Засмаглий, мускулястий, із палахкотливим серцем, Том повернувся назад у палац разом із паном. Який це був подарунок – такі «дні відпочинку»! Він почувався новою людиною!
Увечері хлопець пішов у велику тронну залу до батька. Він хотів щиро подякувати йому за все, що пережив. Уже здалеку Том почув музику і спів. Як чудово! Це, напевне, був величезний хор, величезна кількість людей, оскільки із зали долинали дивовижні звуки, яких він ніколи ще не чув.
Юнак обережно відчинив маленькі бокові двері. Там, у кількох рядах, розташованих півколом один за одним, сиділо багато людей. Одні тримали сопілки і сурми біля губ, в інших були продовгувато-круглі дерев’яні ящики на плечі або біля ніг, і вони тримали в руках смички, якими водили туди-сюди. Усі дивилися на чоловіка, який стояв спереду і розмахував у такт музики своєю білою паличкою. Том не знав ні його, ні ці нові інструменти, однак музика, яку люди виконували за їх допомогою, була значно прекраснішою за ту, яку Том чув раніше. Він застиг від подиву. Чого тут лише не довелося почути, і щоразу було все краще і краще!
Молода дівчина повернулася до нього і завела в залу. Це була Дженні! Як чудово, що вона стояла саме тут! Хлопець давно не бачив її.
– Ходімо з нами і роби все, як і ми! – прошепотіла вона йому.
Так, йому справді хотілося співати і радіти. Однак Дженні та інші люди сьогодні тут робили щось таке, що Томові було абсолютно чужим. Вони не просто стояли і дивилися вперед на свого дивовижного царя, але постійно рухалися, пересувавшись по колу, як у хороводі, підстрибували і час від часу піднімали руки в його напрямку.
Споглядання цієї картини глибоко вразило юнака. Воно про щось нагадувало йому. У хлопця щось прокинулося. Сльози виступили на очах, але він не міг робити те саме, що інші. Коли Том був ще зовсім маленьким і новеньким тут, тоді так само підстрибував зі всіма, але це було давно. Тоді він просто не міг інакше. Зараз же він виріс і помужнів, і тому вважав за потрібне поводитися стримано. Він уже не хотів робити нічого подібного. Це виглядало гарно, але не для нього! Тому хлопець просто стояв і слухав прекрасну музику.
Через певний час усі почали співати, і він приєднався до них, принаймні у виконанні тих пісень, які знав. Це Том хотів зробити для царя – просто на радість йому.
* * *
Коли час прославлення власника замку завершився, і всі стали розходитися, він пішов прямо до батька. Той простягнув руки назустріч йому. Так, він був дуже радий знову бачити Тома. Хлопець із захватом розповів йому усе, що пережив за останні дні. Цар, усміхаючись, зацікавлено слухав. Потім сказав:
– Томе, я маю тобі дещо повідомити наодинці.
Він пішов попереду до невеличкої кімнати, де стояли два зручних і гарних крісла. Цар приязно запросив його:
– Сідай сюди, ми зараз поговоримо!
Коли юнак сів поряд із царем, той почав дуже серйозно і співчутливо:
– Мій хлопчику, тебе це засмутить. Твого рідного батька учора вночі убили двоє розбійників.
Том сидів, ніби громом вражений! Це сталося тоді, як він, його власний син, спав у затишній хатинці на теплому сіні! А він міг би зв’язатися з батьком! Можливо, той дозволив би себе переконати і прийшов би сюди?! Тут було б значно безпечніше від нападів! Тут він мав би можливість познайомитися з ним – його сином! Тут би йому більше не було самотньо! Тут він міг би переконатися в тому, що цар справедливий!
Як добре, що власник замку обійняв Тома за плечі, адже його охопив біль. Цар охоче дав хлопцеві виплакатися. Довго. Однак потім Том випростався:
– О, вибач! Це не по-чоловічому.
Він рішуче витер очі тильною стороною кисті руки.
– Ні, Томе, чоловік може плакати. Мій син плакав… Я теж плакав, плакав і за твоїм батьком. І також довго!
О, це було зворушливо і прекрасно! Попри все, цар його любив! Але хіба він, власне, не міг запобігти тому, що трапилося? Адже цар давно вже говорив, що йому належить уся влада! Том питально поглянув на нього. Той усміхнувся:
– Не муч себе багатьма «якби…» і «могло б бути…»! Найкраще було саме так! Тобі це важко зрозуміти, але повір мені: це справді найкращий варіант!
У Тома клубок підкотився до горла. Така жорстока смерть – «найкращий варіант»! Він не міг собі цього уявити! Адже тепер усе було скінчено!
Тоді цар заперечив:
– Не все скінчено, Томе, бо твій батько зі мною!
– З тобою? Де? Ти оживив його? Чи можу я його побачити? – здивувався Том.
Це був найбільший сюрприз, який йому колись доводилося одержувати. Він відразу піднявся, щоб піти до нього. Але цар похитав головою:
– Він дійсно живий, але не в тілі. Тому до тих пір, доки батько не отримає своє нове тіло, ти не можеш його бачити. Ця територія для тебе ще закрита.
Він мовив це досить рішуче. Настільки рішуче, що Том відразу зрозумів: тут для нього межа, якої він не має права переступати. І хлопець знову сів.
– Шкода! – незважаючи на це, зітхнув він.
Було б так чудово зустрітися зі своїм батьком, сказати йому, що він знає його історію і вдячний за те, що він так любив його, свого сина. Інакше батько так би не плакав за ним. Справді, дуже шкода!
Цар зрозумів думки і почуття юнака і пообіцяв передати це його батькові. Потім продовжив:
– Він, власне, дуже радів тому, що ти простив його. І ось що ти обов’язково маєш знати: я зміг прийняти в себе твого батька, оскільки мій син постраждав за нього, як ти знаєш, на дереві ганьби!
Так, Том пам’ятав, як це сталося, до того ж, це було написано в його коштовному подарунку від царя – у його книзі. З тих пір хлопець знову і знову читав історію страждання сина царя, сповнений подиву, благоговіння і збентеження. А тепер ця жахлива справа стала спасінням навіть для його батька.
Після тривалого мовчання цар продовжив:
– Саме він гостинно прийняв у себе обох розбійників, оскільки на вулиці була така негода. Вони хотіли викрасти в нього прозорий камінь, тому й убили його.
Том був приголомшений. Що ж це було?! Невже камінь був таким коштовним? Цар похитав головою:
– Ні, вони хотіли більше знати – все знати, отримати владу над іншими. Однак камінь міг тільки брехати. Він також обдурив їх стосовно їхнього життя, – цар замовк, а потім сумно додав: – Коли потім обидва розбійники знайшли камінь в ущелині скелі, то посварилися, не зумівши вирішити, кому він тепер повинен належати. При цьому один ударив ножем іншого і вибіг з печери. Але розбійнику не довелося скористатися своєю здобиччю, бо на вулиці його вбила блискавка.
– І що ж було далі? – запитав Том.
Йому кортіло дізнатися ще більше.
– Залиш це мені! Однак я хочу ще щось неодмінно тобі сказати. Коли твій батько, помираючи, лежав на землі, він з останніх сил прохрипів: «Це не варте було того! Всемогутній, лише ти можеш мені допомогти!» Потім він помер.
– Звідки ти це знаєш? – прошепотів Том.
– Я був з ним, – мовив цар просто.
Як чудово: його батько в найтяжчу для нього хвилину був не один! І все ж, яка таємниця!
Однак тут було знову щось таке, перед чим юнак завмер у благоговінні.
* * *
Упродовж наступних днів Том лишався майже мовчазним. Він говорив лише найважливіше. Але душа його марила питаннями, у ній відбувалося переосмислення справи з його батьком, його насильницької смерті…Чи це був зовсім не кінець, чи не було це значною мірою лише початком? Також було сумно те, що хлопець не міг відвідати його. Він так багато хотів йому розповісти…
Добре, що цар сказав, що чоловіки також можуть плакати, бо знову і знову в Тома на очі наверталися сльози – особливо, коли друзі в групі співали радісні пісні. Тоді юнак найчастіше йшов до царя і ридав у його обіймах.
– Дозволь собі бути сумним. Це чесно і необхідно. Після цього знову буде місце для радості! – розраджував його той.
І цими днями цар зробив Томові особливий подарунок, коли одного разу з великою любов’ю мовив йому:
– Чи не здається тобі, мій хлопчику, що тебе останнім часом трохи бентежить, що ти звертаєшся до мене «батько» і при цьому постійно думаєш про рідного батька. Аби уникнути плутанини, Томе, віднині можеш називати мене так, як це робить мій син.
– О, а як саме? – запитав хлопець, приємно здивований. Цар прошепотів йому на вухо дивовижне слово «Авва»!
І тепер юнак міг з його допомогою звертатися до батька! Він відразу вимовив це слово і відчув, що завдяки цим чотирьом літерам міг висловити значно більше, ніж можна було осмислити.
* * *
Його друзі теж поводилися з ним дуже ніжно. Вони, як і раніше, приязно і по-дружньому до нього зверталися, іноді підбадьорливо плескали по спині, а також залишали наодинці, коли він цього хотів. Це більше подобалося Томові, аніж ряд питань, чи все в нього гаразд, і таємно збентежені погляди. Часто хлопець знаходив на своєму ліжку чи на стільці сповнені любові дрібнички: чудову троянду, гарненько вишиту серветку, кілька співчутливих слів на аркуші паперу, достиглий солодкий апельсин або жменьку горіхів.
– Щоб ти знову і знову згадував про те, що ми тебе любимо! – розкрив якось таємницю Мірош.
До того ж, Том розумів, що ці незначні вияви уваги, найімовірніше, виходили від дівчат. А все-таки приємно, що вони пам’ятали про нього!
Гм, це трапилося ніби саме собою. Дивно! Раніше Том хотів бути лише разом із Дженні – гратися, працювати. Але останнім часом він просто почувався природніше із хлопцями: Робертом, Педро, Карлом та іншими. Вони мали власний, трохи грубуватий, стиль спілкування один з одним, а також жартували абсолютно над іншими речами, аніж дівчата, і з превеликим задоволенням кидали один одному виклик, хто з них найсильніший, найспритніший і найстаранніший.
Дженні теж спадали інші думки, ніж раніше. Вона досить тривалий час проводила в колі подруг. Багато того, що здавалося важливим для дівчат, Том вважав дрібницями. До того ж, він був надто зайнятим, аби розмірковувати над цим серйозно.
