Хлопчика, котрого син царя приставив до них, звали Мірошем. Ні, він зовсім не відповідав смакам Тома. Досить гладкий – як можна було такого навчити грі у футбол? Адже в нього відразу починається задишка! До того ж, у нього стирчали вуха, обличчя та шия були всіяні вугрями, і він іноді лупцював менших за себе. Дженні була просто охоплена жахом, коли якось уранці знову застала його за цим заняттям.
– Міроше! Припини! – вигукнула вона і схопила маленького Ніко, аби захистити його. Однак Міроша засліпив гнів, і він продовжував лупцювати, не зважаючи на те, куди потрапляв. Добре, що Том був поруч. Великими стрибками він підбіг до Міроша, схопив хлопчака обома руками і одним махом кинув на землю. Від такого удару той миттєво заспокоївся.
Який бешкетник цей Мірош! Як він міг напасти на Дженні! Він бив її в живіт…
– Ти знаєш, що я з тобою зроблю?! – пригрозив Том йому голосом, якого сам ще ніколи від себе не чув. Він і не знав, що зараз станеться, але в тому, що це буде щось жахливе, був упевнений. Гнів кипів у ньому. Том уже хотів ударити хлопчака кулаком в обличчя, як почув переляканий голос Дженні. І лише тоді він побачив перед собою широко розплющені від переляку очі хлопчика. О, ні! Що це на нього найшло?! Так, мабуть, діло не піде!
– Ти – дитина царя! – почув він тихий голос Дженні. Однак усередині його пролунав інший голос: «Не вигадуй! Дай йому так, як він на це заслуговує, прищепи йому повагу!» До якого з цих голосів він мав прислухатися? Другий голос видавався значно гучнішим за перший! Однак Том повільно опустив кулак. Так, це правда: він був дитям царя. Тут гнів був просто недоречний. Томові стало дуже соромно… перед Дженні, перед Мірошем і перед дітьми, котрі спостерігали за всім цим, а також перед самим собою. Як він взагалі був здатен на такий гнів після такого тривалого часу перебування в царстві царя! У душі він і досі залишався розбійником! Жахливо!
Що ж їм доручив син царя? «Ці діти ніколи не відчували, що їх люблять», – згадав він. О, яку Том дав осічку! У його поведінці не було і натяку на любов!
– Більше не торкайся Дженні і малюка! – процідив він крізь зуби. Піднявся і залишив Дженні, спантеличеного Міроша та інших дітей стояти на місці.
Зовсім пригнічений, він забився у свою кімнату. Добре, що сьогодні вранці хлопчик ще не відкривав завіси у своїй кімнаті. Напівтемрява відповідала його настрою. Том присів у найвіддаленішому кутку. Просто на підлозі. Він поклав голову на руки і почувався кепсько. Як могло з ним трапитися щось подібне?! Чому йому не спало на думку дещо краще? Що він міг зробити? Звідки цей неконтрольований гнів? Він же лише хотів захистити Дженні! І яким Том тепер був? Хлопчик сам собі не подобався. Як же мало він тримав себе в руках! Він – дитя царя! Що за темний вогонь таївся в глибинах його душі? Що б трапилося, якби Дженні не закричала? Зрозуміло було одне: він абсолютно не був придатний для такого завдання. Краще, якби він знову пішов розбивати каміння. Усе, на цьому потрібно поставити крапку.
* * *
Хіба він не розчув стуку у двері? Раптом поруч з ним сів син царя. На твердій підлозі! Тоді по обличчю Тома побігли сльози.
– Ти? Звідки ти знаєш?.. – промимрив хлопчик. І тоді він відчув, що син царя просто обійняв його.
– Дженні покликала мене! – трохи згодом відповів пан.
Справді, тепер хлопчик згадав, що Дженні перед тим з жахом промовила не «Том», а ім’я сина царя. Це було саме те, що зупинило його! А не щось інше.
А що, власне, зробив би в даному випадку син царя? Дурне питання! Адже він був безмежно могутнім! Звісно, він не став би застосовувати свою силу проти маленького гладкого хлопчика-розбійника. Ні, син царя був зовсім іншим! Він притягував усіх до себе своїм приємним голосом і сповненою любові манерою поведінки. Взагалі, навіть коли людина просто бачила його, все відразу ставало добре.
– Ти прийшов до мене, – прошепотів Том, – хоча я невірно вчинив! Я ніколи не буду так гніватися. Обіцяю тобі!
Так, він серйозно вирішив це. Щось подібне не мало більше повторитися! І хлопчик уже піднявся, сповнений рішучості, адже він не повинен був залишати Дженні наодинці з такими небезпечними дітьми!!!
* * *
Те, що він потім побачив, відібрало в нього мову. Його Дженні сиділа навпочіпки посеред галявини, і на її колінах лежала голова цього маленького «боксера»! Тихо наспівуючи йому пісню, вона знову і знову ніжно гладила пальцями по його скронях і щоках. Раніше непокірний хлопчисько заплющив очі і мав вигляд неймовірно задоволеної, абсолютно спокійної дитини, яка й мухи не зачепить. Ображений Том пішов геть. Тут він уже не був потрібен.
* * *
– Як це ти приручила невгамовного Міроша? – запитав він під час вечері. Дженні йому й розповіла:
– Ти знаєш, нещодавно син царя нагадав нам про те, що його ім’я сильніше за все на світі. І коли нам доручили Міроша, я відразу почала просто говорити у своєму серці: «Еммануїле, благослови Міроша! Сину царя, благослови Міроша». Я повторювала це знову і знову. Вже з нетерпінням чекала, чи зможе це викликати якісь зміни. Потім увечері я пішла до батька і розповіла, що Мірош став нашим приятелем.
Томові ще не доводилося думати щось подібне. Він уявляв собі його насамперед як завдання, до того ж занадто складне!
Дженні продовжила далі:
– Батько дуже радів і говорив, що Мірош для нього особливо цінний.
«Особливо дороге це необтесане хлопчисько?!» – подумав Том.
– Я дещо здивувалася цьому, – зізналася також Дженні. – Схоже, батько це помітив і сказав, що кожна його дитина особливо дорога для нього. Взагалі кожна. Томе, я вірю цьому! Такий він є! – захоплено вигукнула вона і відразу продовжила свою розповідь: – А потім він розповів мені, як Мірош зростав. Томе, це було просто жахливо: він нікому не був потрібен. Батько навіть показав мені через «живе вікно» на стіні, як Мірош після свого народження лежав – зовсім крихітний, вологий і замурзаний черв’ячок – десь на холодному камінні в кутку печери, просто забутий усіма. Ніхто не звертав уваги на його слабеньке пхикання. У мене серце краялося, мені стало зовсім кепсько, і я прошепотіла про себе ім’я сина царя. Тоді, схоже, ця маленька дитина зрозуміла, що повинна боротися за своє життя. Малюк із останніх сил видавив із себе три несамовиті крики. Якась жінка в печері, мабуть, почула це, оскільки повернулася до нього і прикрила його шматком хутра.
Далі я побачила Міроша малим хлопчиком, якого старші брати постійно тягали за вуха, коли він потрапляв їм під руки. Можливо, саме через це в нього стирчать вуха? Знову йому довелося боротися – буквально за кожен шматочок хліба. Хлопчик повинен був упродовж усього життя завжди захищатися, завжди боротися за себе. Батько показав усі епізоди із його життя, коли над ним знущалися інші. Усе це завдало мені такого болю, що я попросила царя, щоб він якомога швидше зцілив душу бідолашного хлопчика. Він узяв мене за руку і мовив, що це повинні зробити ми – ми удвох!
Уже наступного дня я могла двічі спостерігати за Мірошем, як він захищався від інших хлопчаків, ніби мова йшла про його життя і смерть. І сьогодні на спортивному майданчику, коли маленький Ніко хотів відібрати в нього м’яч, він знову почав відбиватися із усіх сил. Я хотіла захистити Ніко, а фінал цієї історії ти сам знаєш. Але не повністю. Коли ти був у дорозі, а Мірош, плачучи, лежав на піску, я дуже легко змогла пробачити йому його напад, оскільки знала, чому він завжди так ревно відбивався. Тоді я взяла свою мушлю і попросила: «Сину царя, прийди і покажи хлопчику, що ти поруч, і що ти можеш зробити для нього». «Ти покажи йому це своєю любов’ю!» – почула у відповідь. Я відразу зрозуміла, що він мав на увазі: тож однієї моєї любові точно не вистачить для такого проблемного хлопчика!
Томе, тоді проблема просто зникла! Я підсіла до Міроша і легенько торкнулася його своєю рукою. Йому це було дуже приємно. Через певний час я дуже ніжно провела рукою по його вухах і заговорила про те, що кинулося мені у вічі: «Міроше, те, що сталося щойно з Ніко, було несправедливим. Але, попри це все, я люблю тебе і знаходжуся на твоєму боці». Він підняв на мене свої здивовані очі і, уяви, не промовивши жодного слова, поклав свою голову мені на коліна. Томе, йому було так необхідно, аби хтось його любив! – з великою теплотою завершила свою розповідь Дженні.
* * *
Том відкашлявся. Це було настільки неймовірно, що в нього було важко повірити. Принаймні для нього. Він бачив питання виховання Міроша зовсім по-іншому. Брат Міроша і вся його сімейка знаходилися зараз десь у замку царя. Потрібно було їх розшукати, повідомити про те, що сталося, і попросити висловити свою думку стосовно цього. Нарешті, треба суворо покарати їх за те, що вони зробили зі своїм молодшим братом. Найкращий варіант для цього – замкнути їх в одній із підсобних кімнат у замку. Адже вони дозволили собі таку ницість у ставленні до найслабшого! Вони мають попросити пробачення в Міроша. Так, вони мають це зробити. Ці грубіяни повинні за все відповісти!
Мимоволі він заговорив на весь голос і при цьому розмахував стиснутим кулаком. Дженні торкнулася його руки.
– Послухай, Томе, хіба не краще розпитати батька? – ніжно звернулася вона до нього.
Чудова ідея! Том кинувся вперед. Так, тут слід було навчитися справедливості! Він відразу розповість про це цареві.
Батько вже чекав на обох. Він терпляче вислухав, що Том хотів розповісти. Коли той завершив, він із любов’ю промовив:
– Томе, я розумію тебе. Але поглянь, це ж не рішення!
– Чому ж ні? Лише так вони помітять, у чому справа.
І оскільки хлопчик не відчув, що цар з ним погодився, додав ще з більшим заповзяттям:
– Інакше це було б зовсім несправедливо!
Покарання має подіяти! Несправедливим цар не міг бути в жодному випадку.
Батько мовчав. Він довго дивився на Тома своїми добрими очима. Тому стало дуже незручно. Він опустив очі і вперто втупив їх у підлогу. Як міг цар бути таким милостивим після всього, що він знав про цих хлопчаків! Чому він нічого не говорить? Невже йому нічого не спадає на думку?
Том поглянув угору – і знову добрі очі торкнулися його серця. Хлопчика кинуло в жар. Було справді досить незручно. Цього він не міг стерпіти. Том мав негайно щось робити. Він збентежено промовив:
– Добре, тоді я краще подивлюся, де я можу чимось допомогти!
Це мало сподобатися батькові – такий чудернацький син!
Того, що цар із глибокою задумою подивився йому услід, Том не помітив.
