Слово Боже було «живе та діяльне» у серцях народу, воно було «гостріше від усякого меча обосічного, – проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця» (Євр. 4:12), бо «плакав увесь народ, як почув слова Закону». Але «сказав намісник Неемія, і священик учитель Ездра й Левити, що вияснювали народові, до всього народу: День цей – святий він для Господа, Бога вашого, – не будьте в жалобі й не плачте!» (Неем. 8:9). Свято Сурм мало воістину бути «священним зібранням», і через його символічний зміст смуток не відповідав його сутності. Так, ми читаємо: «Співайте Богові, нашій твердині, покликуйте Богові Якова, заспівайте пісню, і заграйте на бубні, на цитрі приємній із гуслами, засурміть у сурму в новомісяччя, на повні в день нашого свята, бо це право Ізраїлеві, Закон Бога Якова!» (Пс. 81:2-5).
Тому вони мали бути радісними в цей день спілкування з Богом; але радість неможливо стримувати; вона неодмінно переливається через край, отже, вони мали передавати її іншим. «Ідіть, їжте сите та пийте солодке, і посилайте частки тому, в кого нема наготовленого. Бо святий цей день для нашого Господа, і не сумуйте, бо радість у Господі – це ваша сила!» (Неем. 8:10). Цей порядок містить повчання: спочатку – спілкування із серцем Бога, потім – спілкування зі своїми братами. У першу чергу, треба було наповнити свої власні серця радістю Господньою, а потім ця радість виливалася в благословенні для бідних і нужденних, і, таким чином, вони могли побачити, що радість Господа була їхньою силою.
Далі сказано: «І Левити потішали ввесь народ, говорячи: “Мовчіть, бо цей день святий, – і не сумуйте!”» (Неем. 8:11). Незабаром прийде час для вираження їхнього смутку (Неем. 9:1-4), але тепер вони мали радіти відповідно до думок серця Бога про їхнє майбутнє благословення. Дійсно, вони мали потребу в самоосуді й розкаянні; але цей святий день не був підходящим для цього, і Господь бажав, щоб вони піднялися над своїм власним станом і становищем і на якийсь час знайшли свою радість у Його радості, а в Його радості було їхнє підкріплення.
Народ відгукнувся на вмовляння своїх лідерів, і «пішов увесь народ їсти та пити, і посилати частки та чинити велику радість, бо розумів ті слова, що розповіли йому» (Неем. 8:12). Таким чином, вони святкували свято відповідно до думок Бога, нехай і без сурм. Вони не були в правильному стані для свідчення; і, отже, у першу чергу потрібно було виправити себе через застосування Слова. Наступного дня було інше зібрання, що складалося з голів батьківських родів усього народу, священиків та левитів, усі вони прийшли «до вчителя Ездри, щоб він виясняв їм слова Закону» (Неем. 8:13).
Прекрасно відзначити це зростаюче бажання пізнання Слова Божого – вірний знак того, що Бог працював у серцях людей, оскільки слухняність Йому є необхідним вираженням Божественного життя. Коли вони так зібралися, то «знайшли написане в Законі, що наказав був Господь через Мойсея, щоб Ізраїлеві сини сиділи в кучках у свято сьомого місяця, і щоб розголосили й оголосили по всіх своїх містах та в Єрусалимі, говорячи: “Вийдіть на гору, і понаносьте галуззя оливкового, і галуззя дерева оливкового, і галуззя миртового, і галуззя пальмового, і галуззя густолистого дерева, щоб поробити кучки, як написано”» (Неем. 8:14-15).
Далі сказано, що «вийшов народ» (Неем. 8:16). Днем, призначеним для цього свята Кучок, був п’ятнадцятий день сьомого місяця (Лев. 23:34), так що між подіями, описаними у віршах Неем. 8:15 і Неем. 8:16, потрібно помістити інтервал у тринадцять днів, бо вони знайшли розпорядження щодо свята на другий день місяця (Неем. 8:13-14). Цей інтервал, мабуть, був зайнятий звіщенням майбутнього святкування цього свята (Неем. 8:15), щоб дати народу «по всіх своїх містах» час, необхідний для того, щоб зібратися в Єрусалим. Зібравшись, вони почали дотримувати свята, як запропоновано в законі; вони принесли галузки з гори «і поробили собі кучки кожен на даху своїм, і в подвір’ях своїх, і в подвір’ях Божого дому і на майдані Водної брами, і на майдані брами Єфремової» (Неем. 8:16). Написано, що «не робили так Ізраїлеві сини від днів Ісуса, Навинового сина, аж до дня цього» (Неем. 8:17).
Це не означає, що вони не дотримували свята Кучок, бо святкували його після повернення з полону (Езд. 3:4), але що вони не виконували вказівки жити в кучках під час днів свята. Вперше від днів Ісуса Навина вони зробили для себе по написаному – кучки з галузок олійних, миртових і пальмових. Це ще один доказ сильної дії Божого Духа в цей момент, що вело народ до точної покори слову їхнього Бога. Після цього додано: «І була дуже велика радість!» (Неем. 8:17).
Воістину, радість також була відмітною рисою цього свята – радість тисячоліття, бо після вказівки щодо свята Кучок написано: «…і будете веселитися перед лицем Господа, Бога вашого, сім днів», і в цей час усі мали жити в кучках, «щоб ваші покоління пізнали, що Я в кучках посадив був Ізраїлевих синів, коли виводив їх з єгипетського краю. Я – Господь, Бог ваш!» (Лев. 23:40-43).
Якщо читач звернеться до розділу 23 книги Левит, то побачить, що свято Кучок завершує цикл свят і тому виражає кінцевий результат усіх шляхів Бога зі Своїм земним народом, які полягають в утвердженні їх у Його благодаті, тепер, коли вони втратили все під відповідальністю, на підставі роботи Христа, у досконалому благословенні у своїй власній землі, «після жнив і збору винограду». Тому радість упродовж досконалого періоду (семи днів) буде підходящим вираженням їхнього сприйняття доброти й благодаті Ієгови.
Але хоча радість мала характеризувати свято, ізраїльтяни мали пам’ятати минуле – їхнє визволення з Єгипту і мандри по пустелі – і, отже, те, що відкуплення кров’ю пасхального агнця (бо це була підстава всіх наступних Божих діянь для Свого народу) і взаємини з Богом, в які вони були в результаті введені (Я є Ієгова, ваш Бог), були джерелом усього благословення й радості, в яку вони ввійшли.
У випадку, котрий ми розглядаємо, радість була минущою, бо воістину свято на даний момент носило лише пророчий характер; але, будучи пророчим, воно могло навчити їх незмінній істинності Бога стосовно Його обітниць для них; і, де б це не досягалося, він давав їм можливість радіти в передбаченні цього блаженного часу благословення, що було гарантовано для них непогрішимим словом їхнього Бога[1].
Увесь час свята «від першого дня аж до останнього», здається, був присвячений читанню «із книги закону Божого». Це була їхня насущна відчутна потреба; «…а восьмого дня – віддання, за уставом» (Неем. 8:18; див. Лев. 23:36). У дні початку служіння Ездри дотримання цього свята було відзначено відновленням жертвопринесень, а тут – новим встановленням авторитету закону. Обидва святкування мали недоліки, хоча вони й відбувалися за Божою настановою.
У першому випадку не було кучок (див. Езд. 3:1-13), а в другому, як здається, не було жертвопринесень (Неем. 8:13-18). Це відкриває нам один із Божих шляхів у всіх відродженнях. Одна забута істина відновлюється й нав’язується з силою серцям і сумлінню Його людей, істина, необхідна для їхнього відновлення й збереження в особливих обставинах даного часу. Так, у розділі 3 книги Ездри була підкреслена дієвість жертвопринесень, а тут – авторитет Слова Божого.
Після того як сім днів свята закінчилися, було «восьмого дня – віддання, за уставом»[2]. Саме про цей день говорить Іван: «А останнього великого дня свята Ісус стояв і кликав, говорячи: «Коли прагне хто з вас – нехай прийде до Мене та й п’є! Хто вірує в Мене, як каже Писання, то ріки живої води потечуть із утроби його». Це ж сказав Він про Духа, що мали прийняти Його, хто ввірував у Нього. Не було бо ще Духа на них, – не був бо Ісус ще прославлений» (Ів. 7:37-39). Ще не прийшов час Ісуса виявити Себе світу, як Він зробить, коли свято Кучок здійсниться, але, тим часом, зайнявши Своє місце на висоті, Він міг угамовувати спрагу кожної спраглої душі, яка приходила до Нього. Більше того, через перебування Духа з таких душ текли ріки живої води для відновлення тих, хто оточував їх. Хтось сказав: «Зауважте тут, що Ізраїль пив воду в пустелі, перш ніж вони могли дотримувати свята Кучок. Але вони тільки пили. У них самих не було джерела. Вода текла зі скелі». Таким чином, Господь Ісус хотів навчити юдеїв, що їхнє свято Кучок (див. Ів. 7:2) було лише порожнім ритуалом, оскільки їхній Месія не прийшов або, вірніше, оскільки Він був відкинутий (Ів. 1:11)[3].
[1] Часто відзначалося, що якщо Пасха має своє виконання в Хресті, а П’ятидесятниця – у сходженні Святого Духа, то свято Кучок не мало свого виконання. Причина цього, як зазначено вище, – у тому, що воно виражає кінець шляхів Бога з Ізраїлем; а він ще не досягнутий. Більше того, Христос зараз схований; коли настане виконання свята Кучок, Він виявить Себе світу (див. Ів. 7).
[2] Подробиці святкування цього дня, як і всього свята, див. у Чис. 29:1-39.
[3] Примітно, що ні в книзі Ездри, ні в книзі Неемії, хоча в обох випадках святкували свято Сурм і свято Кучок, немає ніякого згадування про дотримання дня викуплення, який випадав на десятий день сьомого місяця, – між двома вищезгаданими святами.
