Після святкування свята Кучок «була дуже велика радість!» (Неем. 8:17). Останній день – восьмий – попадав на двадцять третій день місяця, і, отже, оповідь у розділі 9 відкривається днем, який настав за ним. Під випробовуючою силою слів із закону народ плакав, але їм було сказано: «День цей – святий він для Господа, Бога вашого, – не будьте в жалобі й не плачте!» (Неем. 8:9). Однак після того як дні свята минули, наступив час для вираження їх смутку – того смутку заради Бога, Який здійснює покаяння, – і, таким чином, «двадцятого й четвертого дня того місяця зібралися Ізраїлеві сини в пості та в веретищах, а на них – порох» (Неем. 9:1). Слово Боже дало їм світло, показало їм характер їхніх минулих шляхів і відкрило навіть їхні таємні гріхи у світлі Божого лиця; і, розбиті в серці й сумлінні через свої беззаконня, вони зібралися разом з усіма цими зовнішніми ознаками занепаду та приниження. Благословенний вплив Слова Божого та початок усякого справжнього відродження та благословення!
Істинність їхніх страждань щодо власних гріхів була доведена їхніми вчинками: «А Ізраїлеве насіння відділилося від усіх чужинців». Вжите тут слово «насіння» має основу. Воно має показати, що вони були святим народом, відділеним для Бога, як народжені від Його народу Ізраїлю, що був викуплений для Нього на підставі крові пасхального агнця. Отже, вони були «святим насінням» (Езд. 9:2; порівн. 1Ів. 3:9), і, тому, мали зберігати свій святий характер. Це було запереченням місця, в яке вони були введені, щоб «родичатися» з чужоземцями, а також зламати бар’єри, які Сам Бог поставив між ними й іншими народами. Тепер вони це відчули, і, як наслідок, вони «відділилися від усіх чужинців». Безсумнівно, по-людськи міркуючи, це була обмеженість, і, роблячи це, вони, звичайно, викличуть на себе репутацію немилосердності; але що це означало, якщо вони діяли з волі Божої? Якщо Бог ставить ноги Свого народу на вузький шлях, то його обов’язок – іти по ньому, щоб перебувати на шляху благословення.
Потім вони «поставали й визнавали гріхи свої та провини своїх батьків» (Неем. 9:2). Зауважте, що відділення спричиняє сповідання. Побачивши на підставі Слова, що вони згрішили, поріднившись із чужинцями, вони діяли згідно з тим, що їм було відкрито, і потім сповідали свою провину перед Богом. Таким завжди є Божий порядок. У той самий момент, коли ми бачимо, що те, що ми допустили або з чим маємо зв’язок, засуджується Словом Божим, нам слід відмовитися або відділитися від цього. Жодні обставини в такому разі не можуть виправдати зволікання. Ми повинні поспішати й не баритися дотримуватися Божих заповідей.
Сповідувати наш гріх, приліплюючись до нього, – це не що інше, як глузування. Ізраїльтяни сповідували беззаконня своїх батьків і робили це, бо Господня рука була на них для цієї самої мети. Саме через гріхи їхніх батьків вони перенесли полон у Вавилоні, і тепер, хоча й повернені у свою рідну землю по люблячій милості Бога, вони перебували в рабстві в язичницького монарха. Тому вони добралися до самого кореня всього зла й відкрили перед Богом гріхи своїх батьків, як і власні. Таким чином, їхнє приниження в цей день не було просто поверхневим; стоячи перед лицем Ієгови, у світлі Його присутності, вони бажали оголити весь гріх і беззаконня, через які вони терпіли покарання.
У вірші Неем. 9:3 ми маємо подробиці їхньої діяльності на цьому урочистому зібранні: «І стали на місті своїм, і чверть дня читали з книги Закону Господа, Бога свого, а чверть сповідалися і вклонялися Господеві, Богові своєму». День в юдеїв складався з чотирьох періодів по три години й починався о шостій годині ранку. Отже, вони читали Святе Писання три години, також сповідалися й поклонялися три години. Чи існувало більш благословенне заняття, якому вони могли присвятити себе? Воістину, вони були навчені й направлялися Богом у цій справі.
Інша частина розділу (Неем. 9:4-37) містить сповідь (або, принаймні, її частина) від імені народу. Спочатку левити: Ісус, і Бані, Кадміїл, Шеванія, Бунні, Шеревея, Бані, Кенані «стали не левитському підвищенні… і кликали сильним голосом до Господа, Бога свого. І сказали Левити: Ісус, і Кадміїл, Бані, Хашавнея, Шеревея, Годійя, Шеванія, Петахія: “Устаньте, поблагословіть Господа, Бога свого, від віку аж до віку!”»; і потім, звернувшись від народу до Бога, вони почали свою хвалу й сповідь. Читач помітить, що цей вилив їхніх сердець перед Богом – це перерахування Божих шляхів благодаті до Свого народу, що поєднується зі сповіддю їх власного постійного гріха й жорстокосердя. З боку Бога не було нічого, крім благодаті, милості й довготерпіння, а з їх боку – нічого, крім гріховної невдячності й повстання; і так вони виправдовували Його й засуджували себе – вірна ознака дії благодаті в покаянні, чи то в серцях святих чи грішників. Дослідження цієї чудової молитви буде повчальним.
Насамперед, вони віддають благословення й хвалу славному імені свого Бога й разом з тим визнають, що Він звеличений вище всіх. Вони затверджують Його абсолютне верховенство (Неем. 9:5). Далі, вони схиляються перед Ним як Творцем, не просто визнаючи творчість Бога, але те, що ІЄГОВА – це ТВОРЕЦЬ: «Ти Господь єдиний! Ти вчинив небо, небеса небес, і все їхнє військо, землю та все, що на ній, моря та все, що в них, і Ти оживляєш їх усіх, а небесне військо Тобі вклоняється!» (Неем. 9:6). Різниця важлива. Наприклад, ті, хто готовий визнати, що Бог є Творець, вагаються сповідувати про Господа Ісуса Христа, що «усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього» (Ів. 1:3). Пересічна людина може визнати перше; але тільки щирий віруючий може визнати останнє. Після цього вони переходять до дії Бога стосовно покликання Аврама та укладення «із ним заповіта, щоб дати край хананеян, хіттеян, амореян, періззеян, євусеян, ґірґасеян, щоб дати насінню його» і додають: «Ти виконав слова Свої, бо Ти праведний!» (Неем. 9:7-8).
Яке місце спокою вони знайшли для своїх душ у вірності й праведності їхнього Бога! Вони засвоїли, якщо вони й були невірними, «зостається Він вірним, бо не може зректися Самого Себе!» (2Тим. 2:13). Петро у своєму посланні відзначає це ж, коли пише до тих, «хто одержав із нами рівноцінну віру в праведності Бога нашого й Спасителя Ісуса Христа» (2Пет. 1:1). Немає нічого, перед чим грішник відчуває більший страх, ніж перед праведністю Божою. Але для святого – це непохитна основа, на якій його душа спочиває в досконалому світі тепер, коли через смерть і воскресіння Христа благодать царює в праведності; і тому він також може радіти вірності Бога, знаючи, що те, що Він обіцяв, Він безсумнівно виконає. Отже, цей вислів – «Ти виконав слова Свої, бо Ти праведний!», – досить вагомий (Неем. 9:8; порівн. Повт. Зак. 26:3).
Їхня наступна тема – викуплення (Неем. 9:9-11). Зверніть увагу, як вона відслідковується від серця Бога. З чого вони починають? А ось із чого: «І побачив Ти біду наших батьків у Єгипті» (Неем. 9:9). Це майже ті ж слова, які Сам Бог ужив, коли вперше давав доручення Мойсею: «Я справді бачив біду Свого народу, що в Єгипті» (Вих. 3:7). Тим самим вони досягли джерела, з якого текли благословенні потоки благодаті. Додавши: «…а їхній зойк Ти почув над Червоним морем» – ще один прояв характеру Бога, – вони продовжують розповідати про Його чудотворну силу в суді над фараоном та над всіма його рабами, і на всім народом краю його, «бо пізнав Ти, що вони гордо поводилися з ними, і зробив Ти Собі Ім’я, як видно цього дня» (Неем. 9:10).
Потім вони говорять про перехід через Червоне море, де Бог «кинув» їхніх переслідувачів «до глибин, як камінь до бурхливої води» (Неем. 9:11). Так вони згадують своє викуплення сильною рукою з єгипетської землі, а після цього говорять про хмарний стовп і вогненний стовп, за допомогою яких Ієгова вів їх через пустелю (Неем. 9:12). Воістину Той, Хто викупив Свій народ із руки фараона, вів їх уперед по Своїй милості та направляв у Своїй силі до Своїх святих осель (див. Вих. 15:13). Далі вони розповідають перед Господом про Його зішесття на Сінай, передачу закону, Його святу суботу, заповіді, устави і закони, які Він заповів їм рукою Мойсея. Вони нагадують самим собі про хліб із небес, якого Він дав їм для вгамування їхнього голоду; про воду, яку Він видобув із скелі для вгамування їхньої спраги, і про землю, яку Він обіцяв їм у володіння (Неем. 9:13-15).
