Дотепер це розповідь про благодать – про Бога, Який дає. Він обрав Авраама, викупив Свій народ, направляв їх, говорив з ними та підтримував їх. Усе це було дано із серця Бога – у Його власній чистій і суверенній благодаті. Після цього вони звертаються до людської сторони картини. І яка різниця завжди спостерігається, коли серце людини зіставляється з серцем Бога! Що ж вони могли сказати про себе в присутності всієї цієї милості й благодаті? Нічого позитивного, бо вони кажуть: «Та вони й наші батьки були вперті, і робили твердою свою шию…» (Неем. 9:16-17). Інакше кажучи, вони сповідували гордість, упертість, свавільний непослух, забудькуватість про явища Божої сили серед них і відступництво. З Божої сторони були милість, довготерпіння й ніжна турбота, а з їх боку – невдячність і всіляка форма зла й занепаду.
Проте їм ще є що сказати про невичерпну доброту Бога, Який викупив їх, ніс їх на орлиних крилах і привів їх до Себе: «Та Ти Бог, що прощаєш, Ти ласкавий та милосердний, довготерпеливий та багатомилостивий, – і Ти не покинув їх!» (Неем. 9:17). Більше того, далі вони говорять, звеличуючи благодать свого Бога, що, хоча їхні батьки зробили литого тельця своїм богом і навіть приписали йому своє спасіння з Єгипту, «робили великі образи, та Ти в великім Своїм милосерді не залишив їх у пустині» (Неем. 9:18-19). Так, Бог, як і раніше, направляв їх Своїм стовпом хмарним вдень і стовпом вогненним уночі. Він дав їм Свого благого Духа, не забирав від них ні Свою манну, ні воду зі скелі; але упродовж сорока років підтримував їх у пустелі, так що вони ні в чому не мали потреби; «одежі їхні не дерлися, а ноги їхні не пухли» (Неем. 9:20-21).
Крім того, Він скорив царства перед ними, помножив їхніх дітей, увів їх у землю, яку Він обіцяв їхнім батькам, дарував їм перемогу над усіма силами ворога й допоміг зайняти укріплені міста й гладку землю, посісти «доми, повні всякого добра, повитесувані в скелях водозбори, виноградники, і оливки, і багато овочевих дерев. І вони їли й наситилися, і поставали товсті, і насолоджувалися Твоїм великим добром» (Неем. 9:22-25). Таким чином, вони звеличують незмінну доброту вірного Бога й вимірюють її поводженням їх батьків і їх самих. Бо яким був їхній відгук на всю цю благодать? «І стали вони неслухняні, і побунтувалися проти Тебе, і кинули Закона Твого геть за свою спину, і позабивали пророків Твоїх, що свідчили між ними, щоб навернути їх до Тебе. І чинили вони великі образи» (Неем. 9:26). Читач помітить повторення цієї останньої пропозиції: вони «робили великі образи» як у пустелі (Неем. 9:18), так і на землі.
Це було те, що Бог знайшов у народі, якого Він викупив, як відповідь на всю Свою терплячу благодать і доброту. З цього часу відбувається зміна в Божих діях із ними, і вони тепер оповідають про Його суди над Своїм народом, визнаючи при цьому, що Він завжди був готовий заступитися, щоб допомогти їм і позбавити їх. «І дав Ти їх у руку їхніх ворогів, а ті утискали їх. А в часі горя свого вони кликали до Тебе, а Ти з неба чув, і за Своїм великим милосердям давав їм спасителів, і вони спасали їх з руки їхніх ворогів. Та коли був їм мир, вони знову чинили зло перед лицем Твоїм, і Ти давав їх у руку їхніх ворогів, і ті панували над ними. І вони знову кликали до Тебе, а Ти з неба їх вислуховував, і спасав їх за милосердям Своїм довгий час» (Неем. 9:27-28). До цих втручань по благодаті у відповідь на зойк Божого народу додавалися свідчення проти них та попередження пророків: «…та вони чинили лихе, і не слухалися заповідей Твоїх, і грішили проти Твоїх прав, – які коли б людина чинила, то жила б ними, – і ставало рамено їх неслухняне, а шию свою робили твердою, і не слухалися… Ти дав їх у руку народів цих країв» (Неем. 9:29-30).
Такими були причини їхнього справжнього становища; але вони додають хвалу своєму Богові: «І через велике Своє милосердя Ти не вигубив і не покинув їх, бо Ти Бог ласкавий та милосердний!» (Неем. 9:31). І знову ми говоримо: яка розповідь! Це, як сказано раніше, об’явлення серця Божого й серця людини; але, на жаль, це об’явлення серця людини під Божественною культурою, об’єкта суверенної милості й любові. Ієгова упродовж усіх цих століть очікував плоду зі Своєї смоківниці і, згідно з визнанням Його власного народу, нічого не знайшов. Проте з невтомною благодаттю Він милував їх у Своєму нескінченному довготерпінні. Майбутні часи ще повніше покажуть глибини Його милості до Свого улюбленого народу, коли, незважаючи на все, чим він був і залишається, і, незважаючи на те, що він утратив усе внаслідок свого гріха й відступництва, Він поверне його знову в його землю й буде зберігати там у досконалості благословення під царюванням Месії. Такі наміри Його благодаті, уже розкритої через смерть Христа, – наміри, які Сам Христос виконає в силі, коли з’явиться в славі, щоб одержати Царство Свого Отця Давида й щоб володіти від моря до моря й від ріки до кінців землі.
Оглянувши історію Божих шляхів із ними від покликання Авраама, вони тепер підносять свою молитву. Звичайно, можна сказати, що їхнє повторення минулого є основою їхнього особливого прохання, бо вони опиралися на непорушний характер свого Бога як «милосердого і милостивого», відповідно до одкровення, яке Він дав про Себе Самого після того, як Ізраїль згрішив, поклонившись золотому теляті (див. Вих. 34:6). Вони визнали, що не заслуговували нічого, крім осуду, і тому сповідали, що не мають жодної надії, крім як у Самому Бозі. Тим самим вони досягли непохитної основи, на якій заснували своє прохання, – серця свого Бога.
І в чому ж полягало їхнє прохання? Вони говорять: «А тепер, Боже наш, Боже великий, сильний та страшний, що бережеш заповіта та милість, – нехай не буде малою перед лицем Твоїм уся та мука, що спіткала нас… і ввесь Твій народ від днів асирійських царів аж до цього дня!» (Неем. 9:32). Такою була їхня молитва. Це було представлення їхнього скорботного стану під караючою рукою їхнього Бога, що ніби дозволяє Йому (бо вони знали, що не заслуговують нічого, крім суду) обійтися з ними відповідно до Свого власного характеру «милосердного і милостивого» Бога. Бо далі вони кажуть: «А ти справедливий у всьому, що приходить на нас, бо Ти правду робив, а ми були несправедливі» (Неем. 9:33).
І знову у своєму крайньому приниженні перед Богом у цей момент вони сповідують гріхи своїх царів, своїх князів, своїх священиків і своїх батьків, визнаючи, що вони не зберегли закон, не слухалися Його заповідей і Його нагадувань та що навіть у царстві, котре Він дав їм, а також у великій і ситій землі вони не служили Йому й не відвернулися від своїх злих справ (Неем. 9:34-35). Крім того, вони описують свій нинішній стан у землі. Безсумнівно, у зіставленні з минулим це зворушлива картина, яка, зображена Святим Духом, не могла не викликати відгуку в серці Того, Кому вона підносилася. Вони – раби, і замість того, щоб харчуватися плодами й добром землі, які Бог дав їхнім батькам, вони були рабами в ній, і її прибуток ішов до царів, яких Бог поставив над ними через їх гріхи, і вони також володіли їхніми тілами і їхньою худобою «за своїм уподобанням», і були «в великому утискові» (Неем. 9:36-37).
Ось так ці діти полону вилили свою скорботу перед Ієговою. Вони виправдовують Бога в Його діяннях з ними і звеличують Його благодать, милість і довготерпіння до них. Вони також займають місце самоосуду, бо захищають правоту Бога в ставленні до них, ні в чому не намагаючись знайти вибачення своєму поводженню. Так, Він був справедливий у всьому, що сталося з ними: Він був праведний, а вони чинили нечесно. У такому місці – місці, зайняти яке завжди личить і грішникам, і святим, коли вони згрішать, – і в таких обставинах їхнім єдиним притулком була милість їх Бога. І саме на неї вони покладалися – покладалися беззастережно, знову й знову погоджуючись із тим, що вони не могли претендувати ні на що, звичайно, крім того, ким був Бог для них. І благо було б для них, якби вони залишалися там, якби вони поклалися лише на свого милостивого й милосердного Бога. Але вони пішли ще далі і кажуть: «Через те все ми складаємо певну умову, і підписуємо, а печатки кладуть наші зверхники, наші Левити, наші священики» (Неем. 10:1). Однак питання зобов’язання, яке вони дали, належить до подальшої розповіді, бо саме там ми знаходимо його положення й те, що народ зі своїми лідерами врочисто обіцяли виконати.
