Гості виявили бажання залишитися тут ще на кілька днів. Вони мали стільки дізнатися, запитати в царя і обміркувати! І це були насичені дні. З величезною радістю Донат повідомив іншим усе, що він знав від царя, чому той його навчив, що він сам пережив разом із ним. Чоловіки захоплено слухали, ставили запитання і відразу мужньо відчували те, що їм дійсно належало як дітям Всемогутнього. Так були зцілені деякі рани з минулого, покриті певні недоліки, вимовлені деякі слова прощення – і це щоразу переходило в слова вдячності і пісні для царя і його сина.
Завдяки цьому вони ставали все більше здатними усвідомлювати, як Всемогутній говорить до людей. Через такі слова, картини і враження він будував їхні характери, і вони отримували заохочення прославляти свого могутнього батька за те, що він почав робити в цій країні просто зараз і робитиме надалі. При цьому вони не забували дуже настійно просити, аби він сам подіяв на членів Ради і на самого законовчителя Кнута і змінив їхні думки, щоб здійснилися плани його серця.
– Що ти поробляєш серед ночі, Софіє? – здивовано запитав Донат, прокинувшись якось уночі і помітивши зі своєї кімнати світло в нижніх приміщеннях.
– У мене таке відчуття, що завтра вам доведеться вирушати в дорогу, і я хочу приготувати вам деякі запаси на дорогу! – ніжно відповіла вона.
Хоча Донат завжди був готовий вирушати в дорогу, коли б цього не забажав його пан, у глибині серця він дуже жалкував, що йому колись доведеться покинути це місце. Для хлопця все ще було дивом, що він взагалі мав матір. Та ще й таку! Він захоплювався її м’яким голосом, шляхетними манерами і спокійним характером. А з яким розумінням краси вона господарювала і прикрашала свій дім, і як приязно обходилася зі слугами, котрі жили в інших будинках! І, насамперед, його зачаровувала її мудрість і своєрідна манера зустрічати царя, слухати його і говорити з ним.
Те, чим переважно насолоджувався Донат, були не щоденні години в теплій воді цілющого джерела, а саме вечори, коли вони разом сиділи біля вогню, і Софія своїм оксамитним голосом співала пісні – колискові, народні, пісні любові для сина царя. При цьому вони звучали так, ніби сам цар співав їх для них. Коли ж юнак теж співав деякі пісні, присвячені своєму панові, то жінка захоплено промовила:
– Донате, ти дійсно успадкував мій музичний талант!
Таким чином син і мати стали ще ближчими одне одному! Чи справді тепер має прийти всьому кінець?
– Я дуже сумуватиму за тобою! – з жалем і чесно зізнався хлопець.
– Мені це теж дається дуже нелегко, Донате! Вже одного разу довелося відпустити тебе до рук нашого Великого царя. Також і цього разу він дарує мені сили для цього.
Незважаючи на такі мужні слова, на очах Софії виступили сльози.
Син із любов’ю обійняв її.
– Ми залишаємося зв’язаними, мамо! Не лише через нашу любов одне до одного, але й через любов Всемогутнього, який є також і Вселюблячим. Адже ми обоє стали єдиними в ньому! – спробував він підбадьорити жінку.
– Так, Донате, у тебе є доручення від царя для нашого народу! Воно тепер дуже актуальне, – мовила матір твердим голосом і звільнилася з його обіймів. Донат же поквапився у свою кімнату запитати, чи справді вони повинні завтра вирушати в дорогу.
* * *
Холодний вітер подув назустріч, коли гості попрощалися з тими, хто мешкав у будинку, розташованому біля підніжжя Святої гори. Однак очікування і передчуття радості спонукало шістьох чоловіків швидко просуватися верхи на конях уперед. Цілий день Ґеріберт фон Фельзенбург радів майбутній зустрічі зі своєю сім’єю. Уже здалеку вони впізнали показний маєток на жовтих скелях, коли раптом два вершники перекрили їм шлях. О, здається, це представники ворожих військ! Їх вистежували? Можливо, зараз з обох боків або із засідки з’явиться решта частини загону і нападе на них? Друзі обачно озирнулися. Жодної небезпеки не передбачалося. Однак про всяк випадок кожен з них поклав праву руку на ефес меча.
Донат не мав меча, проте для таких випадків він мав мушлю в кишені. В юнака був саме час мовити туди кілька слів, коли вершники зупинилися просто перед ними.
– Ми вітаємо вас, Ґеріберте фон Фельзенбурге, і вас, шановні панове! Чи сміємо припустити, що молодий чоловік на вашому боці є володарем персня із зображенням лева? – з повагою запитав один з них.
Що це означає? Чи повинні вони дозволити ворожим шпигунам виявити Доната? Поки його друзі міркували над цим, Донат підігнав свого коня на два кроки вперед і голосно мовив:
– Так, це я. Що вам потрібно?
Інший вершник передав йому листа. До нього була додана червона печатка Ради. Донат розгорнув його.
– Законовчитель Кнут смертельно хворий! Він просить мене якомога швидше приїхати до нього, – повідомив хлопець.
У його голосі відчувалося хвилювання.
– У нього лишилося небагато часу! – додав один із вершників.
Друзі здивовано подивилися одне на одного. Вони ніколи не очікували такої звістки.
– Може, це пастка? – застеріг Данкварт. – Адже ніколи не можна цього знати, напевне!
Усього можна було очікувати від Кнута, котрий так жадав влади і запроторив їх до в’язниці, а також привселюдно засудив, незважаючи на їхній достойних захист.
Чоловіки подивилися на Доната. Він ще певний час прислуховувався до себе, а потім твердим голосом мовив:
– Я готовий до цього.
– Ми поїдемо з тобою! – мовили супутники ще мужніше і впевненіше, ніж раніше. Вони також почули у своїх серцях тихий голос: «Їдьте з ним! Я завжди з вами!»
Отож, вони підстьобнули коней і рушили слідом за посланцями законовчителя в напрямку міста.
* * *
Минула вже половина ночі, коли вони прибули туди. Біля міських воріт на них уже чекали чоловіки зі смолоскипами. Донат і пан Ґеріберт фон Фельзенбург мали негайно з’явитися до Кнута. Четверо супровідників рушили за ними – про всяк випадок.
Дім президента Ради стояв безпосередньо поряд із будівлею, в якій упродовж цілого дня засідала Рада. Перед ним стояв загін охорони, однак, коли Донат із дядьком під’їхали туди, вони відступили убік, утворивши прохід. На східцях їх очікували двоє одягнутих у темне вбрання аґентів особистої безпеки Кнута, котрі провели їх до кімнати на верхньому поверсі. Весь будинок здавався занадто тихим, похмурим, гнітючим.
«Добре, що ти, батьку, завжди з нами!» – подумав Донат і на мить стиснув у руці свою мушлю.
У кімнаті стояв лише лікар, теж одягнений у чорне. За ним лунали стогони. Він розсунув штори, за якими лежав Худорлявий – смертельно блідий і ще худіший, ніж будь-коли раніше, і судомився від болю. Побачивши гостей, він намагався підвестися, але упав назад на подушки і простогнав:
– Нарешті ви тут! Я… я… помираю!
Від хворого дуже смерділо, і це відштовхувало кожного, хто до нього наближався. Очі чоловіка пропасно горіли, кістляві руки, тремтячи, трималися за ковдру. Попри це, Донат зробив крок уперед і став біля нього навколішки, аби бути ближче до нього.
– Учителю Кнуте, навіщо Ви покликали нас? – приязно запитав юнак.
– Ви справді є..? – прошепотів помираючий з широко розплющеними від страху очима.
Пан Ґеріберт фон Фельзенбург відповів позаду:
– Так, він – Донат, син останнього нашого священика. Я можу це засвідчити. Він носить перстень із левом.
Нерухомий погляд хворого майже не виказав, як сильно його приголомшила ця правда, і яка жорстока боротьба відбувалася в його душі. Донат і його дядько молилися подумки до свого пана, аби той продовжив тут на цьому місці і в цей час свою переможну ходу цією країною: «Батьку, дуже просимо тебе, подій своїм ніжним подихом!»
Тоді законовчитель, нарешті, мовив далі, і це коштувало йому останніх сил:
– Я більше не можу цього приховувати. Це підточує мою душу, з’їдає мене! – задихаючись, мовив він.
Ніби бажаючи підкреслити це, Кнут рвонув правою рукою ковдру уверх. Його живіт неймовірно роздувся, і через білі пов’язки просочувалася смердюча рідина.
Однак те, що тепер сходило з його вуст, було значно гіршим:
– Я винен у тому, що ваш батько у відчаї тікав звідси, і ваша мати ще й досі чекає на нього на Святій горі, а вас викрали.
Він майже вигукнув це:
– Я сховав листа вашої матері, так що він не міг дійти до вашого батька. Я потурбувався про те, щоб ви ще дитиною зникли з міста!
Це зізнання прозвучало для Доната ніби удар обухом по голові. Як же страждав його батько, і як страждала його мати! А він сам – немовля в розбійників! І з тих пір… Це не був нещасний випадок, а саме ця людина була винна у всьому цьому горі! Як лишень можна бути таким жорстоким? Що ж змусило його вдатися до такого злочину?
Відповідь жалісливо прозвучала з ліжка:
– Чого я цим досяг? Нічого! Я хотів лише влади, однієї тільки влади! Ось тут результати цього!
Після цих слів почувся гіркий сміх, а потім – стогін:
– Це усе прийшло на мене за мої гріхи!.. Горе мені! Я проклятий!
Ніби це мало бути останнім, завершальним словом, він з величезними зусиллями повернувся до стіни.
У кімнаті запанувала крижана тиша. Однак у душі Доната піднімалося щось палке, рішуче і хотіло ним заволодіти. Його кулаки уже стискалися. Тоді юнак відчув у себе на плечі руку дядька, від якої сходило тепло і вливалося в нього. Він почув, як той шепотів весь час одне і те ж:
– Син царя! Син царя!
Через певний час Фельзенбург відкашлявся і мовив:
– Пане президенте, вам потрібно вислухати послання Всемогутнього, яке привіз Донат!
Тоді молодий чоловік цілком вирвався із влади душевних мук, адже в ньому відбувалася надзвичайно сильна боротьба, як ніколи раніше. Хлопець глибоко зітхнув, оскільки знав, що тепер має виконати найважчу справу у своєму житті – ще раз простити свого смертельного ворога перед обличчям смерті.
«Мій пане, допоможи мені!» – молитовно подумав він, а вголос мовив:
– Учителю, перш ніж зможу передати послання, ви повинні знати наступне: іменем і силою Всемогутнього я прощаю те, що ви заподіяли моїм батькам і мені.
– Це неможливо! – дуже слабко і з величезними зусиллями прошипів Кнут. – Цього мені ніхто не може простити. Моя провина занадто велика! Я заслужив смерті і вічного прокляття!
Донат заперечив йому приязно і проникливо:
– Син Всемогутнього віддав своє життя також і за ваш злочин. Його любов більша, аніж ваша несправедливість. Послухайте, що Всемогутній доручив передати вам:
«Ти – моє улюблене дитя! Прилинь до мого серця! Воно благає тебе!»
Юнакові зовсім нелегко виявилося проголосити ці слова в даній ситуації. Однак Донат знав, що це було особисте послання царя також і для цього бідолашного його сина. Донат відчув, як із його власного серця на цю людину сходив теплий струмінь. О!
Учитель Кнут не рухався. Невже він не зрозумів? Чи він уже був мертвий? Донат піднявся і схилився над ним. Дуже слабко той ще зробив кілька подихів. Потім було схоже на те, ніби хворий хотів простягнути свої кістляві руки назустріч комусь, однак не впорався із цим завданням. Безсило вони впали назад. Після цього законовчитель зробив останній подих.
Його особистий лікар підійшов до нього і повернув тіло Кнута на спину. Він перевірив пульс і потім кивнув:
– Смерть!
– Батьку, візьми його у свої обійми! – мовив Донат просто.
Він знав, що цар простив цього чоловіка, оскільки на обличчі покійного сяяв спокій, як ніколи раніше в його житті.
* * *
Вони провели ніч у міському домі пана Фельзенбурга. Донат ще досить довго не міг заснути. Це було зрозуміло – після всього, що він щойно пережив і про що дізнався. Отже, це було вирішенням загадки! Як би інакше склалося його життя, якби не було цієї людини, її жадоби до влади і ненависті! Скільки горя, скільки болю могли уникнути його батьки! І весь його народ, так багато людей! Невимовне горе!
Руки юнака вже знову хотіли стиснутися в кулаки. Ой, це вже йому було так знайоме! Тоді в Міроша з ним теж було таке! Як добре, що хлопець миттєво усвідомив, що цей гнів знову загрожував стати одного разу сильнішим за нього самого. О, у ньому продовжувало існувати це зло! На допомогу!!!
Приголомшений і утихомирений, Донат звернувся до свого пана:
– Еммануїле, я не кращий за інших! Це просто була твоя милість, що я не…
Тут йому спали на думку слова царя: «Завжди принось йому усе зло і непрощення!»
Це Донат хотів зробити негайно.
– Сину царя, – простогнав він, – я приношу тобі всю мою образу на дерево ганьби! Використай це для своєї слави і для мого народу тут!
Так, він зважився на це – простити вчителя Кнута – і він має бути вірним цьому рішенню, незважаючи на біль у душі. У цей момент Донатові пригадався ще один вислів, який мовив йому Авва: «Не муч себе цими „якби“ і „могло б бути“! Просто довіряй мені!»
І пісня, яку хлопець співав зверху на горі, тепер ще раз допомогла в цій внутрішній боротьбі:
«Але я співаю цареві про свою печаль.
Тримайся, моє серце! Він допоможе тобі!»
Донат знову і знову повторював її. Нарешті він зумів із повною рішучістю мовити:
– Авво, я не розумію, чому ти все це допустив, але знаю: у тебе є дивовижний план щодо мого життя. Я знову кажу «так» цьому планові! Він виходить із твого люблячого серця. Ти повертаєш усе на благо, я впевнений у цьому. Навіть із нашої неспроможності ти можеш досягнути великого. Ти вже багато разів доводив це.
Тепер юнак віддав царю своє гірке минуле. Він знову поставив своє життя на єдину надійну скелю – так що міг розраховувати на вірність царя. Зараз для нього було можливим спокійно і мужньо дивитися вперед! Звісно, лише поглядаючи на царя:
– Я приношу до тебе всі мої питання, а також і те, що зараз станеться в країні – після того як учитель Кнут, голова Ради, помер. Як буде все йти далі? Я віддаю у твої руки майбутнє мого народу. Ти, напевно, усе приготував найкращим чином. Авво, я з нетерпінням чекаю здійснення твоєї волі!
Щоб якомога краще довести батькові довіру, Донат ще взяв у руки мушлю і з великою любов’ю почав у неї говорити. Спочатку кілька слів, однак потім із його вуст, подібно до бурхливого гірського потічка, полилося багато, багато слів. Завдяки цьому поступово його душа заспокоїлася.
А потім у хлопця просто паволока упала з очей, коли раптом йому спало на думку таке: якби всього цього не сталося, він би взагалі ніколи не познайомився з царем і його сином особисто! Тоді… Так, тоді він би просто не зміг принести послання своєму народові. Тоді все залишалося б по-старому. І він сам, можливо, був би занадто далеко від нього! О, які дивні шляхи і плані Всемогутнього!
Майже як тоді, у тронній залі, подив і захоплення охопили Доната настільки сильно, що він іще раз піднявся і впав ниць перед своїм ліжком. Він мовчки перебував у такому положенні, поки не почув, як цар мовив:
– На тебе чекає ще значно прекрасніше! А зараз іди і відпочинь!
