Одного разу цар покликав Тома до себе. Він мав для хлопця доручення. До того ж, особливе. А саме: відвідати свій народ. Юнак не відразу зрозумів, що малося на увазі.
– Це народ, із якого постав твій рідний батько. Пам’ятаєш свій сон? Чи не бажаєш ближче познайомитися з ним?
Що за питання! Звісно! Це б могло бути надзвичайно захопливим!
– Коли можна вирушати?
– Томе, подібні речі повинні бути гарно підготовлені! – продовжував цар. – Подумай, кого б ти хотів взяти із собою. І тоді приходьте до мене разом, щоб я вам міг дати подальші вказівки.
Кого ж узяти із собою? Том не мав жодного сумніву стосовно того, що разом із ним має поїхати Педро. Можливо, було б доцільно взяти і юного Міроша, котрий, напевно, міг би чомусь навчитися. Потім він пригадав Карла – надзвичайно повільного хлопця, котрий, незважаючи на це, у розбійницькому таборі проявив мужність. Том вирішив , що він теж міг цілком стати в пригоді.
* * *
Коли нарешті чотири молоді людини, сповнені бажання діяти, постали перед царем, він пояснив їм:
– Ваше доручення полягає в тому, щоб принести цьому народові послання від мене. Його я вам повідаю, коли будете готові до від’їзду. Ви повинні добре опанувати їхню мову, щоб могли розмовляти з цими людьми і розуміти їх. Я навчатиму вас цій мові упродовж наступних тижнів. Це надзвичайно гарна мова, за допомогою якої можна виразити багато всього.
Також я нагородив цей народ великою мудрістю, аби всі розуміли, що я хочу сказати, і могли передати це далі. Найпочеснішою з усіх видів діяльності тут вважається читання із книги, в якій записані слова, події і справи мого сина. Вони називають її Великою Книгою – своїм найціннішим скарбом. Люди навіть віднайшли шлях, як саме можна виготовити багато таких книг, аби не переписувати по одній.
Я хотів би глибше познайомити вас з мудрістю Великої Книги, щоб ви зуміли довести тим людям, що вона – не найважливіше. Бо ж вони випустили з ока того, хто говорить через неї.
Він сумно додав:
– Вони вже не знають мене так, як повинні знати.
* * *
Ото виклик! Упродовж наступних тижнів і місяців чотирьох друзів рідко можна було стріти біля коней або під час заняття спортом. Вони хотіли гідно справитися з дорученням, старанно і ретельно підготуватися, тому щодня приходили на кілька годин до царя, котрий роз’яснював їм багато всього із Великої Книги, розтлумачував значення слів і вказував на їх взаємозв’язки. Вони лише могли дивуватися.
Звісно, хлопцям абсолютно нелегко давалася нова мова, до того ж, вона здавалася дуже важкою. Найнезначніша дрібниця позначалася словом. У тій країні було багато таких речей, про які вони навіть ніколи не чули. Вивчати це все було неймовірно утомливим для простих молодих людей.
Томові навчання давалося найлегше. Можливо, це було пов’язане з його батьківською спадщиною? Звісно, його серце найбільше палало, коли він згадував про доручення царя, адже це був його власний народ, з яким він, нарешті, мав познайомитися! Юнак вчився цілий день і до пізньої ночі. Чим більше він читав, тим більше виникало в нього питань, і тим більше хлопець хотів отримати відповідей на них зі своєї царської книги. Насамперед, він хотів дізнатися про самого царя, котрий із величезним задоволенням допомагав просуватися далі, коли в нього не виходило.
У Педро були складнощі, навіть великі. Він думав, що стільки інформації просто не поміститься в його голові. Зі значно більшим задоволенням і бажанням він би вислизнув на вулицю, засмагав би на сонечку або ж люб’язно допомагав би дівчатам в їхній роботі. Він занадто часто бував з ними. Товаришам це здавалося дивним. Насамперед, Томові, котрий до цих пір так захоплювався ним.
Загадка прояснилася лише тоді, коли хлопці після тривалої підготовки були, нарешті, у дорозі, верхи, з п’ятим конем, який віз їхній багаж.
Першого дня вони їхали, сповнені сподівань, і до вечора лишили позаду більшу частину шляху. Ніч у лісі на землі була не особливо затишною, тому наступного дня юнаки прокинулися дещо млявими. Особливо Педро. Він клював носом, дозволяв своєму коневі то тут, то там скубти травичку, а стосовно інших поводився досить байдуже і дратівливо. Знову і знову їм доводилося зупинятися і чекати на нього.
Коли на третій день ситуація ще погіршилася, і Педро почав постійно нарікати на неймовірну спрагу, незручне сідло і на те, що це все взагалі йому видається безглуздим, Том по-справжньому розгнівався на нього. Такий їм не стане в пригоді! Лише на заваді!
Але ж він сам запропонував його цареві! Невже Том настільки помилився в ньому? Педро ж уже двічі допоміг йому в крайній потребі: у розбійницькому таборі, коли перерізав мотузки, якими зв’язали Тома, і в неприємній справі з отруєною водою. Тоді він говорив із такою силою і діяв в ім’я сина царя, що справив надзвичайно сильне враження! Що ж трапилося тепер? Син отамана розбійників не повинен поводитися, як слабак!
Ото маєш – знову Педро відстав. Том побачив, як далеко позаду його кінь пасся на траві. А вершника взагалі не було видно. Він попросив інших зачекати і помчав назад.
Так не повинно продовжуватися! Треба було діяти просто зараз. Чи мав він відіслати його назад? Добре, що хлопець мав із собою мушлю, яку часто раніше забував вдома. Тепер же Том намагався мати її завжди під рукою. Вона неодмінно стане в пригоді, як казав цар.
– На допомогу, Авво! Педро такий безвільний! Так ми не просунемося вперед. Що мені робити? – гаряче мовив Том.
Як було чудово почути голос царя, який знаходився так далеко від замку! Юнак почув, як той спокійно і приязно відповів:
– Передай йому такі слова від мене: «Зараз саме час взятися за різку!»
Томові дана відповідь видалася дивною, але, принаймні, завдяки спокійному голосу царя, його гнів дещо охолонув.
Неподалік, у затінку, розкинувся його приятель. Хлопцеві потрібен був перепочинок. Він не мав ніякого бажання взагалі їхати далі. Педро мовив це вкрай зневажливо, і йому при цьому анітрохи не було соромно. Він навіть не розплющив очі! Чи настільки хлопець вибився із сил чи був просто ледачим? Однак йому все одно доведеться зараз просити вибачення, адже так не можна поводитися!!!
Том сів поряд з ним.
– Педро, що з тобою? – порівняно співчутливо вдалося йому запитати.
– Я більше не можу! – пролунала чесна відповідь.
Томові найпростіше було б зараз промимрити: «Візьми себе в руки, слабаче!» Але він отримав особливе слово від царя для Педро. Його і передав хлопцеві.
– Різка? Дрюк?!! – обурено вигукнув Педро. – Ніколи! Адже я заприсягся!
Щось тепер, власне, змінилося в його приятелі. Він випростався, відразу став енергійним! Але його погляд вкрай не сподобався Томові. Він обережно запитав Педро, чи не хоче той розповісти, які спогади пов’язані з дрюком.
– Тобі він знайомий! – гірко посміхнувся той. – Я теж познайомився з ним. Мій батько, нелюд, завжди носив його в чоботах, вдень і вночі він був з ним. Яка ж він..! – вирвалося в Педро.
Відразу при згадці про розбійника-батька в нього з язика посипалися лайливі слова. Але раптом Педро прикрив рот рукою:
– Ах, я ж простив його в ім’я сина царя! І він відокремив мене від усього зла мого батька і зцілив мене. Чому тоді це все знову випливає на поверхню? Томе, ти можеш мені це пояснити?
– У чому саме ти заприсягся? – спитав той.
Педро розповів йому, що його часто били дрюком. Це було так жорстоко, але поступово він майже звик до цього. Однак коли отаман розбійників («ця свиня» – підкреслив він), якось уночі, сп’яну похитуючись, приплентався в печеру, найпаскудніше насварився на свою прекрасну молоду дружину і хотів ударити її батогом, то Педро охопив такий гнів, що він за допомогою кия спробував завадити йому. Але той ударом своєї величезної руки жбурнув сина на підлогу. Тієї миті хлопець заприсягся ніколи більше не бути схожим на батька і помститися йому. Те, що він звільнив Тома, теж було актом помсти.
Того, що Том почув, було достатньо, аби зрозуміти, чому цар звелів передати Педро, що настав час скористатися дрюком.
– Педро, твій батько зловживав дрюком. Це ганебно! Ти не повинен мати нічого спільного з цим! Однак тут дрюк для того, щоб ти міг краще впоратися зі своїм конем. Щоб ти сам міг визначити, куди слід їхати, а не просто дозволяв себе вести в невідомому напрямку. Можливо, цар саме це і мав на увазі, передавши тобі своє слово?
І Том повідав історію про свій родовий перстень. Як він, попри великі зусилля, взяв його в царя на знак того, що хоче прийняти батьківську частину своєї спадщини. Мабуть, тепер настала черга Педро, і він має зробити це саме зараз.
– Просто неможливо! – мовив той. – Я упродовж всього свого життя ненавидів і зневажав батька! Якщо всі чоловіки такі, то я не хочу бути чоловіком! Так я часто думав я в глибині душі.
Ці помисли, які, власне, були присягою, глибоко закоренилися в його серці, тісно сплелися з ним і так сильно охопили його, що хлопець зі сльозами на очах простогнав:
– Я вважаю чоловіків мерзенними! Вони можуть лише горланити і бити. Чому тоді я маю бути одним із них?
Він сидів навпочіпки з жалісливим виразом обличчя. Його довге, просякнуте потом волосся спадало на лице – сумне видовище!
– Це брехня! – обурено вигукнув Том. – Чоловіки інші! Поглянь на Роберта і батька Міроша або, врешті, на сина царя!
Тоді він підвів заперечення до точки, коли запропонував:
– Отже, ти хотів би бути дівчинкою?
Педро знизав плечима. Том не квапив його з відповіддю, даючи можливість все обдумати.
Педро заглибився в роздуми.
* * *
Він не зважувався дати на це точної відповіді, оскільки останнім часом хлопці в його групі зверхньо дивилися на тих, котрі були «просто» дівчатками, власне, майже як тоді в розбійників! До того ж, Педро був дуже прив’язаний до своєї чудової матері і часто відвідував її в жіночій частині замку. Найкраще, він би жив разом із нею, але син царя вважав, що буде ліпше, коли він більше часу проводитиме з хлопчиками. «Щоб ти зумів стати справжнім чоловіком?» – додав він тоді.
Останню фразу, схоже, Педро навмисне пропустив тоді повз вуха, оскільки в той час він зовсім не хотів стати чоловіком. Невже син царя справді хоче, щоб він став ним? Сам син царя здавався йому гідним захоплення. Таким Педро хотів би стати, якщо саме таким має бути чоловік.
Том теж усе більше дивував цього хлопця. Останнім часом він став таким сильним – не лише зовнішньо, м’язовою силою, вона була помітна і раніше. Однак тепер це була сила самоконтролю і роботи над собою. Том рішуче брався за справу, коли потрібно, навіть якщо це не стосувалося його обов’язків. Із більшою наполегливістю він витримував навантаження у вивченні мови, оскільки вирішив опанувати її. Також юнак знову і знову придумував нові заходи і міг запевнити інших у тому, аби всі брали участь у них. А іноді він навіть складав пісні, пристрасні пісні для сина царя! А як він виконував їх – гм, якби Педро міг бути таким! Це, певно, було гідним чоловіка? Та, на превеликий жаль, він був зовсім не таким!
* * *
Мовчання Педро говорило саме за себе, тому Том доклав усіх зусиль, аби пояснити хлопцю, що він повинен позбавитися своїх присяг.
– Кому ти, власне, хочеш служити? – нарешті вигукнув він ніби у відчаї. – Злому духові, котрий заволодів твоїм батьком, чи цареві?
– Що? – збентежено запитав Педро. – Я не хочу мати нічого спільного зі злом!
– Але саме тому воно має владу над тобою! Поглянь на скорчену частину дерева з того боку. Мабуть, йому блискавкою відкололо частину кореня! Поглянь, який жалюгідний і скалічений вигляд має те, що лишилося від нього. Однак бачиш, як відколота частина знову дала живці і дико почала розростатися вгору. Вона теж отримує свою силу від кореня. Педро, – надзвичайно зворушливо звернувся Том до товариша, – хоча ти не приймаєш частини свого батька, вона все одно належить тобі, і самостійно продовжує рости. І ні ти, ні цар не можете контролювати її. Ти дав можливість керувати великому цареві лише залишком, тією частиною кореня, яка наявна, але не рештою. Оскільки ти не хочеш бачити і не бажаєш прийняти цього, то злий дух може панувати над цим, шкодити тобі, послаблювати тебе, навіть калічити. Ти бажаєш увесь час залишатися роздвоєним у своїй душі?
Боязко, нерішуче Педро поглянув спочатку на скалічений корінь дерева, а потім – на Тома. Чи зрозумів він, про що йшла мова? Мабуть, ні!
Том припинив переконувати його словами. «Сину царя, ти ж сильніший і могутніший! Яви свою силу!» – заблагав він, нарешті, у своїм серці.
Тоді йому раптом спала на розум думка. Він приніс Педро його дрюк, який до сих пір висів неприкріплений на спині в коня, і крикнув:
– Лови його, Педро! Інакше він і надалі триматиме тебе залізною хваткою! В ім’я сина царя!
– В ім’я сина царя! – нарешті пролунало у відповідь. – Так, я хочу стати чоловіком, бо цар цього хоче від мене.
Потім хлопець повернувся до сина царя, про котрого знав, що той постійно знаходився незримо поруч, і попросив:
– Будь ласка, допоможи мені в цьому!
Тепер він зміг під керівництвом Тома зробити важливі кроки, аби звільнитися від того, що було перешкодою для його розвитку. Педро віддав цареві свої присяги, щоб той знищив їх. Це дало можливість ставитися до себе як до чоловіка. Тоді він прийняв свою батьківську спадщину, свої здібності і віддав себе разом з усім знову цареві, щоб той очистив їх, з’єднав і розвив.
* * *
Карл і Мірош, котрі довго чекали і в той же час молили царя про допомогу для Тома і Педро, вкрай здивувалися, коли побачили, що Новий Педро їхав верхи назустріч їм. Він сидів у сідлі незвично прямо, тримавши в одній руці дрюк, а в другій – міцно натягнений повід коня. Порівнявшись із ними, хлопець підстьобнув тварину і поскакав уперед. Цього вони ніяк не очікували.
– Що його так змінило?
– Ви ж молилися про нас увесь цей час, чи не так? – сміючись відповів Том і махнув рукою, щоб ті рушали за ними.
