Дженні прийшла на заняття групи дуже схвильована:
– Друзі, у мене таке відчуття, що ми повинні негайно клопотатися перед царем за чотирьох посланців. Ви ж знаєте, що їхнє доручення є одночасно і нашим, – так говорив батько?! Сьогодні вночі я прокинулася і почула клик про допомогу. При цьому мені довелося пригадати Тома і його друзів. Вони в біді!
– Ах, Дженні, ти завжди турбуєшся про Тома! – зверхньо посміхнувся Роберт. – А ти не думаєш, що це, можливо, твоя особиста проблема, що тобі таке наснилося?
Дженні почервоніла. Вона вважала, що з його боку було непорядно компрометувати її перед іншими!
– – До того ж, вони не хотіли, аби ми їм допомагали! Вони самі досить сильні! – додав юнак.
Що це був за тон? Дівчина не могла збагнути, що Роберт, котрий на даний момент керував її групою, не поділяв її думки. Інакше він би охоче підтримав її ініціативу. Те, що він відмовився навіть пальцем поворухнути, аби допомогти друзям, – це, на її думку, було просто обурливим! Чи, можливо, все-таки вона помилилася, і в друзів усе було гаразд? Що ж думали про це інші?
Дженні озирнулася. Кілька осіб нерішуче дивилися на неї, дехто посміхався до Роберта і схвально кивав при цьому головою, інші заплющили очі, оскільки саме Роберт закликав:
– Давайте розпочнемо співати! Не будемо гаяти дорогоцінного часу!
Він спочатку поглянув на годинник, потім – пильно на Ганну, яка завжди пропонувала пісні. Та зараз їй не спадала на думку жодна пісня. Такого ще ніколи не траплялося! Дівчина безпомічно знизала плечима. Настала ніякова пауза. Тоді Роберт сам почав співати. Потім заспівав наступну пісню, потім – ще одну. Інші також старалися підспівувати, але спів не був настільки дружним, як раніше: першу взяли занадто низько, а друга просто не звучала, як раніше.
Весь час, проведений у групі, був загостреним і напруженим. І вкрай виснажливим, оскільки кожен мав надзвичайно старатися, аби взагалі щось співати чи говорити. Дженні сіла в куток і заплющила очі. Подумки вона зверталася до сина царя:
– Пане, що сталося?
Коли дівчина не почула прямої відповіді, то попросила:
– Говори до мене через свою книгу!
Однак від царя їй не спало на думку жодне слово, жодна сторінка, абсолютно нічого. І коли Дженні просто розгорнула книгу на будь-якій сторінці, мова йшла про якісь жорстокі битви. Так, це взагалі не допоможе! Про таке вона все одно не любила читати.
Коли час спілкування в групі, нарешті, завершився, вона пішла до Ганни, котра спала з лиця і сиділа на своєму місці.
– Що з тобою трапилося? – ліктем торкнула її Дженні.
Та озирнулася. Нікого поруч не виявилося, вони були вдвох.
– Послухай, – схвильовано прошепотіла дівчина. – Я мала видіння. Товстий жовтий потік тік від Роберта до Тома, а два менших – до трьох інших.
– Як же я сама не здогадалася, – зраділа Дженні. – Це ж його заздрість! Оскільки він не був разом із ними.
Під час обіду дівчина сиділа біля Ліло і Конні. Обидві вважали, що сьогодні в групі було безрадісно, і вони обурилися тим, що Роберт так відреагував на пропозицію Дженні. Та, у свою чергу, повідала, що він заздрив Томові та іншим хлопцям, оскільки не міг поїхати з ними. Ганна виразно побачила це у видінні.
* * *
До наступного ранку, коли група зібралася знову разом, майже всі, окрім найближчих друзів Роберта, уже знали про його заздрість. Настрій, спів, участь знову були відповідними. Було видно, як Роберт безуспішно намагався підняти усім настрій. Нарешті, він запитав:
– Що, власне, сталося?
Відповіддю було крижане мовчання. Потім він просто взяв до рук книгу і прочитав довгу пісню цареві. Однак за цим знову настало болюче мовчання. Після завершення більшість присутніх, занадто розгнівані, взялися до роботи, яка їм відразу перестала приносити задоволення. І ввечері більше ніхто не збирався, кожен зачинився у своїй кімнаті. Такого ще ніколи не було. Так тривало упродовж п’яти днів.
Власне, нікому не кинулося у вічі, що сина царя вже давно не було поміж ними.
І саме Ліссі, рудокоса дівчинка із молодших дітей, зрушила справу з мертвої точки. Вона належала до другої групи, але часто допомагала Дженні сервірувати стіл і прибирати кімнати. Дівчата завжди робили це, співаючи пісні і сміючись, і кожна з них постійно ділилася з іншою новими цікавими думками. Коли Дженні черговий раз прийшла такою стомленою і замкненою, то Ліссі обійняла її обіруч і з усіх сил труснула:
– Дженні, ти за останні дні дуже змінилася. Ти така замкнена! Що з тобою відбувається?
– Якби ти лише знала! – тільки й відповіла та.
Вона не хотіла пе реобтяжувати своїми турботами дівчинку! У неї вистачає клопоту – про Тома, про Роберта, про всю групу!
Ліссі просто залишила подругу і побігла прямо до батька. Той, як завжди, уже про все знав. Він видавався неймовірно засмученим через те, що трапилося. Дівчинка співчувала йому. Як йому було боляче за кожного зокрема, адже помилявся не лише Роберт. Нарешті вона крізь сльози попросила:
– Тату, тобі треба втрутитися. Допоможи їм, інакше вони не вийдуть зі свого заціпеніння! Ти ж справді допоможеш їм просто зараз?
І вона потягла його за руку. Дійсно, цар піднявся і пішов з нею, ніби він лише й чекав того моменту, що хтось попросить його про допомогу в цій справі.
Дженні була трохи здивована, що сам цар відвідав її під час роботи. Можливо, вона щось не так зробила? Дещо збентежено і уважно вона поглянула на великий обідній стіл.
– Дженні, з твоєю роботою усе гаразд. Але все решта…?!
Тоді їй захотілося вилити всю душу, поскаржитися на Роберта, що він був сповнений заздрості і постійно заздрив. І така людина була керівником! Він просто зруйнує всю групу!
Однак цар підійшов до неї, взяв її обличчя обіруч і попросив:
– Поглянь на мене, доню моя!
Ці слова «доню моя» розплавили все, що в ній закам’яніло. Незбагненно: він і досі називав її своєю донькою – у такому стані душі! Як тепло і ніжно його руки торкалися до неї! Тому дівчина вирішила поглянути йому у вічі. А там – його лагідний погляд змусив її розплакатися! І цар обійняв її…
– Ти вже так довго не була зі мною! – промовив він через певний час.
«Чому так?» – запитала себе Дженні.
Щось відчужувало її від батька, а вона цього навіть не помічала. Що ж це було? І вона уже знала, що це була її злість на Роберта. О, чому ж вона відразу не помітила її? Чому вона відразу не простила Роберта і не поговорила з ним про це особисто? Так злість на Роберта закоренилася в її серці, заволодівши усіма її думками. Дівчина могла б запобігти поширенню своєї образи серед усієї групи! О, як вона була отруєна злістю!
– Будь ласка, батьку, – молила вона, – ходімо до Роберта! Я обов’язково повинна сказати йому, що більше не гніваюся на нього.
Однак цар виявив бажання сам поговорити з хлопцем, а Дженні порекомендував поговорити з іншими друзями з її групи. Дівчина зрозуміла, що батько мав на увазі. Хоча їй було зовсім не легко постати перед іншими в такому неприємному світлі, вона поспішила туди. Можливо, їй таким чином і вдасться допомогти знову владнати справу.
* * *
– Роберте, що тебе пригнічує? Будь чесним зі мною! – звернувся до нього цар і сів поряд.
Спочатку в серці хлопця виринуло незадоволення станом всієї групи. Вони стали такими безініціативними, байдужими і справді холодними. Ніхто по-справжньому не брав участі в роботі. Він у повному розпачі! Так Роберт не може продовжувати справу як керівник!
Батько із великим співчуттям кивав.
– А чи можеш ти пояснити, чому так відбувається?
Тоді Роберт почав говорити про Дженні, про її необґрунтовану тривогу за Тома та його друзів, що сприяло початку усіх лих.
– І? – цар направляв розмову в потрібний напрямок.
Роберт збентежено перепитав:
– Що означає – «і»?
Коли цар не відповів, а просто почав витирати пальцем пил і стружку з верстата, то Роберт змушений був поставити собі кілька запитань, хоча це і не було приємним.
Гм, можливо, йому як керівнику, треба було серйозно поставитися до пропозиції Дженні? Він мав перевірити, чи мала вона справді рацію.
Оскільки цар і досі чекав і саме виколупував вказівним пальцем кілька дрібненьких цвяшків із дірки, то йому не лишалося іншого виходу, як запитати себе, чому він так проігнорував ініціативу Дженні.
Так, дійсно, він трішечки, зовсім трішечки, ревнував, що дівчина і досі була на боці Тома. Він би із превеликим задоволенням сам дружив з нею, але вона цього зовсім не помічала. Його кинуло в холодний піт, коли він нерішуче це визнав.
– І в тебе проблеми з Томом? – запитав його цар.
Спочатку Роберт не хотів зізнатися в цьому. Коли ж цар просто сидів і чекав, він, нарешті, зважився вимовити:
– Так, звісно!
Коли хлопець виголосив ці слова, ніби гребля прорвалася. Нарешті, він вимовив те, що таїлися глибоко всередині, і це пролунало гучно і гидко:
– Знову цьому Томові надаються переваги! Тут чесно працюєш день у день біля верстата, виконуєш свій обов’язок, а інші роблять всілякі дрібниці і ще й за це отримують винагороду!
– Що ти маєш на увазі? – тихо запитав цар.
– Так, йому можна було поїхати з твоїм сином у гори і відпочити! Йому надали право вивчати нову мову, його обрали відправитися в захоплюючу подорож! А наш брат все життя б’є каміння і пиляє дошки і…
Далі хлопець уже не продовжував, тому що цар простяг йому назустріч руки і мовив дещо, чого він у житті не чекав почути від нього:
– Роберте, сину мій, ти простиш мені це?
Чи правильно він почув? Юнак питально поглянув на батька. Простити цареві? Тож на нього неможливо було ображатися! Хто міг на таке зважитися: ображатися на того, хто усе знав і завжди все робив вірно! Неймовірно!
– Так, Роберте, ти також дуже сердився і на мене! – почув він слова батька.
Цей голос проник у найпотаємніші глибини його душі, це були дві маленькі фрази, у відповідь на які він відразу прострочив:
– Завжди інші! А я лишаюся без нічого.
– Отже, ти постійно вважаєш, що переваги надаватимуться іншим? І так відбувається щоразу, причому неминуче, чи не так?
Юнак мовчав.
– Бідний Роберт! – зітхнув цар і потім переконливо попросив: – Віддай цю брехню мені, інакше у твоєму житті ніколи нічого не зміниться!
Так, це була брехня? Але він знову і знову переживав докази цього! Скільки він себе пам’ятав! Але хлопець не хотів тепер ризикувати тим, що в його житті нічого не зміниться. Це було б жахливо! Тому він примусив себе вимовити:
– Якщо це брехня, то можеш зараз звільнити мене від неї!
– А як щодо твоїх гірких докорів? – запитав батько.
Це було наступним, від чого доводилося відмовлятися Роберту.
Коли юнак простив цареві всі вигадані обмеження своїх інтересів, то з полегшенням зітхнув. Його обличчя просвітліло, і, на превелике диво нарешті нове усвідомлення пробило йому дорогу – і цього разу це не була неправда:
– Ти ж любиш мене! Мене! Якби я це знав!
– Так, Роберте, завжди! І як пристрасно я чекав того, що ти, нарешті, повіриш цьому.
Так цар ніколи ще не розмовляв з ним – адже він показав йому своє серце! Тоді хлопець зміг вперше в житті справді дозволити батькові обійняти його. Вперше в житті! Це було значно прекраснішим за те, що він міг собі уявити, чого до цього моменту був позбавлений!!!
* * *
Як шкода, що у двері стукали. Це до Роберта прийшла вся його група і з любов’ю попросила пробачення. Керівник теж попросив усіх вибачити його. Коли вони радісно дійшли згоди, він, на превелике диво, серйозно мовив:
– Дженні, можливо, ти мала рацію? Можливо, Томові і його групі справді потрібна допомога! Так, вона дійсно їм потрібна! – раптом вигукнув він, бо в нього перед очима постала жахлива картина.
Роберт побачив Тома і його друзів, які сиділи у в’язниці, і тоді вигукнув:
– На них чатує велика небезпека! На допомогу!!!
