Коли Донат, котрого тут звали Донатом, прокинувся наступного ранку, сонце яскраво сяяло в його кімнаті. Мабуть, він дуже довго спав. Що це були за гучні, радісні звуки? Це, мабуть, фанфари! Справді! Що б це означало?
До кімнати увійшов Ґеріберт фон Фельзенбург і пояснив:
– На вулиці стоять кінні загони з прапорами, щоб супроводити тебе і нас до президентського двору. Рада просить перемир’я і проголошення всім послання царя.
* * *
Знову на них чекали, знову вони їхали верхи вулицями міста. Минулої ночі, окрім стукоту копит по бруківці, усе було спокійно. Під час його найпершої поїздки верхи містом люди наважувалися тільки перешіптуватися. Але сьогодні, коли це вже було утретє, все склалося по-іншому: його зустрічали натовпи, до того ж, і президентська охорона супроводжувала на шляху до Ради звуками фанфар! Люди з радісними обличчями стояли з обох боків вулиці і вигукували:
– Кнут мертвий! Нащадок тут! Ми звільнені від ярма!
Донат радів, що люди знову насмілилися вільно виражати свої почуття. Однак він не почувався досить добре – адже чого вони можуть від нього очікувати як від нащадка? Він сам не знав, як мало бути далі. Ну що ж, адже це теж була не його турбота! Донат знаходився тут лише за дорученням царя. Той, врешті-решт знає, що має бути далі.
Як же юнака зустрінуть у Раді? Донат міг чітко уявити це: проміння сонця пронизує Залу Великої Книги; напевно, відкриті величезні завіси на задній стіні за цією Книгою. Свіже повітря вривається усередину через розчинені вікна. Члени Ради підводяться зі своїх місць. Вони дивляться на нього зі значно більшим зацікавленням, ніж уперше: дехто, певно, збентежено, а дехто – із німим запитанням на обличчі. Що ж стане з ними? Чи помститься хлопець їм? Вони ж хотіли винести вирок над володарем персня із левом, нащадком!.. Попереду на нього чекало чудове місце… Можливо…
Однак знову все сталося інакше, ніж Донат собі уявляв. Коли вони наблизилися до здійснення мети, і перед ними уже постав великий майданчик перед Залою Книги, йому кинулося у вічі те, що тут скупчилося значно більше людей, ніж на вулицях. Вони привели з собою також і своїх дітей, котрі бігли йому назустріч. Юнак ще ніколи не бачив у цьому місті дітей, тому радісно їм кивнув. Але що це? Не всі із них раділи! Не всі стояли. Деякі старі люди сиділи навпочіпки на підлозі, на стільцях на вулиці. І деякі навіть принесли своїх хворих на ношах. Чого ж саме хотіли усі ці люди тут? З великою надією вони дивилися на Доната.
Невже в місті поширилася звістка, що цар зцілював хворих через Лору і Міроша? О, ні!
Том злякався, адже він не був Сином царя! І до того ж, на нього чекали тепер у Раді! Він мав, нарешті, передати їй послання від батька! Та ще й дуже голосно, аби кожен міг чути його! До найвіддаленішого куточка величезної зали. Послання! О, воно має бути не просто виголошене, але й пережите. Саме це доручив йому син царя. Воно має проявити власну силу! Але це ні в якому разі не було можливо без участі вісників царя!
Отож Донат зробив знак рукою і зліз з коня. На раніше гомінливому місці відразу запанувала тиша. Ніби всі затамували подих.
– Будь сам моїм посланням! – почув Донат голос у своїй мушлі.
Часто юнак слухав голос царя, нічого йому не говорячи у відповідь. Іноді батько говорив просто в серці, мимоволі посилаючи потрібну думку чи пораду. Щоб почути його голос, він мав бути досить уважним і не повинен був відволікатися на сторонні предмети. Наступної миті його чола торкнувся легкий вітер, ніби погладив його. Чи відчули це й інші? Донат вражено озирнувся.
Перед ним на покривалі лежав маленький охлялий хлопчик у лахмітті. Можна було зрозуміти, що його тоненькі ніжки були паралізовані. Донат присів на землю поряд з ним і ніжно провів рукою по його лобі. При цьому він мовив:
– Мій хлопчику, батько любить тебе!
– У нього немає батька! – хрипким голосом проговорила жінка, яка стояла поруч.
– І все-таки є, – відповів Донат і так упевнено променистими очима поглянув на обох, що їм довелося повірити в почуте. – Це той, кого ви називаєте Всемогутнім, хоче бути вашим батьком!
Звернувшись до хлопчика, він продовжив:
– Чи хочеш бути його сином?
Той кивнув великими, повними сподівань очима.
– Цієї миті він хоче сказати тобі, що ти можеш прилинути до його серця. Там віднайдеш усе, чого потребуєш.
Те, що хлопчик тепер простягав до нього свої схудлі рученята, все-таки трохи налякало Доната. Але він не міг вчинити інакше, окрім того, як щиро обійняти його. Донат відчув, що цей хлопчик потребував безмежної любові. Сам юнак не зміг би дати йому цього, однак він раптом відчув, як ніколи раніше, з тих пір як ступив на цю землю, що син царя знаходився поруч – з усією своєю силою і добротою. І вона через нього вливалася в хлопчика.
«Промов над ним моє ім’я, я хочу зцілити його!» – відразу почув Донат його голос у собі.
Правою рукою хлопець продовжував обіймати хлопчика, а лівою – торкнувся його ніг і з великою вірою промовив ім’я свого пана. Потім ще раз і ще раз. Він робив це дуже проникливо, забувши про те, що відбувалося навколо нього.
Тоді раптом хлопчик піднявся на ноги – і, справді, він міг стояти! На його обличчі звилася усмішка до вух! Жінка поряд і люди навколо нього почали вигукувати:
– Хлопчик може стояти! Він зцілений! Нащадок може зцілювати!
Здалеку чулися схожі вигуки радості. Донат кинув погляд убік і побачив Фолькмара в оточенні таких же захоплених людей. Також біля Фельзенбурга та його друзів юнак побачив натовп. Кожен, очевидно, турбувався про когось.
Було помітно і те, що син царя справді невидимо перебував на цьому місці і через свій цілющий потік любові приводив людей цього народу до серця батька. Якийсь сліпий підійшов до Доната, намацав його руку.
– Торкнись мене, у тобі сила Всемогутнього! – пробурмотів він.
У нього також розплющилися очі. Усі довкола дивувалися, причому сам Донат не менше їх. Інші приходили і відходили, усіх їх цар якимось чином торкався або обдаровував.
Однак, коли потім деякі люди із зцілених почали падати перед нащадком ниць, кланяючись йому, Донат злякався. Цього не мало бути, у жодному випадку! Він виліз на коня і подав знак музикантам. Ті заграли у фанфари так голосно, як тільки могли. Коли хлопець і його друзі виявилися на майдані перед президентським палацом, Донат підняв руку на знак того, що хоче щось сказати народові. Тієї ж миті натовп стих і з цікавістю вислухав, як Донат проголосив:
– Не нам потрібно віддавати честь за ці зцілення. Ми не могли б цього зробити власними силами. Прославляйте Всемогутнього, Котрий доручив нам передати вам таке послання:
«Ви – мої улюблені діти! Прилиньте до мого серця! Воно благає вас!»
І знову ці слова мали силу проникати в закам’янілі серця. Багато людей, навіть деякі члени Ради, котрі з величезною цікавістю прийшли на майданчик, почали плакати. І вони обіймали одне одного, радіючи тому, що їх назвали улюбленими дітьми Всемогутнього. Люди усвідомили, що справді були ними, що Всемогутній, нарешті, знову заговорив до народу. Що навіть у нього є серце, яке благало їх! І що в його серці є місце для кожного з них.
* * *
Тепер для Доната, Ґеріберта фон Фельзенбурга та його побратимів було дуже багато роботи. День за днем до них приходили люди зі своїми потребами і бажанням бути прийнятими, щоб ті торкнулися до них. З кожним днем радість ставала все більшою, пісні хвали лунали все гучніше. Також їхні друзі, Мірош, Карл і Педро, які працювали в селах, пережили вплив свого царя на багатьох людей, котрі шукали його, так що склалося враження, що для народу настав новий час.
Люди цієї країни тепер наважувалися самі безпосередньо говорити зі своїм могутнім батьком, якого так довго не знали. Вони більше не називали його лише Всемогутнім, а й Милосердним. Люди навчилися слухатися його голосу. Вони відкрили його серце і обличчя. І з величезною радістю дякували йому за цілющий і миротворчий вплив на них.
Усе це вони отримали як подарунок через спадкоємця персня та його друзів. Донат був справді подарунком для свого народу!
* * *
Вони із величезним задоволенням залишили б посланців у себе, щоб Донат зайняв найвищу посаду в народі. Однак, коли делегація Ради виклала йому цю пропозицію, юнак відхилив її. Справа в тому, що того ранку цар з любов’ю покликав хлопця назад до свого царства.
– Повертайся до мене! Я хочу зробити з твого життя значно більше, Донате! – мовив він.
Друзям він теж поклав на серце, що їхнє доручення тут завершено. Вони охоче послухалися.
Звісно ж, були сльози прощання, цілком особливі в Міроша і Лори, коли Донат разом зі своїми трьома побратимами залишав місто і знову вирушав верхи додому. Однак очікування радості зустрічі з царем та його сином, з усіма братами та сестрами в царстві батька було значно сильнішим.
Тепер Донат знав, що його народ у безпеці. Найважливішим було те, що він знову мав доступ до серця царя! До того ж, він отримав чудового пастиря – Ґеріберт фон Фельзенбург віднині став керувати народом в ім’я Всемогутнього і Милосердного.
КІНЕЦЬ
