Цей розділ розділяється на кілька частин. Насамперед ми маємо опис того, як Бог відповів на молитву Свого раба й прихилив серце царя надати все необхідне для подорожі й місії Неемії (Неем. 2:1-8). Потім – коротка розповідь про його подорож до Єрусалима, а також її вплив на деяких людей (Неем. 2:9-11). Далі Неемія описує свій нічний огляд стану стін міста, а також свою нараду з правителями з приводу тієї мети, яку він мав перед собою (Неем. 2:12-18). І, нарешті, згадується опір ворогів Божого народу й відповідь Неемії (Неем. 2:19-20).
Вкрай цікаво поспостерігати, як Бог здійснив бажання Неемії. Чотири місяці минуло з того часу, як він підніс свою молитву (див. Неем. 1:5-11). Він дуже ретельно наводить дати. У місяці кіслеві (відповідає нашому листопаду) він молився, а в місяці нісані (відповідає нашому березню) прийшла відповідь. Упродовж цього періоду, хоча Неемія і був людиною віри, він, мабуть, щодня напружено очікував відповіді від Бога. Він не міг передбачити, як прийде відповідь, але він знав, що Бог може втрутитися, коли і як Він захоче; і, таким чином, якщо запозичити єврейський вислів, він «очікував чекаючи».
Саме таким способом Бог і випробовує, і зміцнює віру Свого народу: Він очікує, доки очікує народ. Але якщо Він і очікує, то це тільки для того, щоб привести Своїх вибраних до більш повної залежності від Нього й, отже, більш повним чином приготувати їх серця до благословення, котре Він збирається вилити. І коли Господь береться до роботи, часто, як і в цьому випадку, це відбувається таким тихим і невидимим способом – невидимим для всіх, крім погляду віри, – що потрібно використати віру для того, щоб розпізнати Його присутність. Що ж, як зовні просто й природно Артаксеркс був спонуканий до того, щоб дати Неемії дозвіл відвідати Єрусалим; потрібно тільки пам’ятати про те, що Неемія молив Бога: «…дай знайти милосердя перед оцим мужем!» (Неем. 1:11). Давайте розглянемо це докладніше.
На початку розділу ми читаємо, що Неемія був зайнятий своїми посадовими обов’язками царського чашника. Він узяв «вино й дав цареві» (Неем. 2:1); але його серце було зайняте іншими речами: воно було обтяжене невимовним смутком про стан його народу. Але вино й смуток несумісні; бо вино, як говорить Писання, «серце людині звеселяє» (Пс. 104:15); і для царя було неприйнятно, що його чашник у такий момент мав сумний вигляд. Це руйнувало його власне задоволення. І Неемія зізнається, що він, «здавалося, не був сумний перед ним» (Неем. 2:1). Але цар розсердився й сказав: «Чому обличчя твоє сумне, – чи ти не хворий? Це не інше що, як тільки сум серця…» «І я вельми сильно злякався!» – говорить Неемія (Неем. 2:2). І його страх був небезпідставним; бо при такому настрої Артаксеркс, як справжній східний деспот, міг віддати наказ про негайну страту.
Але хоча Неемія й був переляканий, Бог зберіг у ньому цілковите самовладання й спонукав його з переповненого серця просто й правдиво розповісти цареві про причину свого суму: «Нехай цар живе навіки! Чому не буде сумне обличчя моє, коли місто дому гробів батьків моїх поруйноване, а брами його попалені огнем!» (Неем. 2:3). Цареві був відомий предмет смутку свого чашника, бо саме він дозволив Ездрі піти й будувати храм, і він сам дав золото й срібло, щоб допомогти йому в досягненні мети. І Бог використовував прості слова Неемії, щоб ще раз залучити інтерес царя до стану Єрусалима: «Чого ж ти просиш?» (Неем. 2:4).
Безсумнівно, більшість людей поспішили б відповісти цареві, впевнено припускаючи, що цар неодмінно виявить бажану прихильність, якщо вже він побажав поставити запитання. Але не Неемія (і тут виділяється особлива риса його характеру); бо він говорить: «Я помолився до Небесного Бога» (Неем. 2:4), і після цього представив своє прохання. Ми не повинні робити висновок, що він змусив царя чекати. У жодному разі. Але от що потрібно відзначити: перш ніж відповісти своєму володареві, Неемія звернувся до свого Бога – він помолився Богу небес. Тобто він визнає свою залежність в одержанні мудрості, щоб сказати потрібні слова, і виявляє особливу характеристику, яку хтось визначив як «серце, звично звернене до Бога».
Ми теж можемо шукати такої ж благодаті; безсумнівне блаженство за всіх часів – так ходити в залежності від Бога, що коли ми стикаємося з труднощами, перешкодами й небезпеками, то природно (якщо можна вжити це слово) звертаємося до Господа за необхідною мудрістю, керівництвом, допомогою. І якщо це так, то присутність Бога буде для нас більш реальною, ніж присутність людей.
Помолившись, Неемія викладає своє прохання: «Якщо це цареві вгодне, і якщо раб твій уподобаний перед обличчям твоїм, то пошли мене до Юдеї, до міста гробів батьків моїх, – і я відбудую його!» (Неем. 2:5). Цар (поруч з яким у той момент сиділа цариця), довідавшись, як довго Неемія має намір бути відсутнім, негайно задовольнив його прохання. Неемія, відчуваючи можливість, яку приготував Бог, і зміцнившись своєю вірою, став сміливішим й зважився просити в царя «листи до намісників Заріччя, щоб провадили мене, аж поки не прийду до Юдеї, і листа до Асафа, дозорця царевого лісу, щоб дав мені дерева на брусся для замкових брам[1], що належать до Божого дому, і для міського муру, і для дому, що до нього ввійду» (Неем. 2:7-8).
Такими були цілі Неемії, точні й певні: відновлення фортеці, необхідної для захисту храму, перебудова стін міста й зведення будинку, що підходить для того, щоб він сам міг виконувати своє служіння. Далі ми читаємо: «І дав мені цар в міру того, як добра була Божа рука надо мною» (Неем. 2:8). Перед Богом він вилив бажання свого серця (бажання, які викликав Сам Бог), до Бога він звертався за керівництвом і силою, перебуваючи в присутності царя, і тепер Бог показав, що Він заступився за Свого раба, схиливши серце царя, щоб надати все, що було необхідно для здійснення праці. І Неемія визнав це: «…добра була Божа рука надо мною».
Ми одержимо користь, якщо звернемо увагу на цей принцип у діях Бога зі Своїм народом. Якщо Він вкладає в наше серце бажання до якогось служіння – служіння для Його слави, – то Він неодмінно відкриє перед нами й шлях до нього. Якщо дійсно наш розум налаштований на Його працю, то Він допоможе нам здійснювати її як і коли Йому буде завгодно. Двері можуть здаватися зачинені й замкнені, але якщо ми надіємося на Того, Хто «відчиняє – і ніхто не зачинить» (Об. 3:7), то ми побачимо, що вони раптово відкриються перед нами, так що ми зможемо ввійти без перешкод. Не могло бути більш скрутного становища, ніж у Неемії; але Господь, Який торкнувся його серця нещастям його народу, усунув усі перешкоди й звільнив його для його праці любові в Єрусалимі. «Надійся на Господа, будь сильний, і хай буде міцне твоє серце, і надійся на Господа!» (Пс. 27:14).
Неемія не став гаяти часу й приступив до виконання свого наміру. Він знав, як використовувати можливість: «І прибув я до намісників Заріччя, і дав їм цареві листи. А цар послав зо мною зверхників війська та верхівців» (Неем. 2:9). Таким чином, є велика різниця між його подорожжю в Єрусалим і подорожжю Ездри. Ездра не став просити в царя військового супроводу, бо він виразив у присутності царя свою довіру Богу (Езд. 8:22); і Бог рясно виправдав його довіру, зберігши його і його товаришів «з руки ворога й чатівника… на дорозі» (Езд. 8:31). Неемія не був наділений такою ж простою вірою; але, хоча він був благочестивою й праведною людиною, він подорожував з помпезністю й церемонією, гідною одного із царських намісників; тобто, у певному сенсі, більше для того, щоб одержати повагу світу й сприяння царських слуг.
Але негайно після його прибуття з’являються ознаки опору його місії – опір, що зростав й зустрічав його на кожному кроці; бо насправді це був опір сатани справі Божій. Спочатку це здавалося дрібницею. У тексті говориться: «І почув про це хоронянин Санваллат та раб аммонітянин Товія, і було їм прикро, дуже прикро, що прийшов чоловік клопотатися про добро для Ізраїлевих синів» (Неем. 2:10). Чому ж їм стало прикро? Національність Санваллата невизначена; можливо, він був моавітянином, а його раб був аммонітянином; а про таких написано, що «Аммонітянин та Моавітянин не ввійде до Божої громади» (Неем. 13:1; Повт. Зак. 23:4). Тому вони були непримиренними ворогами Ізраїлю, і, будучи, як такі, підходящими інструментами сатани, вони були від природи настроєні вороже до будь-яких зусиль щодо поліпшення становища народу, яким вони нехтували.
Безсумнівно, ціль сатани досягається в розтлінні Божого народу; і поки вони живуть, забуваючи про своє справжнє місце й характер, зв’язуючи себе зі світом і приймаючи його манери й звичаї, сатана залишається вдаваним другом. Але в той самий час, коли з’являється людина Божа, котра прагне нагадати їм Божі вимоги і Його істину, сатана починає активну ворожнечу. Але це не завжди визнається. У випадку, який ми розглядаємо, його раби тільки переживали прикрість – прикрість, безумовно, через те, що мир між Ізраїлем і його ворогами буде зруйнований. Бо вірні серед народу Божого, подібно до Іллі в давнину, завжди розглядаються як порушники спокою Ізраїлю, оскільки вони посеред зла стають на сторону Бога. Отже, Санваллату й Товії було «дуже прикро» від приходу Неемії; і, як ми побачимо, їхня ненависть була такою жорстокою, що вони не шкодували зусиль, щоб перешкоджати йому в його праці, і навіть домагатися його смерті. Однак дотепер тільки відзначається факт їх «прикрості»; але Дух Божий показує нам цим підступність сатани й методи його діяльності.
[1] Схоже, що це була знаменита фортеця, пов’язана з храмом, а згодом, під час римського панування, відома як вежа Антонія
