Розділ 6: Його рішення

Між тим у Тома був час подумати. Цікаво, чому він зараз не хотів йти до батька? Адже хлопець знав, як добре було йому там. Що ж заважало Томові це зробити?

Раптом він згадав очі батька. Не такі сумні, як вчора, коли він вийшов, а насамперед, добрі, від яких утік і яких не міг витримати тоді, коли прийшов до нього разом із Дженні, розгніваний через жорстоку родину Міроша!

– Це ж несправедливо! – мовив він батькові.

І той відповів Томові, що замкнути людину і покарати її – не рішення! Він мав рацію! Принаймні, у родині Міроша все було гаразд. Але як дійшло до такого? Не можна було дозволяти таким злочинцям так просто спекатися скоєного! Це ж було несправедливо!

Несправедливо! Він побачив перед собою двійко інших очей і разом з цим питання: «Цар ще й досі такий несправедливий?» Це запитав той загадковий Чахлий. Отже, що ж стояло за цим? Той дідуган мав справу із царем? Томові надзвичайно хотілося про це дізнатися! Але яка нісенітниця: чому його і досі цікавив Чахлий? Адже тепер він звільнився з-під його влади! Тоді чому ж ця фраза так гучно звучала в нього у вухах, ніби приклеїлася до нього? Це, мабуть, сталося тоді, коли Чахлий назвав його «син мій»?

І тієї ж миті хлопець згадав дивне запитання царя останньої ночі: «Томе, хто твій батько?»

Що за питання?! Він же прийняв його, Тома, як сина, у цій самій кімнаті! І минулої ночі він так само ніжно ще раз підтвердив це, коли витягнув хлопця із темної прірви і тримав у себе на колінах. Це було так серйозно!

«Томе, сину мій!» – мовив цар тоді. О! Тепер йому зрозуміло! Учора, під час їхньої розмови, Том тримався поглядів Чахлого, а не свого батька. Він навіть поставив під сумнів слова царя. Ніби він, Том, знав краще за нього! Як тільки він міг говорити і думати про таке! Хіба через це хлопець більше не був його сином? Хіба це не назавжди – бути сином царя? Можливо, саме через це цар поставив хлопцеві те дивне питання? Але через таку дрібницю батько не може просто так кинути його напризволяще! Це було б так несхоже на нього! Невже він не назавжди був сином царя?

Ймовірно, нічого страшного не було в тому, що Чахлий назвав його «мій син». Хоча чому ці два слова застрягли в його голові і не хотіли зникати? Так, ніби той чоловік мав рацію, коли це казав! Ця думка вкрай обурила Тома і змусила ще раз цього ж дня піти прямо до батька.

* * *

На жаль, цар був не сам: з ним була Дженні.

– Мені не хотілося б заважати, – промовив сором’язливо Том, – я можу прийти і пізніше.

Однак цар усміхнувся і сказав:

– Томе, ми удвох чекали на тебе!

Том був здивований. На нього? Цар? І Дженні також? У серці хлопця з’явилася нова надія. Він був настільки важливим для неї, що вона сьогодні ввечері чекала на нього? Як довго дівчина чекала? Дженні підійшла до нього, сяючи від радості:

– Я щодня чекала на тебе, Томе!

Він ледве міг повірити, однак батько стверджувально кивнув.

– Щодня вона молила мене забрати тебе звідти. Однак ще не був час.

Це було саме те, що так вразило Тома. Вразило в саме серце. Це завдало жахливого болю: цар знав, де він був. Батько міг би стримати його, щоб він не пив воду зі струмка, міг би покликати, забрати, врятувати, але він не робив цього! Так довго не робив! Чому? Хіба так чинить люблячий батько? Залишити свого сина в біді! І це – справедливо?! Том не міг цього зрозуміти. Сльози виступили в нього на очах.

– Вибач мені, будь ласка, Томе! Це було важливо для твого життя. Пізніше ти це зрозумієш, – попросив його батько.

Він сказав це так, що серце Тома дещо зм’якло. Так, він вибачає йому це, бо до сих пір знав від нього лише добро. Але чи справді царю відомо, яким глибоким був біль у його серці? Чи доводилося йому взагалі переживати щось подібне? Тоді батько обійняв правою рукою Тома, а лівою – Дженні і пішов разом з ними до спостережного місця – «живого» вікна.

– Томе, ти вважаєш так багато всього несправедливим. Тому я хочу зараз показати вам, як виглядає моя справедливість! – мовив він пошепки.

Обоє мимоволі поглянули на нього і побачили такий майже незмірний біль у його погляді, якого вони ще ніколи не бачили. Що трапилося? Хто завдав цьому цареві, такому чудовому цареві, їхньому сповненому любові батькові, якихось страждань? Глибоко приголомшені, вони скерували свої погляди туди, куди дивився батько. Те, що діти побачили, примусило їх стати навколішки і гірко заплакати.

У вікні, як на живій картині, був зображений син царя, пан, якого вони так гаряче любили, прив’язаний до стовпа, зовсім беззахисний і майже оголений. Його шкіра була скрізь пошматованою, кров стікала із незчисленних ран, а натовп, який оточував їхнього пана, все підходив і безжалісно, з великою ненавистю і злістю бив його камінням, батогами, дрюками і гострою зброєю. Дивитися на це було невимовно жахливо! «Ні! – хотіли вигукнути Том і Дженні. – Припиніть це робити!»

Але вони не могли вимовити жодного звука. Ламаючи руки від відчаю і ридаючи, діти запитували себе: хіба їхній батько, його батько, цей могутній цар, не міг покласти край цій жахливій поведінці?! Він же не мав покидати сина напризволяще!

А син… Як він міг – сильний і славний – допустити все це?! Чому тут ніхто не вживав жодних заходів? Чому вони обидва – могутній батько і його величний син – залишилися ніби безсильними? Як могли вони все це стерпіти? Дженні і Том дивилися на царя в повному відчаї.

– Чому? Чому? – запитували вони його.

– Аби люди повірили, що я їх люблю! – тяжко зітхнув батько, ніби передбачивши нерозуміння.

Том і Дженні справді не могли цього збагнути. Що ж саме завдало цареві більшого болю: те, що він не міг допомогти синові, і йому доводилося бачити все це, чи те, що люди наносили все нові й нові удари? І що це були за люди? Дітям було складно повірити в те, що вони бачили! Незважаючи ні на що, це було жахливо!

«Треба покарати злочинців! По суті, цар має їх усіх знищити! – подумав Том. – Якщо вони були такими лютими і завдали болю його синові, найрозумнішим рішення тут було б не віддати в їхні руки сина!»

На обличчі царя біль змінився глибокою серйозністю, яка навіяла обом страх і трепет.

– Так мало статися. Лише таким шляхом він міг це зробити, – спокійно і твердо промовив батько.

Діти цього не розуміли. Те, що вони бачили, було просто незбагненним! Тоді цар продовжив:

– Мій син узяв на себе покарання за гріхи всіх цих людей. Він поніс їхні гріхи на собі! І ваші також.

Знову вони мимоволі скерували свої погляди туди, куди дивився він. Наступне, що побачив Том, вразило його в саме серце: хлопець побачив самого себе в натовпі людей, який завдавав ударів сину царя! Це не було помилкою, там стояв саме він – зі стиснутими кулаками, насупленим лицем і страшними погрозами на вустах.

– Це – несправедливо! – знову і знову щосили вигукував він із натовпу.

І, хто б міг подумати, далі позаду нього стояла Дженні із камінням у руках, з її вуст теж долинали жахливі лайливі слова.

* * *

Який жах! Цього ж не мало бути! Від сорому вони обоє почервоніли і єдиний вихід вбачали в заплющенні очей. Коли саме вони так ображали сина царя?! Йому ж просто неможливо заподіяти лихе! Вони б ніколи не змогли так вчинити, нізащо – зі своїм паном, котрого так любили!

Однак це не було помилкою, оскільки цар щойно сам підтвердив:

– Усе зло, яке ви будь-коли заподіювали іншим, падало на мого сина.

Будь-коли! Справді, ця картина не була вигадкою: як часто Том погрожував іншим, причому жорстоким і брутальним чином – як, наприклад, маленькому Мірошеві. І як часто він гнівно протестував, коли щось видавалося йому «несправедливим»!

Дженні теж із соромом мала визнати, що якось потай зверху закидала камінням хлопчаків-розбійників, які їй завжди набридали. А скільки разів вона вголос або просто у своєму серці брутально обмовляла їх. І обоє вони до сих пір вважали це цілком виправданим і нормальним. Однак це було абсолютно не так, а навпаки – просто жахливо: коли він, Том, бив або ранив інших, тоді завжди потрапляв у сина царя.

– Я мав вас покарати за тією справедливістю, яку вимагаєте і за якою прагнете, щоб я покарав усіх інших людей. Своїми гріхами ви також брали участь у нанесенні ударів моєму улюбленому синові, – продовжував батько, – і при цьому потрапляли в саме моє серце!

Серце батька! О, ні! Обоє були глибоко вражені і з плачем промовляли:

– Будь ласка, прости нас! Ми не знали цього!

Їм було неймовірно соромно, поки вони не почули, як їх батько мовив:

– Так, діти мої, я простив вас завдяки тому, що зробили для вас страждання мого сина! Про це забуто назавжди.

Швидким порухом руки цар кинув через своє плече назад щось таке, що нагадувало два великих каменя. Тоді раптом Дженні і Томові нічого не стало видно на картині.

Том полегшено зітхнув, і відразу після цього в ньому прокинулося відчуття справедливості: цар власноруч повинен суворо покарати їх обох за те, що вони завдали йому такого болю! Так, батько і його син мали б зненавидіти їх за таку поведінку! Вони мали б зненавидіти усіх людей, котрі робили щось подібне і заподіювали таке зло.

Але цар, очевидно, не відчував ненависті до них. Том знову подумки побачив його сина, який висів на жахливому дереві і говорив: «Це я зробив для тебе!»

Чи не хотів його пан цим сказати, що він простив хлопця за те, що так часто ранив його?! І для цього навіть добровільно прийняв на себе покарання – власне, те покарання, яке заслужив сам Том?

Хлопець здригнувся від того, що йому відкрилося.

– Ти дозволяєш себе карати, бити, шматувати задля мене! Це твоє рішення! – вигукнув він у бік картини і стукнув при цьому кулаком себе по лобові, ніби хотів назавжди вбити це собі в голову.

Дженні теж дещо зрозуміла: це було укладення миру! Син і цар хотіли взяти на себе все зло, аби цим покласти йому край. Інакше все продовжувалося б надалі: з образами, помстою, пораненнями, ненавистю, знищенням, убивствами… Дівчина ухопилася за руку батька і щиро поцілувала її. Усе, що вона могла вимовити, було:

– Дякую! Дякую!

Том мовчки стояв, глибоко приголомшений. Ніколи більше він не хотів би завдавати болю іншим, якщо це віщувало такі страждання його панові і батькові. Ніколи більше! Звісно! А якщо це раптом трапиться знову? Питально і з болем у душі хлопець поглянув на батька. У нього ж не завжди виходитиме виконати те, що він вирішив робити. Дуже часто певні речі в ньому були значно сильнішими за його самого! На жаль! Наприклад, гнів. Що ж робити тоді?

Батько з любов’ю відповів:

– Тоді принеси його моєму синові на дерево ганьби і залиш його там! Він з радістю стерпить це, оскільки безмежно любить тебе.

Пан із радістю стерпить це! Незбагненно! Хто це з радістю страждає?!

Однак цар мав ще дещо сказати їм обом:

– Коли ж інші заподіюють вам зло, також приносьте це йому. Мій син знову все відновить. Це його справа.

Гм, якщо це дійсно так, то йому, Томові, взагалі не потрібно бути розгніваним. Тоді відкриваються абсолютно нові можливості!!!

Аби обоє запам’ятали це назавжди, цар ще раз переконливо (і все ж із великою любов’ю) сказав:

– У цьому моя справедливість! – і закрив вікно шторою.

Ще досить тривалий час на Дженні і Тома продовжувало впливати те, що вони побачили. Діти також говорили про це у своїй групі. Їхні друзі теж були глибоко вражені почутим. З одного боку, їм було боляче, що цар і його син так постраждали і, безсумнівно, страждатимуть знову і знову. З іншого боку, у них тепер було більше підстав для подяки: адже кращого батька годі було й шукати! Про це вони знову і знову говорили одне одному наодинці і прославляли це в нових піснях разом з усіма, коли з ними був син царя або коли вони були в батька.

Попередній запис

Розділ 5: Свято Дня народження

Шкода, що цар пішов! У Тома було ще так багато запитань. Насамперед, як він міг наздогнати інших – наприклад, Дженні, ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 7: Перстень із левом

З того часу Том знову від усього серця співав у групі. Він неодмінно хотів навчитися читати книгу – книгу царя! ... Читати далі