Вони їхали верхи п’ять довгих днів. Весь час на захід. Цар визначив їм такий маршрут, що на шляху посланці не зустріли жодної людини. Том найчастіше скакав попереду. Йому кортіло швидше потрапити туди, де колись жив його батько, який був учителем і священиком Всемогутнього! У тій країні була тільки одна така людина, яка стояла на чолі народу і була посередником між людьми і ним, як пояснив цар. Однак з тих пір, як його батько пішов звідтіля, цей народ більше не мав подібного вчителя.
Що на них там чекає? Напевно, люди тієї країни здивуються, наскільки добре хлопці вивчили їхню мову. І тоді повідають їм, які звичаї панують в їхній країні, і чому вони вважають їх правильними. Ці люди покажуть усі нові речі, які придумали своїми розумними головами. Але найважливіше – вони здивуються і зрадіють тій звістці, яку він має принести їм від царя.
Дивно, що син царя під час прощання мовив посланцям:
– Не дивуйтеся нічому, але нехай на ваших вустах і у ваших серцях завжди лунає пісня.
Отже, буде чому дивуватися. Мабуть, так! А бути з піснею на вустах Том вважав чудовим, оскільки уже раніше пережив, яка сила таїлася в них, і що цар може зробити завдяки їм. Найкраще – спочатку він заспіває одну. Звісно, дуже тихо, адже це могло привернути увагу воїнів, які стояли на варті своєї країни.
* * *
Під вечір юні мандрівники, нарешті, побачили перед собою грандіозну споруду із каміння, яку описав їм цар і назвав «містом». Вона знаходилася ще далеко від них, однак заповнювала всю широчінь горизонту, на якому понуро височіли кутасті вежі. На тлі сонця, яке вже заходило, вони справляли швидше загрозливе враження. Отже, це і була та країна, до якої хлопці так довго добиралися!
Четверо молодих людей здивовано стояли на узліссі. Враз за ними почувся шерхіт, і в ту ж мить вони виявилися оточені людьми, чиї гострі списи і похмурі обличчя не віщували нічого хорошого. Том і його друзі спочатку злякалися, але, згадавши про те, що син царя завжди невидимо поруч, підбадьорилися.
Озброєні люди кивками голови показали їм злізти з коней і впевнилися в тому, що новоприбулі не мали ніякої зброї. Це, мабуть, був «вартовий патруль», оскільки весь загін мав однаковий одяг і робив тільки те, що наказував начальник. Мовою своєї країни, яку четверо друзів уперше почули з вуст місцевих жителів, він владним голосом наказав вести їх у місто. Власне, приятелі краще б провели цю ніч разом у лісі, але перед обличчям, яке втілювало переважну силу, вимушені були слідувати за ними.
Після виснажливої їзди вони наблизилися до величезних воріт. Праворуч і ліворуч височіла стіна. Командир патруля вигукнув коротке слово, і відразу постові відчинили ворота. За коротку мить юнаки прибули на місце призначення. Ним стала величезна, висока будова з численними маленькими приміщеннями. Друзі зрозуміли, що їх кинули до в’язниці. За ними гучно зачинилися важкі двері, і всіх зачинили на залізний засув. Таким чином Том, Педро, Мірош і Карл опинилися кожен окремо у вузькому холодному із затхлим повітрям приміщенні.
У напівтемряві Том зумів угледіти ліжко. Оскільки він був украй виснаженим, то переборов почуття відрази перед ковдрою, яка неприємно пахла, і ліг на нари. Тут було небезпечно тихо. Жоден звук не проникав крізь товсті стіни. Він ув’язнений! Невже хлопець опинився знову в розбійників?!
Однак у Тома не забрали мушлю при обшуку. Він взяв її в руки і приставив до вуха. Як заспокійливо – він почув царя, Авву, котрий мовив йому:
– Не бійся, мій хлопчику! Я звільню вас звідси, і ви виконаєте моє доручення!
Коли юнак прокинувся, йому протягнули через отвір у дверях миску з дуже гарячою рідиною. Вона незвично пахла чимось пригорілим. Це був темно-коричневий бульйон, який споживала майже кожна людина цієї країни. Цар розповідав про те, що завдяки цій юшці упродовж всього дня люди залишалися бадьорими. Багато із них навіть серйозно вірили, що для них це найважливіша страва в житті і називали її «напоєм життя»! Схоже, це певною мірою завдавало болю цареві, оскільки жителі цієї країни знали, що було написано в їхній Великій Книзі, яка розповідала про істинне джерело людського життя.
Цей напій був дещо гіркуватим на смак, але Томові довелося звикати до нього. Принаймні, він приніс тепло в цю холодну камеру.
Том озирнувся. Стіни були покреслені малюнками і надписами, зробленими дрібними шматочками вугілля. Хлопець міг зрозуміти кілька слів національною мовою. Але їх значення він не вчив у царя. Малюнки взагалі викликали відразу, оскільки були вульгарними і безглуздими. Далеко зверху знаходився маленький отвір, крізь який проникало світло. Помітні були шматочки хмаринок, що пропливали. Це була єдина розрада за довгий день, якщо не враховувати окрайчика хліба і філіжанки води, яку час від часу передавали.
Том мав достатньо часу для роздумів. Це було дивне прийняття в країні його пращурів. Як же почувалися тепер його троє друзів – у такій самотності? Чому, власне, їх розлучили? Невже люди так боялися цих молодих незнайомців? Це здавалося йому кумедним. Де ж вони залишили свою мудрість, яка зробила їх таким відомими?
Том хотів раціонально використовувати тут свій час. На превеликий жаль, у них відібрали коня, який віз багаж із книгами. Шкода! Але він міг заспівати кілька пісень. Нарешті, Том зробив це від щирого серця. Чи було це випадковістю, що друзям у ту ж мить спало на думку подібна ідея, що вони учотирьох одночасно почали співати?
В’язні не могли чути одне одного, але, здається, їх почули, бо під час третьої пісні у всіх одночасно відчинилися двері. Кожного з них у супроводі двох охоронців повели до великого приміщення, де не було нічого, окрім багатьох полиць, завантажених скрізь різними теками до самої стелі.
* * *
Посеред кімнати за столом сидів блідий чоловік, як вони зрозуміли, начальник. Він розпитав їх, хто вони такі, звідки прибули і з якими намірами. Арештанти відповідали так, як лише могли. Том дещо допомагав Педро, оскільки той не так добре опанував мову. Втім, склалося таке враження, що начальник не розумів їх і не сприймав всерйоз. Він похитав головою, проникливо подивився на них з нахмуреним чолом і потім зробив кілька нотаток у записнику.
Потім цей чоловік наказав відвести їх до іншої кімнати. Воно знаходилося десь у віддаленому кінці будівлі, так що посланцям довелося перетнути чимало коридорів. Посланці проминали безліч дверей, за якими чули багато криків, стогонів і плачу. Четверо друзів приголомшило це. Врешті-решт, що це було за місто, в якому стільки людей кидали до в’язниці? Однак позаду всіх камер панувала неймовірна тиша. Пролунало скрипіння засувів за дверима, потім – звук човгання від чобіт охоронців, які йшли геть. Невдовзі стало зовсім тихо. Гнітюче тихо!
Довге приміщення, в якому опинилися хлопці, було досить просторим і замість нар містило чотири канапи, які стояли по дві біля кожної довгої стіни. Стіни тут були дещо чистішими. Втім, на рівні очей з обох боків знаходилися маленькі темні отвори. Чи спостерігали тут за ними? Ну і нехай – адже вони не робили нічого забороненого!
Четверо друзів перезирнулися. Принаймні, вони вчотирьох були разом! Нарешті, вони могли спілкуватися один з одним! Сповнені радості, хлопці обійнялися і схвильовано розповіли, як їм жилося самотньо до цього моменту в тих «вузьких дірках», як вони називали свої камери. Мірош ловив маленьких чорно-червоних комах, дванадцять з яких убив. Карл пригадав багато історій із царської книги, що нагадували ту, в якій вони опинилися. Педро розробляв план втечі. Том повідомив, що батько пообіцяв визволити їх звідсіля.
* * *
Звісно, після цього їм захотілося подякувати йому за все! А також за звільнення з вузьких конур сьогодні ввечері. Усе ж таки тут було дещо затишніше! І найголовніше – вони знову були разом! Звісно, тоді друзі почали співати. Між піснями кожен особисто своїми словами дякував цареві, і чим більше вони співали, тим більше їм спадало на думку, скільки чудового вони пережили зі своїм паном, яким він був хорошим, і багато іншого…
Невдовзі двері знову відчинилися. Два охоронці покликали їх на вечерю. Знову юних арештантів повели вздовж довгого коридору, потім звернули в куток, ще раз – довгий коридор. Потім усі, нарешті, опинилися в так званій їдальні. Там сиділо уже багато людей, так що лишилося по одному місцю для новоприбулих. Мірош трохи ніяково озирнувся, а Педро неодмінно хотів протиснутися і сісти поряд із Томом, але той дав йому знати, щоб вони сіли в різних місцях. Він вважав, що так вони зможуть поспілкуватися з більшою кількістю людей.
Однак юнак помилився. Тільки-но він захотів зав’язати розмову зі своїм сусідом, як той промовив: «Тс!» – і притулив вказівний палець до вуст. Потім в’язень вказав очима праворуч уверх. Там містилося щось чотирикутне, таке саме темне вікно, яке друзі помітили і на своїх стінах. Отже, справді за нами спостерігали і тут. Не надто приємне відчуття.
Між тим Мірош почувався в новій ситуації зовсім незручно. Кожен витріщався на нього і мовчки ковтав їжу! Коли в сусіда, котрий сидів перед ним, упала на підлогу ложка, і він нагнувся вниз, щоб підняти її, то під столом вдарився головою об ногу Міроша. Тоді той засміявся так голосно, що всі злякано і боязко озирнулися. У ту ж мить дівчина, яка їх обслуговувала, на короткий час зникла за дверима, а потім повернулася з маленькою філіжанкою.
– Для заспокоєння! – прошепотіла вона і передала її Мірошу. Він мав це випити.
Добре, що дівчина відразу зникла, бо хлопець швидко поглянув на нахмуреного Тома і відразу зрозумів його застереження. Отже, він взяв до рук філіжанку і непомітно вилив рідину під стіл на підлогу. Треба сподіватися, що ніхто цього не помітив! Він швиденько трохи розтер в’язку калюжу підошвою, аби та швидше висохла.
Їжа не особливо подобалася йому: все було несмачним, а люди – пригніченими. Мірош голосно відкашлявся, гучно відсунув ногою стільця назад на знак того, що хоче вийти. Усі злякано витріщилися на нього і мовчки знаками дали йому зрозуміти, що він повинен знову сісти на місце.
Ну, скільки ще все це триватиме? Цього просто неможливо більше терпіти! Він засунув руки в кишені штанів, уперто сів знову на місце і хотів відкинутися на спинку. Але в цього стільця не було спинки! Як мерзенно було тут! Нарешті пролунав проникливий звук. Це була сирена, яка слугувала знаком про закінчення споживання їжі. Усі піднялися і мовчки важко рушили до своїх кімнат.
Четверо друзів ще хотіли трохи потеревенити одне з одним і сіли разом на одній канапі. Однак раптом із темної дірки вони почули суворий чоловічий голос, який наказував припинити розмову. Замість цього ув’язнені мали вмитися з відра і потім вкладатися спати. Мовчки, оскільки вони завдали тут і так чимало клопоту.
Хлопці стривожено переглянулися. Справді, за ними постійно хтось спостерігав або принаймні підслуховував.
Наступного ранку після мовчки виданого сніданку – коричневого бульйону і в’язкої каші – знову два охоронці повели їх до блідого начальника, що приймав їх учора. Сьогодні він найретельнішим чином допитував арештантів. Чому вони співали таких пісень? З ким вони між цим розмовляли? Мабуть, хлопці розмовляли з кимсь п’ятим?
Коли Том відповів, що вони дякували своєму цареві за звільнення із одинарних камер, і що вони завжди так робитимуть, бо він обіцяв, що завжди перебуватиме з ними, тоді чоловік, який їх допитував, криво посміхаючись, кивнув:
– Ага! Це ми врахуємо! – і наказав охоронцеві: – Відвести на місце!
Після цього четверо друзів знову привели до кімнати.
Того дня їм принесли їжу, не звичайну на смак. Вона була ще гіркішою, ніж раніше. Очевидно, для її приготування використовували якусь невідому траву чи приправу. Відразу після цього в посланців миттєво отяжіли повіки і вони відчули втому. З тих пір хлопці дрімали вдень і вночі на своїх канапах. Вони не мали більше сил розмовляти одне з одним, не кажучи вже про те, щоб співати.
Однак знову і знову хтось зволожував прохолодною ганчіркою їхні лоби. Це було приємно. Або, притримуючи їхні голови, із величезними зусиллями намагався дати їм трохи випити. Навіть ковтати їм було важко. Вони навіть не могли розплющити очі. Хто ж це був, щоб хлопці могли подякувати йому за це?
