Рано-вранці, коли колишні розбійники, мабуть, все ще спали, Том більше не міг вилежуватися. Відповідальність не дозволяла йому відпочивати. Він мав безліч різних справ: необхідно було якось попрацювати з цими людьми, щоб вони хоча б трішки відповідали тому місцю, в якому тепер знаходилися. Це була настільки величезна проблема, що її вирішення здавалося неможливим. Краще за все він відразу же сьогодні вранці виступить перед цими людьми і пояснить їм, наскільки безглуздо все було вчора, що слід поводитися інакше. А потім намагатиметься навчити їх, як саме потрібно поводитися!
Звісно, хтось має їм це сказати, і Том – саме та людина, яка потрібна для цієї справи. Він найкраще знав їхню мову. До того ж, вони могли бачити, яким він став за цей час. Це могло б їх переконати! Отож Том вирушив у ту частину замку, яку цар збудував спеціально для новоприбулих розбійників.
Дорогою йому спало на думку, що було б чудово зробити це разом із Дженні, яка була йому до душі. І саме вона йшла йому назустріч з сяючими очима і маленьким яскравим букетом квітів у руці:
– Томе, сьогодні так прекрасно на вулиці! Я вже була в садку! Ти повинен побачити усі квіти!
Том перервав усе її захоплення, адже він мав повідомити їй дещо надто важливе. Вони обоє були просто зобов’язані ознайомити колишніх розбійників з порядками в замку. Звісно, необхідно детальніше обміркувати справу і ретельно спланувати її. Найкраще зробити це своєчасно – просто зараз. Однак Дженні неодмінно хотіла віднести свій букетик цареві.
О, знову ці дрібниці, коли їм слід взятися за значно важливішу справу! Між тим він вирішив заглянути в ту частину замку, яка була збудована особисто для розбійників, і подивитися, чи прокинулися вже вони. Як би не так! Вони безладно лежали у великій залі на підлозі і хропли. Лише кілька дітей сиділи і здивовано дивилися на нього. Можливо, вони його боялися? Він приклав палець до губ і дав їм зрозуміти, що вони повинні дуже тихо йти за ним. Пішли не всі, а лише найсміливіші. Таких було, мабуть, з десяток.
На вулиці Том сів з ними на лузі. Вони із великим зацікавленням дивилися на нього. Що зараз буде? Що ж він робитиме? Том відкашлявся.
– Отже, ви, певно, хочете знати, що тут є. Як тут живуть…
Тієї ж миті здалеку пролунав голос:
– Та-ак, тоді скажіть нам, як вас звати.
О, це була його подруга Дженні! Вона знову мала рацію. Він справді не знав імен цих дітей. За такими крихітками наглядав старший хлопчик-розбійник, і то здебільшого тоді, коли йому був хтось потрібен, оскільки сам він був занадто ледачим, щоб рухатися. Утім, на них тоді в розбійницькому таборі зовсім не звертали уваги.
– Ти – Ліссі, я тебе знаю, – почала Дженні і погладила по голові рудокосу дівчинку. Та широко усміхнулася, оскільки назвали її ім’я. У розбійників через колір волосся її найчастіше обзивали «рудою відьмою» або ще й гіршими прізвиськами, а в кращому випадку зверталися: «Гей, ти, там!»
– А хто ти? – хотів продовжити Том. Проте більшість дітей не знали своїх імен, ніби вони їх не мали. Вони взагалі не піднімали очей, несміливо дивилися вниз і не говорили ані слова. Вони сиділи навпочіпки на галявині і ніяково рвали траву.
Як прикро: не знаючи імен, зовсім неможливо було звертатися до них. «Чому в розбійників людей майже ніколи не називали на ім’я?» – запитав сам себе Том, не знаходячи відповіді. Проте тут усе інакше. Лише вчора цар назвав усіх, кожного зокрема, на ім’я. Хіба вони не чули? І що тепер залишалося робити?
Він поглянув на Дженні, криво усміхнувся правим кутиком рота, підняв запитально брови і знизав плечима. Здавалося, що й вона тієї миті не знала, що робити. Це траплялося надто рідко. Томові було вкрай неприємно так безпомічно сидіти тут. Після незручної паузи Дженні прошепотіла йому на вухо:
– Запитай батька!
Том засунув руку в кишеню. Як добре, що там була мушля! Він промовив кілька слів досить безпомічно і розчаровано.
– А як щодо сніданку для малюків? – здавалося, почув Том. Про це Том і Дженні не подумали через своє завзяття.
Діти блискавично кинулися в напрямку до замку, так що Томові і Дженні дійсно треба було докласти зусиль, аби не відстати. Під час же сніданку Томові на думку спала чудова ідея. Він, насамперед, приведе дітей до батька. Там, на його колінах, вони отримають зцілення. У його обіймах можна було почуватися затишно і добре. Для них обох такий початок був надто важливим. Це було відмінне рішення!
Коли всі діти, вдосталь наївшись, почали щипатися і сваритися, Том голосно покликав:
– Діти, цар запрошує вас прийти до нього. Ви можете навіть посидіти в нього на колінах – на найпрекраснішому і найважливішому місці на світі. Я покажу вам, як потрапити до нього!
У відповідь запанувала незручна тиша. Тільки дехто піднявся. Першою була Ліссі зі своєю рудою шевелюрою. Том пішов попереду них до царя. Однак що було робити Дженні? Вона зніяковіло залишилася сидіти на місці. Чому діти були настільки нерозумними, що не хотіли йти до царя?! Хоч вовком вий! Хіба вони удвох щось зробили не так? Чи ці діти були занадто зіпсованими? Мабуть, так і було. Тут нічого не вдієш.
* * *
Раптом Дженні підняла голову. Вона почула виразні і дзвінкі голоси. О, так це ж були її друзі! Вони співали пісні для сина царя – це дівчина могла чітко чути. Син! Він міг допомогти! Дженні побігла на вулицю в напрямку, звідки долинала пісня. Вони мали бути там, під великим деревом. Уже здалеку вона побачила сина царя – сяючого, гарного і сильного, як завжди, просто невимовно прекрасного. Він з любов’ю обійняв її.
Син царя уже знав про її смуток.
– Дженні, ви з Томом не повинні робити все самі! Адже нас багато! – заспокоїв він її. Дійсно, тож її друзі могли робити це разом з ними!
– Тоді ходімо зі мною, я поведу вас до дітей! – захоплено вигукнула вона. Однак друзі не відразу схопилися (як Дженні, власне, очікувала від них), але питально подивилися на сина царя і потім знову почали співати, плескати в долоні і танцювати навколо нього. Так продовжувалося тривалий час. Але раптом вони стихли і стали слухати, що він їм хотів сказати.
– Так, я переможець також і в житті цих крихіток. Я знаю їх усіх і від щирого серця хочу, щоб вони краще знали мене. Я зцілю їх, навіть якщо їхні душі сильно травмовані.
– Але яким чином, якщо вони взагалі не бажають познайомитися з тобою?! – промимрила про себе Дженні. Тоді він продовжив:
– Друзі, вимовте моє ім’я над цими дітьми. Воно сильніше за все те, що накликає біду. Воно дарує нове життя саме тим людям, чиє серце було поранене, зіпсоване, знівечене, розбите.
Це звучало так просто – адже дівчинка з власного досвіду пізнала могутність і силу його імені, коли він зцілив її згорблену спину! Чому їй раніше ця думка не приходила в голову? І Дженні відразу почала розмірковувати про це.
– Дженні, приведи, будь ласка, до нас Тома! Мій батько вже турбується про дітей, яких він привів до нього. Я хочу повідомити вам свої подальші плани – як справа з колишніми розбійниками може просуватися далі, – сказав син царя.
Його плани? Гм, про них вони обоє не запитували! Том і Дженні просто почали діяти за своєю ініціативою. Можливо, саме через це їм дещо не вдалося?
– Браво, Дженні і Томе, – промовив син царя, – ви ж хотіли щось зробити для цих людей. Так, найближчим часом це буде вашим дорученням.
Прекрасно! Але як? Томові стало спекотно. Було надзвичайно багато людей. І вони були такими нестерпними!
Його пан говорив далі:
– Ваш початок був досить непоганим! Було досить мудро почати саме з дітей. Вони більш відкриті і відверті. І те, що Дженні кожного з них хотіла назвати на ім’я, це в моєму дусі. Це свідчить про те, що вона поважає дітей.
«Ой, тоді мені цього не вистачає», – подумав Том. Поважати цих дітей – цьому треба було йому навчитися. У своєму новому чистому вбранні вони зовсім не виглядали такими брудними і неприємними, як раніше. І якщо малі розбійники тепер також були дітьми царя… Гм. Навіть якщо вони не так вже і підходили до цього царства!
Своїм теплим голосом син царя продовжував:
– Звичайно, ці бідні діти ніколи ще не відчували найголовнішого у своєму житті, а саме – любові. Вони спочатку повинні відчути це практично. Тому я пропоную, щоб ви вдвох виявили цю любов хоча б до однієї дитини. А спочатку дозвольте, щоб я або батько показали вам, що в цієї дитини було в минулому, де вона потребує зцілення, розради й ніжності.
«Не погано!» – подумала Дженні. Її пан чудово знав цих дітей і міг порадити, як вони, Том і Дженні, мають поводитися з ними.
Однак Том уже не чув останньої фрази свого пана. Він обурено заперечив:
– Удвох – за одну єдину дитину? Хіба це не даремна трата сил? Адже є так багато людей, про яких слід потурбуватися, це вся розбійницька ватага!
Син царя усміхнувся:
– Томе, залиш мені решту! Я вже з цим упораюся!
Після всього, що він до цих пір пережив із сином царя, Том, власне, міг вважати його здатним на це. Добре, тоді він візьметься лише за одну дитину. З однією вони легко впораються удвох! От дрібниця!
Тієї миті пан сказав ще дещо, промовивши це майже благаючи:
– Друзі, важливо, щоб ви охоче гралися з цими дітьми і з великим задоволенням проводили з ними день. Подаруйте їм свій час, свої усмішки! Просто станьте їхніми гарними друзями, робіть їм чудові і приємні справи. При цьому почувайтеся вільно, адже не лише від вас усе залежить! Для мене ці діти важливіші, ніж для вас!
«Ага, виходить ось як ми можемо завоювати довіру дітей! Це, напевно, коштуватиме нам більше часу і праці, ніж виголошення промов, – міркував Том. – Але, можливо, це дійсно значно ефективніше. У всякому випадку діти для батька справді важливі. Отже, наше доручення – найважливіше. Я із самого початку про це знав!»
– Проте діти зовсім нічого не хотіли робити! Вони сиділи навпочіпки так ніяково, навіть ні на кого не дивилися! – звернулася Дженні до сина царя ще раз.
Схоже, пережите розчарування досі було в її душі. Син царя поправив у неї на чолі волосся.
– Моя Дженні, будь певна: я не кину вас напризволяще! – сказав він.
І нічого більше. Але це було сказано з таким співчуттям і ніжністю, що темне почуття Дженні, яке, мов грудка, давило її душу, просто розчинилося. По-справжньому підбадьорившись, дівчинка поглянула на нього і сміливо сказала:
– Знаєш, я просто щоразу приноситиму тобі подібні справи, з якими не зможу впоратися!
– Чудово, Дженні! Ти це зрозуміла! Так і роби! – радісно кивнув син царя.
Коли жителів замку царя розділили по двоє на кожну дитину-розбійника, Том відразу побіг, щоб повідомити їм про це доручення сина царя.
А в Дженні тим часом з’явилася одна хороша думка! Абсолютно щиро вона сказала синові царя:
– Послухай, те, що ти провів рукою по моїй голові, так чудово подіяло на мене! Я відчуваю зовсім нові сили. І моє серце сповнилося ще більшою радістю за наших хлопчиків! Ти не міг би кожного з нас таким же чином… спонукати до дії?
Вона запнулась, не знаючи, як точніше виразити свою думку.
Син царя зрадів мужній пропозиції Дженні, до того ж діти вже з нетерпінням купчилися біля нього. Кожному він клав свою руку на голову, і вони радісно підстрибували від цього, у повному захваті від свого нового завдання.
