Том дійсно міг знайти собі роботу там – за межами замку. Несподівано повз нього, лементуючи і жестикулюючи, пробігли двоє сполоханих чоловіків із хомутом у руці – їхній сірий у плямах кінь відірвався і втік геть. Том упізнав у цих людях колишніх розбійників. Зрозуміло, вони уже не могли наздогнати тварину. Однак Том знав, що треба було робити. Чимдуж він помчав у хлів, зняв зі стіни мотузку, скочив на свого маленького коня і поскакав геть. Звісно ж, він знайде коня і приведе його назад, – хлопчик був упевнений у цьому.
Як чудово знову їхати верхи! Його конику це теж приносило неабияке задоволення, оскільки він неймовірно швидко скакав на своїх коротеньких ніжках і радісно іржав. Шлях пролягав через широку рівнину і йшов углиб лісу. Десь тут Том неодмінно повинен виявити сірого коня, який не міг залишитися непомітним на фоні темного лісу. Однак час минав, а хлопчик не зауважував жодного сліду і не чув іржання. Поступово справа ставала все менш приємною. Том відчув сильний голод і ще сильнішу спрагу. Йому боліли ноги, оскільки хлопчик виїхав без сідла і стремен, а тому довелося із усіх сил триматися за свого коника.
Також і тваринка стомилася і неохоче тяжко ступала. Раптом Том почув булькіт і дзюрчання. Чи не джерело десь поблизу? Він зіскочив з коня, взяв його за вуздечку, і вони удвох почали ледве пробиратися крізь гілки, що звисали зі старих верб, які росли тут і густо стояли одна біля одної, ускладнюючи шлях. Потім вони обережно ступали болотяною левадою, поки не прийшли до струмка. Величезні столітні дерева на його березі створювали таку тінь, що жодне сонячне проміння не могло відбитися у воді. Поверхня видавалася неймовірно темною і маслянистою. «Але що вдієш?» – подумав Том, якому так надокучила спрага! Він став навколішки на рівне трохи брудне каміння, зачерпнув обіруч води і жадібно випив її.
Так, мабуть, вода тут не була особливо прохолодною! Зовсім тепла! І на смак – просто жахлива, майже нудотна. Але краще така, ніж ніякої!
Пити було дуже незвично. Попри це, він жадібно випив ще трохи. І з кожним ковтком хлопчик все більше звикав до цього дивного смаку, так що під кінець вода видалася йому навіть солодкою.
І ось за ним пролунало дике іржання. Його кінь відсахнувся, зробивши кілька кроків назад, і став на диби, ніби геть перелякався. Але навколо нічого не було, Том справді не зміг нічого виявити – ані людини, ані дикого звіра. Йому довелося докласти неабияких зусиль, аби знову піймати тварину, яка ніби в паніці стала втікати звідтіля. Однак біля ряду старих верб вона спинилася, там хлопчику і вдалося упіймати її. Кінь тремтів від переляку. Том ледь заспокоїв його.
Він, власне, розшукував сірого в яблуках коня, а сонце вже досить низько опустилося над лісом. Том мав поспішати, аби повернутися в замок до настання темряви. Хлопчик прикрив рукою очі, щоб захиститися від червоного сонячного світла. Ой, неподалік щось заворушилося, абсолютно точно! Том, ще трохи наляканий тим, що тільки-но пережив зі своїм конем, задля безпеки залишився стояти на місці. Його серце калатало – здавалося, воно ось-ось вискочить із грудей.
До нього повільно наближалася якась худорлява постать: старезний дідуган, який спирався на товстий кривий ціпок.
– Ого, який симпатичний коник! Я давно такого не зустрічав! – голос у старого був такий хрипкий, ніби він раніше ніколи не розмовляв.
– Ви не бачили тут сірого в яблуках коня? – обережно запитав Том.
Хлопчик не знав, що думати про цього чоловіка. Можливо, він був і не настільки старий, хоча його обличчя було порите зморшками і мало хворобливо блідий колір. Велика борода і неймовірно довге сиве волосся були розпатланими. Накидка з різних шматочків хутра огортала його зсохлу фігуру і надавала зовнішньому вигляду якоїсь дикості. Ліва рука дідугана тремтіла на гулястому дрючкові, на який він спирався. Допитливим гострим поглядом він дивився на Тома, однак зовсім невороже.
– Ходімо зі мною, я можу допомогти тобі, – прошепотів старий, обернувся і покульгав уперед. Недовго думаючи, ніби цей Чахлий притягував хлопчика до себе, як магнітом, Том пішов слідом за ним, тримаючи свого коня за вуздечку. Спочатку вони йшли звивистою стежкою через ліс, потім певний час уздовж скелі вгору напролом, поки цей Чахлий не пробрався крізь дивно розщеплене і скарлючене коріння вузлуватого дуба і не кивнув Томові, щоб той ішов слідом за ним.
Перед їхніми очима постала печера. Вона, очевидно, вела досить-таки далеко вглиб гори, оскільки позаду було зовсім темно. Стеля була вкрита кіптявою, однак на стінах висіли дивні блискучі речі, і підлога була застелена вузлуватим килимом з овечої і козячої шерсті. На грубо зрубаних колодах по обидва боки стояли прозорі посудини з рідиною різного кольору. В одній із них Том, схоже, упізнав кілька жаб’ячих лапок. «Еге, цікаве житло посеред лісу!» – здивувався він. Його цікавість прокинулася, щось вабило його. Він міцно прив’язав свого коника до молодого дерева перед печерою, заспокійливо погладив його по шерсті і потім увійшов всередину.
Чахлий тим часом сів на неотесаний табурет і бурмочучи втупився в круглий прозорий камінь, який лежав перед ним на пні, що слугував за стола. Як чудово цей камінь блищав і переливався усіма кольорами! Втім, хлопчику стало холодно при його спогляданні. Овва, він навіть здригнувся від переляку! Що ж це був за предмет, що Чахлий втупився в нього, ніби чекав на відповідь? Чи був цей камінь чимось схожий на «живе вікно» у царя, в якому можна було побачити так багато всього, чого іншим шляхом не можна було помітити? Тоді він би також хотів мати дещо подібне, подумав Том. Це було б надзвичайно практично, навіть чудово – бачити і знати більше за інших!
Коли хлопчик підійшов на крок ближче, дід швидко загорнув свій скарб у м’яку чорну блискучу хустинку, обережно і урочисто поніс його в глиб печери і сховав у нішу, висічену в скелі. Хитаючи головою, він знову вийшов наперед і поглянув на Тома:
– Ого, зовсім нічого не видно! Такого зі мною ще ніколи не траплялося! Можливо, моя книга знає більше?
Про що ж говорив Чахлий? Нічого подібного хлопчик ще ніколи не бачив: між двома пласкими чотирикутними пластинами містилися прозоро-тонкі штучки, такі білі, як березова кора, прикріплені з одного боку. Вони потріскували, майже як гілки у вогні, коли їх рухали. На білих поверхнях були намальовані маленькі значки. Їх було так багато.
Том поглянув через плече Чахлого. У прямих, як стріла, рядках стояли знаки, до того ж після кожного пропуску останній був більшим за попередній. І зверху в кутку розміщувалися зовсім зігнуті чорні лінії, які виглядали, як сяючі очі над кольоровою плямою. Хоча саме цей знак своїм виглядом викликав переляк хлопчика, Том хотів знати, що все це означало. Але він не наважився завадити Чахлому.
А той мимрив собі під ніс щось про космічні сили і великий дух або про щось подібне, проводив пальцем вздовж рядка і довго-довго дивився на знаки. Нарешті похитав головою і підняв очі. Потім, подивившись допитливо на Тома, запитав:
– Кому належить твій сірий в яблуках кінь? Звідки ти?
Коли Том відповів, старий злякано відсахнувся від нього, але потім відразу опанував себе:
– Дійсно! Ось чому моя книга мовчить про це. Також і кристал не може вказати місцезнаходження цього коня. Дивно! Але присядь сюди, мій хлопчику, і перепочинь. Твій цар цікавить мене. Як тобі живеться з ним? Він і досі такий – несправедливий?
Чому це раптом голос Чахлого пролунав так підозріло дружелюбно – «мій хлопчику»? Том відчув внутрішній спротив цим словам, але в голові промайнула думка, що це не така вже і брехня. Що ж він повинен робити? Розповісти Чахлому про царя? Чому б і ні, він же найкраще розуміється на цьому! Чи краще не робити цього?
«Іго-го!» – пролунало ззовні. О, так це ж його коник! Йому не слід було забувати про нього. Том озирнувся, рішуче зробив три кроки із печери – і тоді раптом зрозумів, що негайно повинен повернутися в замок. Хлопчик відв’язав коня, сів на нього, а той уже побіг риссю звідтіля, ніби знав шлях додому. Услід пролунав хриплий голос, який майже благав. Але хлопчик більше не хотів чути того, що вигукував йому Чахлий. «Додому, швидше!» – звучала одна думка в його голові.
* * *
Коли він приїхав, було неймовірно темно. Смертельно стомлений від тривалої дороги, Том в’їхав через браму у двір замку. Усе стихло, на вулиці нікого не було. Однак – ось! Велика світла постать поспішала йому назустріч, зсадила його з коня і обійняла. Це був син царя. Схоже, він чекав на хлопчика. Він на нього чекав! Том був настільки приголомшений любов’ю, з якою син царя обійняв його своїми сильними теплими руками, що більше не турбувався про те, як він виглядає, а лише плакав. Як маленьке хлопченя.
– Ти був далеко! – промовив його пан через певний час, потім сів з ним на лаву.
– Так, я хотів спіймати сірого в яблуках коня! Але не знайшов його.
– Він уже повернувся, – відповів син царя, заспокоюючи хлопчика, – тварини іноді знають дорогу назад краще за людей!
Том кивнув. Дійсно, його коник теж абсолютно самостійно прибіг риссю додому. Гм! Чи повинен він, власне, розповідати своєму панові, що з ним трапилося? Ні, краще не треба. Йому не було там добре. Чому? Цього він не знав.
– О, зараз мені необхідно потурбуватися про свого коня! – раптом Том стрепенувся діловито.
– Це вже зробив Педро. Він також чекав на тебе!
Педро?! Це міг бути лише син отамана розбійників! Том не бачив його упродовж усіх цих днів. Де він знаходився? Він хотів ще раз подякувати йому за мужнє звільнення тієї жахливої ночі в розбійницькому таборі.
Педро саме вийшов із хліва. Те, що син отамана виконав для нього таку невдячну роботу, хоча міг знайти і кращу, здивувало Тома. Ой, що це було? Томові довелося двічі поглянути: чи не виріс Педро на цілу голову? Справді, він став більшим і старшим! Хлопчик здивувався і не знав, як пояснити це.
Син царя виручив його:
– Педро був зі мною досить тривалий час. І він, між іншим, замінював тебе в роботі Дженні з Мірошем.
«Ну, замінювати мене було зовсім не обов’язково, всього лише через цей один день», – подумав потай Том. Проте після цього пан додав, і це звучало дуже серйозно:
– Томе, ти був дуже довго відсутній. Час, коли ти пив зі струмка і коли був у печері Чахлого, згаяний тобою.
Отже, його пан усе знав. О! Як соромно! Однак, попри все це, він чекав на нього! Це глибоко вразило хлопчика. Але згаяний час не повернути.
Нічого не розуміючи, Том дивився то на пана, то на Педро. Звісно, невипадково підійшла і Дженні. Своїми довгими стрункими ногами вона поспішала до нього, її відкрите темне волосся блищало при місячному сяйві. Вона перетворилася на молоду прекрасну дівчину! Однак у ній залишалося ще щось незнайоме.
Це – Дженні! Невже пройшло так багато часу за період його відсутності? І він усе це пропустив? Втратив? Як це могло статися? Невже він потрапив в інший світ, де були не такі часові виміри? І до чого тут був дідуган і вода зі солодкого струмка, і…, і..?!
Серце Тома стиснулося від болю через те, що Дженні без нього так змінилася, що в неї тепер, можливо, кращим приятелем став Педро. А він? Том просто відстав у заняттях? Нічого страшного! Він ще себе покаже. Хлопчик також набрався досвіду, ого! Ой, що це? Це «ого» двічі говорив Чахлий. Невже він цього набрався від нього? Том раптом рішуче піднявся.
– Я дуже стомився. Чи можу піти до своєї кімнати? – запитав він і уїдливо додав: – Якщо вона взагалі в мене тут є!
– Звісно, Томе! – з любов’ю, але трохи сумно відповів син царя. – Адже тут – твій дім!
Еге ж, певною мірою кімната була й досі такою, якою він її залишив. Навіть його піжама ще лежала тут. Втім, тепер вона йому не була потрібна. Хлопчик ліг на постіль у своєму спітнілому одязі. Смертельно стомлений, виснажений і спустошений. Він відчував певний дискомфорт у шлунку. До того ж, ще й ковдра стала занадто короткою! Розгніваний, Том скрутився клубочком, як їжачок, і заснув.
* * *
Коли наступного ранку він знову все згадав, хлопчик так перейнявся тим, що сталося, що йому навіть не хотілося підніматися. Незбагненно – справи просувалися без нього! Раніше Том хотів перевернути усю розбійницьку ватагу, а тепер пошився в дурні!!! Отож, він нічого не вартий – абсолютний невдаха!
Том почувався так, ніби до нього наблизилася непроглядна темрява, спустилася на нього і нагнула до землі. Вона цілком оточила його. Тож він знову натягнув ковдру на голову, щоб поспати ще трішки. Однак ковдра і досі була занадто короткою! От нещастя! Хлопчик зі стогоном повернувся до стіни, скрутився клубочком і ще раз заснув.
Краще б він цього не робив, оскільки побачене уві сні було просто жахливим: Дженні тікала від нього, а він не міг її наздогнати. Увесь час вона бігла швидше за нього. Нарешті Том знайшов її на старих руїнах під розламаними, вкритими мохом плитами, за безліччю сірих кам’яних брил. Дівчина стояла високо на величезній товстій брилі і сміялася з нього, поглядаючи вниз. Вона справді висміювала його. З такою іронією! Потім Дженні повернулася назад і стрибнула вниз. Том зойкнув, оскільки злякався, що вона розіб’ється ущент, однак там відразу з’явився Педро. Він стояв унизу такий рослий, підхопив дівчину і поніс звідтіля.
Цього просто неможливо було витримати! Цей сон остаточно вивів Тома з рівноваги. Чому Дженні втекла від нього? Чому він не міг її наздогнати? Чому вона висміювала його?
* * *
Наполегливий стукіт у двері відволік Тома від неприємних роздумів. У кімнату сміливо увійшов якийсь хлопець і приніс йому тацю з вишуканими стравами на сніданок. Поставивши її на столик, запитав Тома, чи потім він піде з ним на молодіжну зустріч.
Що це знову за новини? Молодіжна зустріч?! Так-так, тут навіть з’явилися нові словечка! Тоді він, мабуть, не піде.
Том уже хотів промимрити: «У мене немає ніякого бажання», як раптом уважніше придивився до хлопця. Десь він його вже бачив раніше. На кого ж він був схожий? Руде волосся, ластовиння – ой, так це ж – Мірош! Малий товстун – його ледве можна було впізнати! Високий, мускулястий, впевнений у собі. Ото сюрприз!
До того ж, хлопець сказав дуже приязно:
– Ми так тобі раді! Нам так тебе не вистачало. Особливо Дженні знову і знову запитувала про тебе!
– А ти, Міроше, бачу, гарно попрацював над собою! – виявив свій подив Том і зіскочив з ліжка. – Через півгодини я буду у вас!
Він хотів гарно помитися, одягнути чисте і свіже вбрання, а ще – отримати насолоду від смачного сніданку.
