Із сяючого блакитного неба світило сонце і відбивалося в тисячах тисяч найдрібніших білих кристалів. Серед цього дива на вершині гори стояв Том. Ще ніколи в житті йому не доводилося насолоджуватися таким краєвидом, як сьогодні: куди не поглянь, скрізь височіли гірські вершини. Не було більше ні лісу, ні дерев, які могли б заступити це видовище, а лише сяючий сніговий покрив, зелено-блакитні крижані стіни, дивовижні форми скель – блиск і краса. Яка винагорода після важкого підйому! А Том ледь не здався, оскільки це було надзвичайно утомливо! Його серце калатало усе сильніше. Він глибоко вдихав прохолодне чисте повітря.
Але найпрекраснішим було те, що його пан, син царя, стояв поряд із ним! Саме він привів хлопця сюди. Яка це насолода так довго бути поряд із цією людиною! Цілком мати його у своєму розпорядженні! Мати можливість розмовляти з ним, як з найкращим другом! Або мовчки годинами гуляти поруч із ним. Син царя належав повністю йому! Лише йому одному! Ось чому Том все терпів, коли ноги і спина при підйомі так боліли.
Після всього того, що він пережив і зробив упродовж останнього часу, хлопець потребував відпочинку. Так сказав йому пан. Це був час для того, щоб розслабитися і відпочити. Том не знав, що саме малося на увазі, оскільки нічого подібного ніколи не чув. Він, власне, очікував, що відразу після прибуття в замок отримає постійну роботу, як і інші, бо принаймні вже три роки нічого не робив у царстві царя. Чи міг він це якось надолужити? Том хотів віднині бути чоловіком за царя серцем!
* * *
Замість цього син привів його сюди. Він хотів показати хлопцю те, що створив. Який сюрприз, що взагалі щось подібне існувало, і що він, Том, міг це бачити! І як це його пан міг придумати такі речі, від яких перехоплювало подих, – величезні гори, крижані стіни, крихітні сніжинки! Раптом Том відчув таке потрясіння від спілкування з сином царя, що просто упав на землю перед ним. Ким він був порівняно з паном! Сміючись, той підняв хлопця дужими руками – інакше Том би просто замерз на снігу!
Настав час повертатися назад. Том мав прикріпити до ніг лижі, які вони принесли із собою, взяти в руки дві палки і їхати слідом за сином царя.
Ой, як же, однак, слизько! Він мчав далеко вниз. О, нічого подібного Том ще ніколи не бачив! Просто кинутися в безодню? Коли ж це завершиться? Як взагалі можна було спускатися вниз на цих довгих пристроях? Та хлопцю бракувало часу розбиратися зі своїм переляком, оскільки його пан уже мчав попереду і залишав за собою глибокі сліди на білому снігу. Том летів за ним якомога швидше. Що це було за відчуття! Він мчав так швидко, як блискавка! Значно швидше, ніж міг бігти! Навіть швидше, ніж мчав його кінь! І «довгі дошки» проносили його через усе це диво.
Але як же йому зупинитися? Якщо, наприклад, на його дорозі стояла б скеля?! Чи просто дерево! Ого, їзда ставала усе стрімкішою. Зараз це ставало небезпечним! Ніколи йому не вдасться загальмувати! Але пан і досі їхав попереду! Невже син царя не знав, що Том ніколи не робив нічого подібного, що поступово в нього слабіли ноги?! Що коли він утратить контроль? Чи повинен він був просто сісти в сніг? Чи кинутися убік?
Однак справа вирішилася сама собою. Відразу їзда стала повільнішою, і лижі зупинилися. Вони під’їхали до підніжжя гори. Овва, це було неймовірно легко! Так просто! Том даремно боявся!
Син царя засміявся:
– Так, Томе, що ти тепер скажеш? Хіба це не було чудово?!
І коли він побачив обличчя Тома, то заспокійливо мовив:
– Знаєш, Томе, якщо ти будеш їхати слідом за мною, з тобою нічого не трапиться. Я знаю, що можу тобі довіряти. Але не завжди зустрічатиметься рівна місцевість. Тому зараз покажу тобі, як слід гальмувати і як необхідно їхати на поворотах. Тоді це приноситиме значно більше задоволення. Ти хочеш цьому навчитися?
Том захоплено кивнув. Усе виглядало так легко і елегантно, коли пан показував, як слід це робити. Але потім посипалися нещастя і невдачі! Найлегше було гальмувати, коли хлопець повертав передні краї лиж один до одного, а задні – з усіх сил розводив у протилежні боки. Однак коли йому довелося під час їзди повернути ці довгі вперті дошки в інший напрямок, то в нього зникало будь-яке бажання на них кататися! Лижі просто не хотіли слухатися, розповзалися в різні боки або наїздили одна на одну. Тоді Том приземлявся в холодному глибокому снігу, і йому доводилося знову видряпуватися звідтіля. Ця ситуація постійно повторювалася. Іноді хлопець навмисно дозволяв собі падати – через сильний страх десь зісковзнути. Занадто швидко, як вважав син царя. Якби той знав! Зараз ця їзда більше не приносила Томові задоволення! Якби тут не було пана, то він уже б давно капітулював.
Однак Том сказав, що бажає цьому навчитися! Отже, хлопець зціпив зуби, відштовхнувся і продовжив. Знову й знову йому доводилося добувати останні сили, струшувати сніг, прикріплювати лижи, підніматися, робити ще одну спробу, ще раз усе зважувати, поки не вдавалося повернути лижі туди, куди хотів. Тоді Том знову відчував безмежну радість від такого катання, і ближче до вечора він уже значно впевненіше і сміливіше їхав униз у долину слідом за сином царя і при цьому голосно вигукував:
– Ура! У мене знову вийшло!
* * *
На узліссі стояла маленька хатинка, в якій лишилися їхні коні. У кімнатці вони увімкнули світло, приготували просту їжу із запасів, які там зберігалися, а потім ще кілька годин провели в дружній і невимушеній бесіді, як двоє друзів.
– Чому нікого не було видно серед цього чудового краєвиду? – дивувався Том.
– Для одних це – занадто далеко або дуже стомливо, інші вважають, що вони повинні упродовж всього дня працювати, – із жалем мовив його співрозмовник.
Він би із превеликим задоволенням кожному показав цю красу.
– Однак, – сказав син царя, – я помітив, що сьогодні тобі кілька разів доводилося докладати великих зусиль, щоб їхати за мною в безодню.
При слові «безодня» Том відразу зрозумів, що мав на увазі його пан. Коли хлопець уперше спускався з гори, у ньому все стислося, завмерло, а серце ледве не спинилося в грудях. Це був стан абсолютної безпомічності. Він зміг благополучно з’їхати лише тому, що не дивився в порожнечу, яка відкрилася перед ним, як чорна безодня, з якої не було виходу, а поглядав на свого пана, котрий їхав попереду.
– Це просто страх висоти, – приязно пояснив той, – і це для мене не проблема. Знаєш, Томе, ти у своєму житті кілька разів уже потрапляв у безодню.
Вірно! Хлопець згадав, як тієї ночі він летів униз схилом зі своїм мечем у руці. Було невимовно жахливо, коли він приземлився в драглистому багні, а потім зустрів величезну зміюку… Але коли іще? Том не міг пригадати.
Однак пан знав більше і розповів йому про це.
– Якось діти-розбійники зіштовхнули тебе в глибоке озеро, і ти ледве не втопився, якби тоді в останню мить тебе хтось не витяг. Ти був ще маленьким, тому це не збереглося у твоїй пам’яті.
При згадці про це Том відчув страх – страх смерті. Але ж його врятували. Хто, власне? Хлопець цього не знав.
– Та це тепер і не важливо, – дружелюбно промовив пан і продовжив. – Удруге ти впав із висоти, коли отаман розбійників скинув тебе з коня.
Коли Том це почув, у нього виникло таке відчуття, ніби серце його спинилося. Він ледве міг таке знести. Хлопець ніби закам’янів, йому навіть перехопило подих.
– Ти віддаси мені свій страх і свою паніку? – почув врешті запитання сина царя.
О, так, він би з превеликою радістю позбавився їх! Із цим покінчено! Том знову полегшено зітхнув.
– Тепер поглянь сюди! Зараз я зцілюю твої спогади! – продовжив пан і поклав на серце хлопця теплу і міцну руку.
Тоді перед внутрішнім поглядом Тома ще раз постали три картини подій, спогади про які тільки-но завдали такого болю. Щоразу під його ногами відкривалася глибока безодня, яка погрожувала поглинути його. Однак зараз у них щось змінилося, оскільки щоразу син царя ставав перед безоднею і обіруч ловив Тома. І тепер він у глибині душі знав, що його надійно охороняють ці сильні, дужі руки. Тепер хлопцеві хотілося завжди почуватися впевнено, коли стоятиме десь високо! Нарешті Том уже не боявся висоти! Подивимося, як посуватимуться справи наступного дня в горах!
Я ще дещо хочу сказати тобі, Томе, – мовив пан, – ти сьогодні показав себе зовсім дорослим, коли в тебе вистачило сміливості їхати слідом за мною в незнайому місцевість та ще й новим способом. Ти подолав свій страх. І, насамперед, не здався, коли було важко займатися цією справою. Ти переборов себе, як справжній чоловік! Продовжуй у цьому ж дусі, Томе!
На Тома таке підбадьорення вплинуло благотворно. Але, якщо бути відвертим, йому довелося визнати, що таке відбулося, мабуть, не лише завдяки його власним силам, адже незадовго до цього цар поклав йому на голову свої руки, аби він став чоловіком.
Гм, знову це слово. Чому так чудово бути чоловіком, як сказав батько? Він, Том, хотів бути таким, як син царя. Чи був той справжнім чоловіком? Том поглянув на нього.
– Так, звісно! – відгадавши його думки, розсміявся син царя і після короткої паузи додав: – Аякже інакше?!
Звичайно ж, він був чимось ще більшим! Тут Том не став уже більше розпитувати. Хлопець відчував, що це якась таємниця, якої він не повинен торкатися.
* * *
З того часу Томові дійсно стало легше вправлятися з лижами, виборсуватися зі снігу, мчати із шаленою швидкістю туди-сюди, як показував син царя. Його страх висоти безслідно зник! Однак гора продовжувала приносити сюрпризи. Знову і знову Том учився, як повинен реагувати на кожну несподівану ситуацію. І поступово енергійні рухи в снігу стали для нього справжньою радістю. Між тим вони знову робили зупинку, і Том милувався красою, яка лежала в них під ногами.
– Тобі це подобається? – запитав його якось син царя і вказав рукою на незвичайне видовище, якого Том ніколи не бачив.
Власне, він побачив круглі і продовгуваті глибокі дірки в снігу, із яких долинало дзвінке булькотіння. Однак те, як були сформовані ці ніжні лінії, опуклості і підйоми, справляло на хлопця неповторне враження. Це було так гарно, так незбагненно прекрасно… У нього подих перехопило від захоплення.
Надивившись на це чудо, він пошепки запитав:
– Хто міг створити такі чудові форми?
– Вітер, мій хлопчику! – сміючись, прошепотів йому у відповідь пан.
– Вітер? Але це ж просто повітря? Неймовірно! – здивувався Том і лишився стояти ще упродовж кількох хвилин, мовчки розглядаючи це видовище. Яка краса – із звичайного снігу і вітру!
* * *
Вони провели тут ще три наступні дні – три чудових дні на сонці, снігу і вітрі. Усім своїм єством Том насолоджувався спокоєм, радісними переживаннями і щирими душевними розмовами зі своїм паном, особливо увечері біля вогнища. Нарешті хлопець отримав відповіді на деякі запитання, які в нього тим часом назбиралися.
Наприклад, чому саме він уже тричі зустрічався зі злими силами? Спочатку уві сні, потім з величезною зміюкою і нещодавно з цією зіпсованою водою. Схоже, що його друзям у цьому плані було значно легше.
Справді, це не випадково, як пояснив син царя. Його рідний батько зв’язався із злою силою і поклонявся їй, тому та посилено прагнула здобути і сина. Через це Том перебував у більшій небезпеці, порівняно з іншими, і мав бути надзвичайно обережним. Існує певний зв’язок між життям батьків і їх дітей. О! Такого хлопець ще не чув, однак тепер зрозумів це. Тоді він попросив сина царя:
– Якщо я настільки поставлений під загрозу, тоді тим паче захищай мене, будь ласка!
– Із задоволенням, Томе! – пообіцяв йому старший друг. – Тільки залишайся в мені!
«У мені?» Що це знову за таємничий вислів?
