Хтось відкашлявся. Том ледве розплющив очі. Сонячний промінчик, який проник крізь маленьке віконце згори, засліпив його, і він знову захотів їх заплющити. Однак ось він почув голос:
– Цей тут, схоже, керівник!
Той чоловік, кого Том вважав начальником, стояв з почервонілим від сорому обличчям біля його канапи, ламаючи руки. Поряд з ним був чоловік приємної зовнішності з вусами і борідкою. Том ще ніколи не бачив такої зовнішності. Витончено пригладжені вуса розліталися на обидві сторони по його щоках і закінчувалися дуже гостро.
У Тома жахливо боліла голова, але, принаймні, він знову не спав! А де були його товариші? Він озирнувся в пошуку їх. Вони вже сиділи на своїх ліжках і полегшено зітхнули, коли Том, нарешті, підвівся. І звідки в нього з’явилася мужність – сильним голосом і чужою мовою – вимагати:
– Хтось має за це відповісти, що з нами, іноземцями, так повелися в цій країні!
Схоже, чоловікові з гостренькою борідкою це сподобалося, бо він трішки нахилився над Томом і промовив:
– І я так вважаю! Я потурбуюся про це.
На це начальник витер піт з чола і майже плаксиво мовив:
– Ми справді побачили наявність загрози для народу в їхніх галюцинаціях! Дійсно!
Чоловік із борідкою не звертав на нього великої уваги.
– Мене звуть Ґеріберт фон Фельзенбург. Я є начальником гвардії особистої безпеки членів Ради. Так ми називаємо найвищий правлячий орган нашої країни. Панове, прошу вас, ідіть за мною! Ми вже віднесли ваш багаж у ваше житло, – прозвучало запрошення.
Не озираючись назад, арештанти пішли слідом за шляхетним чоловіком. Один Мірош при виході біля дверей побачив обличчя, яке сяяло від радощів. Це була та сором’язна дівчина, якій довелося принести йому напій. Він відразу здогадався, що це вона час від часу протирала йому лоба прохолодним рушником.
– Спасибі тобі за все! – мовив він. – Як тебе звати?
– Лора, – прошепотіла вона і вирішила відразу ж зникнути.
Шляхетний чоловік у цю ж мить озирнувся і помітив її.
– Ви зобов’язані цій дівчині тим, що вийшли на волю! Ви ще матимете можливість взнати про це детальніше. Однак зараз поспішайте, оскільки на вас чекають на Раді.
На Раді! Так швидко їх запросили до вищої інстанції цієї країни! Том був приємно вражений, незважаючи на те, що сталося з ними за останні дні, адже там він зможе просто передати послання від царя. Таким чином, може, ці погані дні, попри все, мали сенс! Можливо, але як же йому розпочати? Чи швидко спадатимуть йому на думку слова іншою мовою? Але чому він так хвилюється, адже його пан обіцяв, що саме в таких ситуаціях він вкладатиме йому у вуста потрібні слова.
Як чудово – коні чекали на них біля воріт! А також і цілий натовп кінних зі зброєю та багато чоловіків і жінок. У більшості було світле і сиве волосся та суворий вигляд. Усі вони були зодягнені надзвичайно просто. Усі здивовано і дещо сором’язливо втупилися в чужинців і тихенько про щось мимрили одне одному.
Шляхетний чоловік скакав риссю на своєму чистокровному жеребці повз незліченні сірі будинки, які ставали все вищими, громіздкими і справляли загрозливе враження. Сонце, певно, опустилося ще нижче, його проміння постійно затримувалося за кам’яними блоками будинків. Дуже рідко проміння проникало до них. Тому тут було дуже тінисто і прохолодно. Ледь не морозно.
Так само було і у великій залі, куди тепер повели друзів. Вона була широкою і занадто високою, однак неймовірно простою. Довгі сірі штори на задній стіні не пропускали денного світла. Погляд відразу прикипав до величезної сірої книги, яка лежала посеред підвищення і була розгорнена. Але щодо іншого – все було суворим: ніде не виднілося жодної кольорової картини, жодної квіточки; лише старовинні лави з обох боків і перед ними зовсім вузенькі столи. На лавах сиділи одягнені в сіре вбрання чоловіки. Кожен тримав перед собою книгу. Отже, це була «Рада», яка визначала все в цій країні!
Шляхетний провів чотирьох друзів через середній прохід уперед до маленького вузького столика, де вони мали стояти, ліворуч від Великої Книги.
О, придивившись поближче, можна було зрозуміти, що тут була не справжня книга, а книга із каміння. Також і обличчя чоловіків, котрі сиділи навпроти, були якимись сірими. Це, мабуть, люди дуже похилого віку, їхнє сиве волосся і глибокі зморшки на обличчі видавали це. Деякі з них низько нахилили голови, очевидно, тому вони мали докласти значних зусиль, аби розгледіти, хто ж були ці незнайомці попереду. Можливо, це в них від постійного вивчення книги?
Том справді злякався, коли пан Фельзенбург з гучним шумом цокнув своїми чоботами і картаво промовив:
– Мудрості і довголіття вельмишановній Раді! Тут знаходяться люди, на котрих донесли. Нехай же вельмишановна Рада вирішить їх подальшу долю!
Хіба він не вимовив останню фразу з більшою теплотою, аніж першу? Томові здалося, що так. Хлопець майже відчув, що той по-дружньому налаштований щодо них. Чудово, якщо це справді так! Тут їм явно знадобляться друзі!
Обличчя присутніх праворуч і ліворуч від них учасників засідання Ради були занадто серйозними, навіть відштовхували. Том справді розчарувався. Він інакше уявляв прийом! Їм жодного разу не запропонували сісти! «Не занадто гостинно», – подумав юнак. Однак Шляхетний так ввічливо поводився з ними! Але вся Рада?! Хіба цар не розповідав йому якось, що цей народ був дуже мудрим? Отже, вони повинні мати і гарні звичаї!
Цар! Ой, як давно Том не розмовляв з ним, не чув його голосу, ні разу не думав про нього! Цілими днями! Так, з тих пір як вони одного разу стали неймовірно стомленими, хлопці опинилися далеко-далеко від нього! А на шляху сюди могли побачити стільки нового…
Том зовсім злякано запитав:
– Авва, ти мене чуєш?
Він дуже хотів отримати пораду від батька в даній ситуації. Поспішаючи, юнак почав упівголоса звертатися до царя, але невдовзі зрозумів, що це було помилкою. Очевидно, що своєю розмовою «ні з ким» він викликав підозру в худорлявого чоловіка із суворим виглядом, який сидів у центрі. Цей повністю облисілий чоловік різко піднявся і підійшов до Тома:
– Як ти міг зважитися без дозволу говорити тут у Раді?! До того ж, з ким ти розмовляв?
Том на диво впевненим голосом відповів:
– Я розмовляв щойно з тим, хто відправив нас сюди.
– Наше припущення було вірним: ви шпигуни чужої держави! Ви нехтуєте нашими звичаями, несете нове в нашу країну. Отже, ви хочете поширити неспокій і завадити нашому святому миру, – відповів Худорлявий.
Подекуди в залі почувся невдоволений шум.
– Пробачте! У чому ж саме ви нас звинувачуєте?! – пролунав несподіваний голос. Троє друзів здивовано поглянули на Карла. Так, він тут не засоромився!
Худорлявий на мить отетерів, потім почав повільно читати з великого аркуша, який йому відразу ж передали:
– По-перше, ви без дозволу проникли в нашу країну з чужими книгами в багажі. Є підґрунтя припускати, що ви хотіли пройти непоміченими і мали таємний умисел проти нашого народу. По-друге, ви неодноразово негідно поводилися. Схибили проти правил цієї країни тим, що без дозволу, недоречно і в звичайних приміщеннях співали так звані пісні, причому з бунтівничими ритмами, нечестивими мелодіями і незрозумілими, найімовірніше, неввічливими словами. І що найбільш обтяжливо – це недисциплінована поведінка, яку, згідно з вашим власним висловлюванням, ви пов’язуєте з поклонінням Всемогутньому. По-третє, ви стверджуєте, що є уповноваженими Всемогутнього. У наш час з ним можна розмовляти лише завдяки узаконеним Радою молитвам і ніяк інакше. Отож, що ви можете сказати на свій захист?
Під час третього пункту звинувачення сердите бурмотіння у всьому приміщенні так посилилося, що друзям довелося говорити дуже голосно, аби їхню відповідь скрізь почули.
Мірош, найменший з них, зробив крок уперед і почав:
– Щодо першого питання: незважаючи на те, що ми пересувалися торговим шляхом, кілька днів тому нас без будь-яких вагомих причин заарештували і притягли до міста, де до сьогоднішнього дня тримали у в’язниці.
Педро миттєво продовжив:
– Щодо другого питання: нам не були знайомі такі суворі правила вашої країни. Спосіб життя, прийнятий у нашій країні, ми вважаємо цілком відповідним волі Всемогутнього.
Останні слова Педро злилися із сплеском обурення присутніх, які стали вигукувати:
– Ви чуєте! Ви чуєте це святотатство!
У цей же час один із найстаріших чоловіків з довгою срібною бородою, котрий сидів ліворуч від юних посланців царя, підвівся і підняв руку. Тоді на зібранні знову запанувала тиша. Він почав з великою гідністю:
– Учителі і брати вельмишановної Ради! Ці чужоземці непогано володіють нашою мовою. Це є доказом того, що вони мають певну повагу до нашої країни, тому доклали великих зусиль, щоб опанувати нашу мову. Отже, вислухаймо їх, перш ніж робити занадто поспішні висновки!
І повернувшись до чотирьох товаришів, він мовив доброзичливим голосом:
– Громадяни-чужоземці, ми просимо вас виявити поблажливість до, можливо, занадто швидкого втручання наших «сил безпеки»!
Останнє слово він вимовив дещо дошкульним тоном. Потім продовжив:
– Також ми просимо вас поставитися з розумінням до суворих правил нашої країни. Нам, Раді, яка свято шанує Велику Книгу, доручено зберігати наші традиції і охороняти мир у країні. Тому ми повинні діяти дуже обережно і піддавати ретельній перевірці все невідоме та нове. Зараз ми хочемо знати, звідки ви приїхали і з якою метою вирішили відвідати нашу країну?
Тепер відповідати настала черга Тома. Він говорив приязно і просто, однак з великою гідністю:
– Ми – діти Всемогутнього, як і ви. Він доручив нам передати вам послання – особисто від Нього!
Том сподівався, що зараз до нього зміниться ставлення! Напевно, ці старійшини захочуть почути саме послання і з нетерпінням слухатимуть! Однак звідусіль глузливо пролунало:
– Ха-ха! Особисто від Нього! Що ви про себе думаєте?!
Інші же почали обурливо вигукувати:
– Це святотатство! Ми не повинні цього терпіти!
Старий мудрець, котрий сидів неподалік від гостей, зробив ще одну спробу. Він знову підняв руку, і шум одразу стих, потім цей пан промовив:
– Отже, молодий чоловіче, ти хочеш цим сказати, що постійно чув голос Всемогутнього! Чи не стверджуєш ти, що Всемогутній говорить і сьогодні? До тебе? До вас?
Тепер він повернувся до всіх чотирьох, мовив прихильно, але все-таки застережливо:
– Подумайте добре перед тим, як відповісти!
На цих словах Худорлявий схопився зі свого місця і закричав:
– Ми, Рада країни, з давніх-давен є охоронцями Його слова! Всемогутній говорив тільки в давні часи. І все, що Він хотів сказати, міститься у Великій Книзі. Тому до неї нічого більше не можна додати. Такою є наша віра, яку передали нам наші прабатьки. Єдине, чого бажає Всемогутній, аби всі люди ретельно вивчали Його Книгу.
Нарешті знову слово надали обвинувачуваним. Чотири приятелі відповідали з великою природністю і непідробністю, ніби вони взагалі нічого не боялися – і відповідь справді була уже в них на вустах, перш ніж їм доводилося про неї подумати.
Мірош почав дуже здивовано і невинно:
– Тож Всемогутній – наш батько! Хіба батько не повинен розмовляти зі своїми дітьми?! І як він не може хотіти, щоб також і вони розмовляли із ним?
Карл продовжив:
– Тим паче, син царя обіцяв завжди бути з нами. І з ним ми завжди можемо розмовляти в простій сердечній молитві. Він, власне, і тут теж присутній!
Том відчув, що повинен тепер втрутитися, і додав:
– Це ж написано і у вашій Великій Книзі, яка, як вам довелося переконатися, нічим не відрізняється від наших книг.
Ну, цей уже аргумент повинен був запевнити Раду!
– Що скаже з цього приводу вчитель Ґуріон? – поцікавився Худорлявий, поглянувши на дуже маленького старого дідка. Той піднявся і повідомив:
– Вельмишановна Радо! Я досліджував книги обвинувачених. Для цього використав метод порівняння, який дозволив знайти відповідні букви Великої Книги буквам їхніх книг. Наскільки я знаю їхню мову, схоже, те, що написане в них, справді відповідає нашій Великій Книзі.
Він зробив коротку паузу, перш ніж продовжити:
– Однак мені здається досить сумнівним той факт, вельмишановна Радо, що у вищезгаданих книгах наявні відмінні знаки і навіть кольорові ілюстрації. Усі знають, що саме ми володіємо текстом у первинному викладі і під страхом смерті не можемо нічого додати до нього.
У ту ж мить пролунали голоси:
– Кольорові ілюстрації?! Нечувано! Це ж – блюзнірство!
Навколо них люди незадоволено хитали головами, навмисне покашлювали, а їхні обличчя посмутніли ще більше.
Чоловік, якого називали «вчитель Ґуріон», додав ще дещо:
– До того ж, мені здається вкрай обурливим той факт, що такі незрілі, неосвічені хлопчаки зважилися тлумачити дорогоцінну книгу!
– Причому стверджуючи достеменні знання того, що в ній написано! – гнівно додав Худорлявий.
У залі почувся іронічний сміх.
Отже, їхній багаж обшукували! Їхню власність! Том уже хотів поскаржитися, як Карл гучним голосом почав вимагати:
– Будь ласка, ми пропонуємо вам випробувати наші знання цієї святої книги! Нехай нам принесуть наші царські книги!
Овва, як сильно сказано! Зі свого місця Том здивовано подивився на товариша. Члени Ради прийняли пропозицію Карла, оскільки всі вони думали, що у всьому світі немає нікого, хто б міг краще розбиратися у Великій Книзі, ніж вони, котрі все життя – днями і ночами – займаються цим.
Чотирьом друзям миттєво принесли царські книги. Як чудово знову мати їх – вони більше не випустять ці книги зі своїх рук! Тепер усі в Раді посміхнулися, поглянувши на вчителя Ґуріона. Той зробив три кроки уперед і лукаво мовив:
– Скажіть нам, де у Великій Книзі написано найважливіше – суть всього закону – і як це звучить?
Найважливіше? Це, звісно, історія із сином царя, що він постраждав. Із цього всі повинні зрозуміти, як сильно цар їх любить! З того часу все стало інакше. Але вони тут хотіли почути суть закону. Тоді Том вимовив впевненим голосом чудову фразу, яку син царя сказав їм, перш ніж знову покинув їх:
– Нову заповідь Я вам даю: любіть один одного! Як Я вас полюбив.
Це було найважливіше для нього. Він мав це сказати! Том усміхнувся, коли подумав про те, хто доручив йому цю справу. Його пан, син царя! Адже він і тепер стояв поряд із ними! Яка втіха – це усвідомлювати!
Уже один лише факт, що Том не прочитав речення з книги, здавалося, викликав незадоволення вчителів закону. До того ж, їхня думка була іншою.
– Народ не може пізнати Всемогутнього тільки одними почуттями! Для підтримки порядку в країні необхідна інша заповідь! – дуже різко відповів учитель Ґуріон. – Послухайте, як звучить суть закону!
Між тим Худорлявий підійшов до великої кам’яної книги, низько вклонився перед нею і піднявся вузькими східцями на достатньо високе місце, яке спереду мало вигляд пташиного гнізда, що висіло на стіні. Тоді він почав читати із Великої Книги Десять заповідей.
– Ти повинен!.. Ти повинен!.. – пролунало десять разів різким голосом.
Том і друзі відразу впізнали цей текст. Це був перший закон, який з давніх-давен цар дав своєму народові, щоб той міг вижити. Так він їм це пояснив. Але разом із тим зазначив, що цей закон був виражений у найкращій формі лише у вченні його сина. Тому для них сьогодні є важливіший закон – закон любові.
– Доведіть, що цей найважливіший з усіх текстів міститься і у ваших книгах! Оскільки в нашій країні панує лише один закон, а саме той, який ви тільки-що почули! – почали вимагати суворим голосом з платформи зверху.
Карл взяв свою книгу в руки, розгорнув і прочитав такий самий текст – тепер йому довелося перекладати його з рідної мови на мову цієї країни. Це було досить нелегко, але Томові здалося, що товариш дуже добре впорався з цією справою. Він підказував йому те чи інше слово, коли Карл вагався. І на завершення той мовив:
– Тепер ви почули, що це та сама книга. І ми поклоняємося тому ж цареві, що і ви!
Шепіт і бурмотіння, що почалися перед цим під час читання, зараз посилилися і звучали загрозливо.
– Де ж у вашому тексті залишився найважливіший вислів – «ти повинен?!» Я жодного разу не чув його? Може, ви чули? – вигукнув зверху Худорлявий, ледве не зірвавши собі голос.
«Пане, що вони зробили з твого послання?!» – простогнав Том у своєму серці.
Однак хлопець взяв слово і спробував із повним спокоєм пояснити:
– У Великій Книзі написано, що ті, хто вірять синові, стають дітьми Всемогутнього. Вони можуть називати його батьком. Це стосується також і нас! Отже, якщо людина має за батька Всемогутнього, тоді, зрозуміло, докладе усіх зусиль, аби робити те, що подобається йому! І батько такій людині також допомагає в цьому! Однак йому важливий не кінцевий результат у роботі, а створення особистих взаємовідносин із ним, хоча ми не завжди усвідомлюємо це.
Отже, десять заповідей треба швидше за все розуміти як опис того життя, коли людина знаходиться в дружбі з царем, але не як засіб заслуговування цієї дружби і усиновлення. Тому в нашому царстві це місце Книги більш охоче читають так: «Ти робитимеш те і те або не робитимеш того і того» замість «Ти повинен!..»
Це мусило цілком запевнити їх, сподівався Том. Адже тепер він пояснив, у чому суть вчення стосовно значення закону для його дітей! Однак юнак помилився. Багато людей обурено почали кричати:
– Краще розуміти суть закону так, як ми це робили завжди. Адже це нечувано, щоб Бог шукав спілкування більше, ніж справ! Він зважився змінити найвеличніші слова!
Або:
– Яке нахабство! Дружба із Всемогутнім завжди опирається на виконання закону, а не навпаки! Лише на цьому повинні будуватися особисті взаємовідносини Бога з людьми! Протилежне цьому вченню є неабиякою зухвалістю!
Тепер майже всі стиснули кулаки.
– Досить! – вигукнув зверху Худорлявий. – Цього достатньо! Виведіть їх, щоб ми могли порадитися, як вчинити з цими святотатцями! Ми не можемо терпіти, щоб хоча б одна літера у Великій Книзі була спотворена. Навіть наймізерніша! Це усім вам відомо!
