Я міцно триматимусь за нашу надію, – зворушено і з великою вірою в голосі мовив той. – Дорогі друзі, просіть тепер також розради і сил для моєї сім’ї!
На очах в чоловіка блиснули сльози, коли він на прощання сердечно обіймав і цілував дружину.
* * *
Коли вони удвох пліч-о-пліч поспішили за межі замку, Том запитав друзів:
– Ви цілком упевнені, що ми повинні залишитися тут? Бо я не впевнений!
– Давайте запитаємо батька! – запропонував Карл.
Отже, вони сіли ще раз. Том навіть став на коліна на підлогу і помолився, щоб цар поговорив з ними. Напевно, він хотів, щоб тепер його діти також допомогли своєму спасителю! Однак хлопець нічого не почув, зовсім нічого.
Через тривалий час марного чекання він питально поглянув на друзів. Можливо, вони змінили свою точку зору, отримавши вказівку від царя? Педро перший мовив, що тепер він цілком упевнений у своєму рішенні – вони мають залишитися тут.
«Гм, чи не було це, можливо, залишком боязкої поведінки, яка б примусила його так думати?» – промайнуло в голові в Тома. Однак він довів свою хоробрість з тих пір, як взяв у руки дрюк. А двоє інших?
Вони також підтвердили думку Педро.
Отож вони повернулися у свої кімнати. Том був жахливо стомленим, однак не міг заснути! Він ще досить тривалий час крутився в ліжку. Багато думок проносилось у його голові. Чому Авва не говорив з ним, як раніше? Чому він не давав відчути свою присутність? Це було так незвично…
Так, це був день, сповнений сильних переживань. Між іншим, стільки всього трапилося! Починаючи з пробудження від довгого і вимушеного сну внаслідок якогось дурману. Юнак згадав, як тоді уві сні перед ним виникло на всю величину сповнене страху обличчя начальника, котрий піднімав руки вгору, і як воно переслідувало його. Чого б це? Так, він, Том, щось сказав. Просто із його вуст вирвалося щось, чого він попередньо не обдумував. Що ж це таке було? Гм, «хтось же має відповісти за це» або дещо подібне до цього. Однак це було правильно! Не можна поводитися з людьми так, як це робив він! Дійсно, підло з його боку паралізувати їх усіх! Усі четверо цілими днями не вставали із ліжка. В’язні згаяли дорогоцінний час, проспали важливі можливості. А, між іншим, стільки усього вже можна було зробити!!!
Та-ак, що ж станеться з цим невдахою, адже Шляхетний сказав, що потурбується про це?! Звісно, господар замку не поведеться з ним грубо. Але ж ніколи не знаєш, як діятимуть у цій країні, де, очевидно, довго не панькаються, а призначають найсуворіше покарання! Том неодмінно повинен поговорити з ним про це, як тільки той повернеться! Якщо взагалі повернеться!
Невже він сумнівається в цьому? Як хлопець лише міг! Адже юні посланці довірили його захисту царя! Їхній батько, котрий відправив їх сюди, потурбується про це. Цей шляхетний чоловік врятував їх, і цар винагородить його за це!
«Батько неодмінно зробить це?!» – подумав Том і віддав йому цю проблему, як робив це і раніше.
Хлопцеві так хотілося виїхати верхи і допомогти своєму рятівникові. Однак він дуже добре знав себе: свою запальність, свою войовничість, свій потяг до пригод… Можливо, у цьому випадку він був просто глухий до голосу царя.
– Авво, якщо ти хочеш, щоб ми виїхали верхи і допомогли, тоді найкраще скажи про це моїм товаришам. Я чекатиму цього моменту. Це ж у твоєму дусі? – напівсонний прошепотів юнак.
Нарешті прийшов час, коли він міг заснути. Однак чому перед ним знову виринуло обличчя зіпрілого начальника?! І за ним ще обличчя його команди охорони! Чому ж, коли він тепер вислизнув з-під їхньої влади? Це було справді нав’язливо!
Тоді Том зробив, нарешті, найрозумніше, що можна було зробити в такій ситуації. Він запитав того, хто знаходився поруч і все знав:
«Сину царя, можливо, ти хочеш щось мені цим сказати? Адже правильно те, що необхідно, аби кожен відповідав за вчинене, чи не так? Он як – ти говориш мені про прощення? Гм, звісно… Отже, добре!» – молився хлопець про себе і відчув, як син царя говорив з ним через його роздуми.
Потім він рішуче зважився покінчити зі своєю образою: «Дякую, що нагадуєш мені про це! Я знаю, що повинен усе зло відразу приносити до тебе, але до сих пір по-справжньому не думав про це. Так, ти помер на дереві ганьби і за цих шахраїв також. Я прощаю їх в ім’я твоє. Будь ласка, прости їх і ти. О, ти вже простив їх… Тепер піди їм назустріч. Дозволь їм пізнати тебе. От вони здивуються!
Дякую, сину царя! Так, я запам’ятаю це. Або, будь ласка, нагадай мені про це – я повинен не лише пояснити послання твого батька цьому народові, а й показати його своєю поведінкою. Дуже прошу, допоможи мені в цьому! Дякую, що простив мені той вибух, який був у мене сьогодні вранці. Тепер я цілком спочиваю у твоїх руках».
Після цих роздумів Том нарешті заснув.
