Шкода, що цар пішов! У Тома було ще так багато запитань. Насамперед, як він міг наздогнати інших – наприклад, Дженні, Педро, Міроша і Роберта? Він же не хотів відставати! Можливо, вони це знали. Рано-вранці Том запитає їх про це.
Він просто скрутився калачиком у великому кріслі і проспав, як бабак, решту ночі.
* * *
Сповнений рішучості, Том прокинувся на світанку і пішов разом з іншими на сніданок. Педро сів поряд з ним. Тома це потішило. Коли інші звичним тоном розмовляли між собою, він прошепотів йому:
– У тебе не знайдеться для мене зайвої хвилинки?
Педро радісно відповів:
– Звісно! Відразу після молодіжного спілкування, якщо в пана немає інших планів стосовно мене. Ти підеш зі мною просто зараз?
Якби він знав, як неохоче Том ішов з ним. Йому приємніше було б засмагати на сонці або грати у футбол! Але хлопець не хотів псувати стосунків з Педро. Отож він пішов з ним і сів у кутку. Хлопці й дівчата сказали, що заради Тома їм би хотілося співати старих пісень, які він знав. Томові не вдавалося пригадати усіх текстів цих пісень, і до того ж вони для нього здавалися нудними. Але хлопець не хотів показувати цього іншим, тому вдавав, що співає разом з усіма. Як добре, що інші не спостерігали за ним, інакше за виразом його обличчя вони б помітили, наскільки обтяжливим це все для нього було! Добре, що Дженні сьогодні була відсутня! Том би не витерпів свого з нею знаходження в одному приміщенні.
Знову вони вибрали одну історію зі своїх книг. Цього разу мова йшла про чоловіка, котрий висипав миску солі в отруйну річку, і вода стала здорового. «Непогано, – подумав Том. – Цей чоловік був чарівником? Можливо, Чахлий теж був на таке спроможний?»
Тієї миті відчинилися двері і увійшов син царя. Усі радісно і бурхливо вітали його. Коли він побачив Тома, котрий сидів у кутку, то підбадьорливо усміхнувся до нього і промовив:
– Добре, що ти знову тут!
Він сказав це лише йому. Син царя не випустив його з поля зору! Можливо, Том і досі був для нього важливим? Це трохи підняло настрій хлопця. Але саме зараз неприємне відчуття в шлунку по-дурному знову нагадало про себе.
Син царя запросив усіх до святкової трапези:
– Сьогодні – день народження Міроша, і до столу запрошені всі. Усі! – повторив він, щоб Том теж вважав себе запрошеним.
Звісно, вся група захоплено пішла слідом за ним. Однак Том зробив це неохоче. По-перше, він хотів поговорити з Педро, по-друге, не був налаштований споживати святкову їжу, по-третє, мабуть, там була Дженні, перед котрою йому було соромно. До того ж, що це взагалі таке – день народження? Знову щось нове? Щось таке, що святкують? Знову ці нововведення!!!
Мірош стояв, сяючи від радості, біля дверей, прикрашених довгими тонкими гірляндами із зелених гілок. Він кожного щиро вітав! Так, Дженні була тут, і вона проводила гостей до їхніх місць біля великого, чудово накритого стола. Вона зробила це також і для Тома, та була з ним надзвичайно приязна, ніби нічого не сталося.
– Вибач мені вчорашню нетактовність! – прошепотіла дівчина йому на вухо. І знову пішла до дверей, аби зустрічати наступних гостей.
З розпашілим обличчя Том підсів до людей, котрі сиділи там, сміялися і весело теревенили одне з одним. Він їх не знав. Дехто з них був значно старшим за нього. А може, хлопець раніше їх бачив? Давно-давно?
Тепер повністю запанувала святкова атмосфера: деякі молоді люди заспівали для Міроша пісню, граючи при цьому на клавесині і флейтах. Це дуже сподобалося Томові. На завершення син царя виголосив промову і сказав, наскільки він радий Мірошеві. Радий тому, що той народився, що сьогодні йому виповнилося дванадцять років, що вже три роки хлопчик живе в замку і, насамперед, що його сім’я тут з ним, аби відсвяткувати разом з ним цей день. При цьому він поглянув на людей, які оточували Тома.
Том, насупившись, кинув холодний погляд на своїх сусідів за столом. Це була сім’я Міроша? Сім’я, яка колись так погано ставилася до нього, бідного хлопчика! Саме тієї миті один її член, ставний чоловік, піднявся, відкашлявся і сказав:
– Міроше, сину мій! Я пишаюся тобою!
– Це вже занадто! – Том теж схопився з місця і обурено вигукнув: – Міроше, не вір йому! Хіба ти забув, скільки лиха вони тобі завдали, ці негідники?!
Добре, що йому спало на думку саме слово «негідники ». Воно було таким доречним!
Від сильного обурення Том стиснув кулак і з усіх сил вдарив ним по столу, так що задзеленчали склянки і тарілки.
Тоді в приміщенні запанувала незручна тиша, поки Мірош сам не піднявся і не попросив його приязно:
– Томе, пробач їм. Я вже давно так учинив. І тепер усе гаразд!
Він підійшов до Тома щоб той на знак примирення з’єднав свою руку з рукою батька, але Том, випередивши його, різко повернувся і вибіг геть.
Сором чи гнів? Що знову примушувало його так чинити? Постійно щось змушувало до лихих вчинків. Такі думки вертілися в голові в хлопця дорогою до конюшні. Чому він робив усе неправильно? Що трапилося? Том більше не розумів цього світу. А також і самого себе!
До того ж, ще й коня не виявилося на місці! І цієї втіхи його позбавили.
– Усі проти мене! – вирвався голосний стогін із його грудей.
Аж раптом на нього впала тінь. Біля дверей стайні стояв Педро. Він ішов за хлопцем слідом.
– Томе, ми ж хотіли поговорити один з одним. Ходімо, сядемо на сонечку! – покликав він по-приятельськи, ніби нічого і не трапилося.
Піти чи не піти? Якусь мить Том боровся із самим собою, потім піднявся. Мати Педро за друга було б просто чудово!
* * *
Між ними відбулася дуже довга розмова. Педро розповів, як вийшло так, що Мірош зумів вибачити своїх рідних, і як завдяки цьому всі вони стали більш вільними і радісними, могли приймати одне одного і допомагати одне одному. Том лише чудувався. Чи було можливим щось подібне? Шкода, що він усього цього не зрозумів! У нього був дуже задумливий вигляд:
– Педро, тоді і я теж повинен вибачити їм!
– Це просто чудово! – похвалив його Педро. – Найкраще зроби це зараз!
– Так, я прощаю їм усі минулі образи.
Після того як Том промовив це, його самопочуття значно покращилося. Права рука хлопця, яка все ще була стиснута в кулак і була холодною, розслабилася і стала теплою. Однак та ж нудота в шлунку і досі нагадувала про себе. Чи міг Педро і в цьому йому допомогти?
– Я не можу, – похитав той головою, – але наш пан може. Він зараз саме на святі, але я можу зробити дещо подібне в Його ім’я.
Сказане пролунало так, ніби він це часто робив. Педро поклав свою руку на живіт Тома, який був на дотик досить твердим. Через певний час хлопець запитав:
– Томе, син царя нічого не говорив учора про струмок?
Том розповів, як він пив із джерела, і що смак води був нудотним.
– Так, те, що в тебе в животі, дійсно отруйне. Ти повинен усе це виблювати. Чи хотів би ти позбавитися цього? – запитав він свого нового приятеля.
Том відповів не відразу. Хлопцеві надзвичайно важко було позбавитися цього, хоча та вода, безсумнівно, була виною його кепського самопочуття. Просто неймовірно! Невже тоді щось дуже міцно вп’ялося в нього? Йому здавалося, що це справді так. Тепер Томові необхідно було захищатися, зібравши усю силу волі. Але він не відчував себе сильним. У його душі відбувалася важка боротьба: дихання стало частішим, на чолі виступив піт.
Нарешті йому вдалося зробити те, що було єдиним виходом у даній ситуації! Том почав дуже рішуче:
– Іменем мого пана… я відрікаюся від гидоти, яку випив зі струмка.
Наступної миті він відчув різку блювоту, і з його рота вийшло щось смердюче. Тоді неприємний тягар, який його постійно терзав, і неприємне відчуття в животі зникли.
Сповнений вдячності, Том полегшено зітхнув. До цього моменту ця темна сила тримала його у своїх руках. Чи була вона саме тим, що знову і знову викликало поганий настрій з тих пір, як він був тут? Відганяло геть від сина царя, від батька, від Дженні, від свята? Чи було це все пов’язано з Чахлим?
На всі ці питання Педро не міг відповісти, тому запропонував піти з ними до царя. Том зволікав. Цього його приятель абсолютно не міг зрозуміти.
– Томе, що з тобою сталося? Чому ти не хочеш піти до батька? – здивовано запитав він.
Йому так хотілося привести його до тями.
– Знаєш… – запинаючись, почав Том, але не міг говорити далі. Він безпомічно стояв, опустивши голову.
Тут була необхідна найвища міра бойової готовності. Як можна було не хотіти йти до царя, до батька? Однак Педро був дуже мудрий і не підганяв хлопця.
– Можливо, завтра ти зважишся на це! – мовив він і повернувся до інших. Ті ще були на святі Дня народження.
– Друзі! – вигукнув він. – Ми повинні знову згуртуватися в боротьбі! Мова йде про нашого брата Тома. Той, хто бажає приєднатися до мене, повинен підійти сьогодні увечері після роботи в загальну залу.
І замість того, щоб іти вечеряти, молоді люди оточили сина царя, аби він зробив усе можливе, аби Том зміг піти до батька. Коли пан з готовністю пообіцяв їм це, то вони, впевнені в перемозі, зраділи і довго сиділи разом у піднесеному настрої.
