Щойно основу храму було закладено, з’явилися супротивники. Так було й у часи Нового Заповіту; куди б не йшов апостол, закладаючи основу зібрання, ворог негайно активізувався. Звідси його попередження: «Я за благодаттю Божою, що дана мені, як мудрий будівничий, основу поклав, а інший будує на ній; але нехай кожен пильнує, як він будує на ній! Ніхто бо не може покласти іншої основи, окрім покладеної, а вона – Ісус Христос» (1Кор. 3:10-11). Але, як при Павлові, так і при Зоровавелі й Ісусові, ворог надягав на себе маску дружби. «І почули Юдині та Веніяминові вороги, що вигнанці будують храма Господеві, Богові Ізраїля. І прийшли вони до Зоровавеля та до голів батьківських родів, та й сказали їм: “І ми будемо будувати з вами, бо ми звертаємось, як ви, до вашого Бога, і ми приносимо Йому жертви від днів Есар-Хаддона, царя асирійського, що привів нас сюди”» (Езд. 4:1-2).
Немає жодного сумніву щодо характеру цих уявних помічників Божого народу в їхній праці. Святий Дух ясно говорить нам, що, хоча на їхніх вустах були слова миру, вони були «ворогом Юди й Веніямина», бо Він знав їхні серця, їхню мету й наміри. І, звичайно, вони видають себе в самих словах, які вони вживають. Так завжди буває: формальний сповідник не може розуміти того, що від Бога. Ці люди говорять: «…приносимо [Богові] жертви від днів Есар-Хаддона, царя асирійського, що привів нас сюди» (Езд. 4:2). Таким чином, розкрилося їхнє справжнє походження; вони були, за їхнім власним визнанням, не дітьми Авраама, а ассирійцями і тому не могли претендувати на місце серед дітей Ізраїлевих. Фактично вони були прабатьками самаритян (див. 2Цар. 17:24-41), які збереглися аж до самого кінця існування юдейської системи в Палестині і тепер намагалися вселитися в місце привілею та благословення. Саме з цієї причини та внаслідок боротьби, породженої цим, юдеї не мали ніяких справ із самарянами. З цієї події ми можемо побачити для себе джерело однієї із найбільш серйозних небезпек у праці Господній. Поцілунки ворога оманні і небезпечні, хоча, здається, так нелюб’язно відмовлятися від запропонованої допомоги так званих ворогів.
Зоровавель, Ісус і їхні колеги-будівельники були наділені від Бога проникливістю і, як наслідок, могли розпізнати хитрощі ворога. На звабну пропозицію вони відповіли: «Не вам і нам разом будувати храм для Бога! Самі бо ми будемо будувати для Господа, Бога Ізраїлевого, як наказав нам цар Кір, цар перський» (Езд. 4:3). Декому може здатися, що ці лідери народу займали вузьку й обмежену позицію, і це фактично було так. Але вчиняючи так, вони мали Господній розум і ґрунтувалися на Божественному принципі, котрий і сьогодні в силі, – що тільки Господній народ може займатися працею в Його домі. Інші можуть називати себе будівельниками й сповідувати бажання допомагати в Божій праці, але вони можуть будувати тільки з дерева, сіна й соломи; і апостол вимовив голосне й серйозне застереження на всі віки: «Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог..!» (1Кор. 3:17). Ніякі можливі потреби або труднощі, ніякі обставини не можуть виправдати союзу Церкви зі світом, прийняття схвалення або допомоги світу у святій праці для Господа. Бути не від світу, як і Христос був не від світу, – це зрікатися свого характеру, а також характеру самого світу, коли ми розбиваємо вічне визнання між нами і ним, що було відкрито в жертві Христа (див. Гал. 6:14; Ів. 15:18-21).
Справжню суть пропозиції, зробленої цими супротивниками Юди й Веніямина, видно в ефекті, який справила відмова від неї. Що ж ми читаємо? «І став народ тієї землі ослаблювати руки Юдиного народу та страхати їх при будуванні. І підкуплювали вони проти них дорадників царських, щоб заламати їхній задум, по всі дні Кіра, царя перського, й аж до царювання Дарія, царя перського» (Езд. 4:4-5). Таким чином, після невдалої спроби зіпсувати працю, за яку взялися діти полону, вони тепер скидають маску дружби й намагаються перешкоджати за допомогою відкритої ворожнечі. Таким є спосіб дії сатани в будь-який час. Він і його служники часто приймають образ ангелів світла й служителів праведності, бо святих легше обдурити, ніж зупинити; але в той момент, коли його присутність і діяльність виявляються й викриваються, тоді його лють буває безмежною. Як він міг прагнути до просування будівництва Божого дому? Основа – Христос. «…Яка спільність у світла з темрявою? Яка згода в Христа з белійяаром?» (2Кор. 6:14-15). Але, на жаль! У випадку, який ми розглядаємо, сатана одержав тимчасову перевагу, бо за допомогою своїх махінацій, граючи на страху й невір’ї народу, він домігся зупинки будівництва храму до самого царювання Дарія, перського царя.
Можна помітити, що ці два вірші (Езд. 4:4-5) являють собою резюме активності ворогів Ізраїлю під час царювань Кіра, Ахашвероша й Артаксеркса. Таким чином, текст Езд. 4:24 пов’язаний з текстом Езд. 4:5, а уривок між ними є вставним епізодом, що розповідає про те, як вороги Юди й Веніямина досягли успіху у своїх намірах. Більше того, з детального порівняння пророцтв Огія з цією главою видно, що діти Ізраїлю припинили будівництво задовго до того, як була видана заборона. Очевидно, що вони зробили лише невеликий прогрес, якщо він взагалі був, після того, як основа була покладена (див. Ог. 2:15). Страх перед ворогами виявився сильнішим за віру ізраїльтян у Бога; і, як наслідок, занепавши духом і думаючи тільки про самих себе й свої власні егоїстичні інтереси, вони почали будувати свої власні будинки й говорили: «Не прийшов тепер час дому Господнього, щоб бути збудованим» (Ог. 1:2).
Вірним є те, що сини Ізраїлеві були всього лише незначним залишком і що їхні вороги були численні й активні; але вони, можливо, читали в одному зі своїх Псалмів: «Коли будуть зближатись до мене злочинці, щоб жерти їм тіло моє, мої напасники та мої вороги, – вони спотикнуться й попадають! Коли проти мене розложиться табір, то серце моє не злякається, коли проти мене повстане війна, – я надіятись буду на те, – на поміч Його! Одного прошу я від Господа, буду жадати того, щоб я міг пробувати в Господньому домі по всі дні свого життя, щоб я міг оглядати Господню приємність і в храмі Його пробувати!» (Пс. 26:2-4). Але, на жаль, наші серця занадто добре розуміють слабкість і страх цих бідних бранців, і як легко ми впадаємо в зневіру від демонстрації сили ворога, коли забуваємо, що якщо Бог за нас, то ніхто не зможе домогтися успіху у своїх намірах проти нас, – коли, інакше кажучи, ми ходимо баченням, а не вірою. Таким чином, невдача Божого народу, описана в цій главі, – це невдача Його рабів в усі часи.
