Мірош зайшов за Томом. Він повів його до приміщення, яке знаходилося в зовсім незнайомій частині замку. На щастя, Том знав майже всіх, хто був на цій «молодіжній зустрічі», як назвав її Мірош. Хоча Дженні, Педро та інші молоді люди щиро привітали його і – що особливо було приємно – не випитували, де він був, Том почувався там зовсім кепсько.
Після кількох не знайомих для нього пісень всі затихли і тихо сиділи на своїх стільцях або присіли навпочіпки на м’якому килимі і чекали. Чого саме? Том неспокійно озирнувся. Він дуже здивувався, коли присутні один за одним почали діставати зі своїх торбинок річ, яку Чахлий називав «книгою». Трохи меншу за розміром, але з багатьма знаками всередині. Еге, це вже ставало цікавим! Отже, тут теж є такі книги? І люди тут теж хочуть про щось дізнатися, отримати відповідь? Том з нетерпінням чекав.
Упродовж зустрічі Педро розповів зовсім коротеньку історію про маленьку вівцю, яка відбилася від отари і була знайдена пастухом. При цьому він час від часу дивився у свою «книгу». Потім одна маленька дівчинка промовила:
– «Я знаю моїх, а мої знають мене», – так говорить пан!
Мабуть, вона дізналася про це з книги. Усім видалося дуже важливим те, що вона зауважила. Однак Томові не вдалося побачити в цьому щось вартісне. Він відкинувся назад, певне, його охопила нудьга, схрестив руки і почав крутити обома великими пальцями один навколо одного. Жоден з них не міг наздогнати іншого, оскільки обидва були однаково швидкими. Тоді Том голосно і помітно позіхнув у нестерпну тишу і піднявся.
Оскільки деякі друзі знову почали співати, то він із поваги ще трохи постояв. Це були нові пісні, жодної з яких Том не знав. Це дратувало його. До того ж, співати хлопець не міг: його язик ніби прилип до горлянки, а серце ніби закам’яніло.
* * *
Дженні сиділа неподалік, але жодного разу не поглянула на нього довше звичайного. «Це негарно з її боку», – подумав Том. Як він завжди піклувався про неї, коли вона була новенькою в царстві царя! А тепер, коли вони зробили все по-інакшому, де він був новеньким, вона майже завжди відводила погляд, ніби взагалі не хотіла його бачити. Дивно, інші також так поводилися. Том озирнувся навколо. Проте вони не завдавали таких ран його душі.
«Ну, добре», – подумав Том і вийшов. На вулиці в великому і світлому коридорі туди-сюди бігало багато дітей. Ні, це вже були підлітки, оскільки стали трішки дорослішими. Усі носили в руці або під пахвою такі ж книги, які хлопець бачив на «молодіжній зустрічі». Отже, це було тут нововведенням, що всі скрізь носили такі книги і встромляли туди носа? Однак як чудово світило сонце на вулиці! Невже тут ніхто не хотів грати у футбол або прокататися верхи?
Ага, їздити верхи! Зараз Том зрозумів, що він міг і, власне, повинен був зробити: поглянути, як справи в його коня. Він знайшов двері, які вели назовні, і хотів підійти до хліва. Однак дорогою відчув утому і млявість. Неприємне відчуття в шлунку знову з’явилося, незважаючи на гарний сніданок! Чи це було пов’язане з погодою, чи через новий режим занять? А може, це спів його так вимотав? Том не міг зрозуміти – усе було таким заплутаним! Отож, він просто ліг за чагарник у траву і заснув.
* * *
Мабуть, він спав довго, оскільки сонце опустилося вже доволі низько, коли хтось розбудив його:
– Томе, ось ти де! А ми тебе шукали!
Том, нічого не розуміючи, заморгав, дивлячись у стурбоване обличчя Дженні. Вона була так близько.
– Мене? Шукали? Чого це раптом? – лише і мовив він та хотів повернутися на інший бік.
Темне відчуття, яке пригнічувало із самого ранку, знову насунулося на нього. На це вказував зовнішній вигляд Тома. Дженні мимоволі відсахнулася і сказала щось таке, що завдало йому більшого болю, аніж усе, що було раніше:
– Томе, ти щось не те випив? Із твого рота чутний такий дивний запах, такий нудотний!
Вона навіть закрила ніс!
«Яке нахабство!» – подумав Том, і його охопив такий гнів, що він відразу піднявся і вигукнув:
– Тут навіть контролюють, що людина п’є! Це огидно!
Тоді хлопець залишив дівчину і побіг до хліва. Еге ж, його кінь був там. Він поглянув на Тома так, ніби хотів привітати, і той просто повис у нього на шиї. Нарешті знайшлося хоч одне створіння, яке любило його, яке хотіло його бачити, яке, можливо, навіть розуміло його!
Томові хотілося плакати, коли такі думки брали над ним верх. Йому стало так шкода себе, що навіть сльози полилися з його очей. Добре, що ніхто не бачив! Він більше не був дитиною, тому йому не можна було плакати!
Але тільки вчора він плакав, чи не так? Чи помітив це Педро? Було так незручно! Що тепер він подумає про нього? Для Тома було надзвичайно важливим, що цей юнак думав про нього. А Дженні!.. О, що він тільки-но зробив?! Він голосно і грубо накричав на неї – вона ніколи йому не вибачить!
Тепер Том усе зіпсував. Їхня дружба була безнадійно розбита. У нього залишився лише кінь. Хоч тварина не зневажала його. Так, він проведе цю ніч у хліві. Тут хлопець почувався добре, навіть якщо трохи смерділо конячим гноєм. Від нього самого неприємно пахло, за словами Дженні. Отож, тут уже ніхто не міг почути від нього запаху.
Том довго сидів на лантусі із соломою, дувся і розмірковував, поки не забурчав досить голосно шлунок. Так, він відчував сильний голод! Із моменту сніданку хлопець нічого не їв, а вчора і крихти не мав у роті. Він обов’язково повинен знайти щось поїсти. Однак було надто пізно. Так, дійсно, на вулиці панувала страшенна темрява, було досить холодно і тривожно-тихо. Та це й добре – адже вночі ніхто йому не зустрінеться. Том дуже тихо зачинив за собою двері в стайні і прошмигнув надвір у напрямку кухні.
Однак, на диво, він не знайшов її на колишньому місці. Невже її перенесли до іншої зали? Це був останній його шанс роздобути щось поїсти! Просто несправедливо! Залишити його тут голодувати! Невже ніхто не подумав про нього? Звісно, ніхто, адже всі були такими зайнятими і заклопотаними, тільки дивилися на знаки у своїх книгах – і при цьому забули про нього! Ну, і ким він тепер був?
Але десь все-таки мала бути кухня! Він не відступить, поки не знайде її. Голод підганяв його далі й далі через темні коридори і зали. Це було настільки моторошно! Том розгубився: усе було таким чужим! Ні, неправда те, що сказав син царя. Він тут більше не був удома! Але де ж тоді? Знову його душа занурилася у великий морок, ще темніший, аніж раніше. Це було схоже на чорну, як смола, прірву, в яку він упав. Ніхто не міг витягти його звідти! Усьому кінець.
Усьому кінець – невже одного разу він так не думав? Так, давно, коли його хотіла задушити величезна змія. І в тому жахливому сні, який наснився тут спочатку. Блискавично в голові Тома проносилися різні думки: двічі він був порятований. Двічі він гукав. Але сьогодні хлопець не мав для цього сил. Ніщо не могло йому допомогти. Ніхто не міг його почути.
Що тоді цар сказав? «Це ворог, який хоче тебе залякати». Але цього разу це був не сон, а дійсність. І також не було ніякої здоровенної змії. Взагалі ніякого ворога, а лише факт: він потрапив у прірву, з якої немає ніякого виходу. Невже він більше ніколи не вибереться із цієї ями?
Невдовзі Том помітив, що в наступному приміщенні горіло світло. Воно просотувалося з-під дверей і йшло просто до нього. Хтось не спав? Чи був там взагалі хто-небудь? Том накарачках, ледве перевівши подих, підповз до дверей. Це коштувало йому всього. Коли хлопець був майже на місці і міг торкнутися дверей рукою, вони відчинилися ніби самі собою.
Тут був цар, він низько схилився, з любов’ю взяв хлопчика на свої дужі руки і поніс у крісло, куди і опустився разом з ним. Це було те червоне крісло, на якому Том ще спочатку став дитям царя і отримав корону, де вперше у своєму житті вимовив «Батько».
– Томе, сину мій! – надзвичайно проникливо і ніжно прошепотів цар. Той поглянув йому в обличчя, сповнене любов’ю, і не зміг відповісти інакше, окрім того, як «Батьку мій!» Цього було достатньо. Він повернувся. Знову повернувся – додому! На лоно царя! А тут було так тепло і м’яко. Вони сиділи удвох, не говорячи жодного слова, але від одного до іншого щось випромінювалося. Том не знав, що саме це було. Просто так було чудово.
* * *
Як давно хлопець не насолоджувався спілкуванням із батьком! Він просто забув про нього! Як тільки можна було бути таким дурнем!.. А, власне, він лише позавчора був тут із Дженні. Чи ні?
Том зібрався із духом. Батько повинен знати про це. Він пояснить йому це.
– Я знаю, що ти хочеш мені сказати. Так, те, що сказав мій син, – це правда, Томе. Ти дуже тривалий час був далеко від нас. Аж три роки! Оскільки ти пив з невірного джерела.
– Але, – засоромлено запитав Том, – чому ж я не помітив того, що не повинен був пити звідти?
– Ти дійсно цього не помітив?! Хіба вода із джерела тебе освіжила? – запитав без докору батько.
Справді, те джерело видалося тоді Томові таким темним і жахливим. При першому же ковткові він помітив, що це була дивна вода. Але спрага спонукала його до цього. Правда! Спрага стала сильнішою за будь-які побоювання в його серці. Воно і зрозуміло!
– Томе, віднині прислухайся лише до мого голосу! Не дозволяй собі керуватися тим, чого, на твою думку, потребуєш у даний момент. Вчися слухати, перевіряти, терпіти і чекати!
– Чекати? Хіба я не вмію цього? – здивовано і дещо обурено запитав хлопчик. І не дочекавшись відповіді, він одразу поставив інше запитання: – А яким чином час від мене так швидко втік? Як це сталося, що всі тут так швидко виросли? Це ж несправедливо!
Батько пропустив повз вуха ображений тон і терпляче пояснив:
– Знаєш, Томе, лише тут є істинне життя. Тільки тут – чисте джерело, вода, яка освіжає. Лише тут ти можеш рости – у будь-якому відношенні. Лише звідси можна чогось досягти, створити нове, подарувати радість. Не за своєю волею, не своїми силами!
– А за межами замку – ні? – не міг повірити цьому Том.
Це ще більше обурило його. Як можна було стверджувати щось подібне?! Чому батько був настільки обмеженим у своїх поглядах? Все-таки і за межами замку він зустрів одну людину, яка дещо вміла: наприклад, отримувати знання зі скляного предмета і розуміти значки в книзі. І, напевно, створювати дивовижні речі в різних посудинах. Хіба це було ніщо?!
– Томе, хто твій батько? – вже з сумом у голосі промовив цар, піднявся і залишив приміщення.
