Потім описується святкування закладення основи. «А коли клали основу Господнього храму, то поставили облаченних священиків із сурмами, а Левитів, Асафових синів, із цимбалами, щоб славити Господа за уставом Давида, Ізраїлевого царя. І відповіли вони хвалою та подякою Господеві, – «Добрий бо Він, бо навіки Його милосердя на Ізраїля. А ввесь народ викликував гучним покликом, славлячи Господа за основу Господнього дому!» (Езд. 3:10-11). Це був день великої радості й веселощів. І оскільки вони звернулися до слова, «як написано в законі Мойсея, чоловіка Божого», за вказівками щодо жертовника, жертв і свят, то тепер вони звертаються до «уставу Давида, Ізраїлевого царя» за керівництвом в їхньому служінні прославлення (порівн. 2Хр. 5:12-13).
Справді, ми не читаємо про пісні радості в пустелі; вони співали пісню спасіння на берегах Червоного моря, але навіть вона незабаром завмерла на їхніх вустах і змінилася ремством, що було породжене труднощами й небезпеками їхньої мандрівки. Але коли в землі було знайдене місце спокою для ковчега, нехай на деякий час, у Сіоні Давид «попризначував перед Господнім ковчегом із Левитів служачих, щоб вони визнавали, і прославляли, і хвалили Господа, Бога Ізраїлевого» (1Хр. 16:4). Також Асаф та інші мали грати на псалтирях і цитрах, сам Асаф мав грати на цимбалах, у той час як деякі священики мали сурмити в труби. «Того дня, тоді Давид дав уперше псалма на подяку Господеві через Асафа та братів його» (1Хр. 16:7), в якому зустрічаються слова: «Дякуйте Господу, добрий бо Він, бо навіки Його милосердя!» (1Хр. 16:34).
Таким чином, якими б нечисленними і слабкими не були діти Ізраїлю, які зібралися в той день на горі Моріа, вони були скрупульозними й точними в послуху Слову. Приєднавшись до Господньої праці, вони правильно розпізнали, що людським думкам і людському серцю в ній немає місця. Господь, і тільки Господь повинен диктувати Свої методи у Своєму домі.
У цьому радісному святкуванні вирізняються три класи: там були священики у своєму вбранні з трубами й сини Асафа з цимбалами; і, крім них, був народ, що відповідав на хвалу, яку він чув, голосним вигуком, бо основу дому Господнього було закладено. Нікому, крім священиків, не дозволялося сурмити у священні труби (див. Чис. 10:8), бо це має бути у святому місці, у присутності Бога, у спілкуванні з Його розумом, щоб розрізняти, коли потрібно видавати звуки свідчення й хвали. Подібним чином, тільки сини Асафа – левити, «за вказівкою царя», повинні використовувати священні цимбали (1Хр. 25:6). Як було домовлено, «відповіли вони хвалою та подякою Господеві, – «Добрий бо Він, бо навіки Його милосердя» на Ізраїля. А ввесь народ викликував гучним покликом, славлячи Господа за основу Господнього дому!» (Езд. 3:11).
Але з цими нотами хвали були змішані сльози скорботи. Багато хто зі священиків, левитів і голів їхніх батьків, які були вже старими і які бачили храм Соломона у всій його славі й пишноті, порівнюючи його з домом, котрий тепер починали будувати, плакали гучним голосом, у той час як інші голосно викликували від радості (Езд. 9:12). І дійсно, сльози одних і веселощі інших відповідали обставинам того дня. Те, що такий смуток переважав для тих, хто бачив славу царства й видиму хмару присутності Ієгови в першому храмі і хто тепер був свідком спустошення Єрусалима й почував своє справжнє вбоге становище й свою мізерність у спробах заново відбудувати дім Господній, було природним явищем, яким би не було їхнє почуття вдячності. З іншого боку, ті, хто пам’ятав тільки полон у Вавилоні, де вони були позбавлені й жертовника, і храму, не могли відчувати нічого, крім безумовної подяки й хвали. І хто може сумніватися в тому, що як сльози, так і радість були рівною мірою прийнятні для Господа, оскільки й те, і інше однаково могло бути плодом дії Його благодаті в їхніх серцях?
Загалом, святкування закладення основи храму – це чудова картина. Читач, однак, помітить, що, відповідно до природи книги й становища народу, оповідь цілком пройнята тим, що народ робив і почував. Бог не присутній на сцені видимо, хоча очевидно, що все робиться для Нього. Іншими словами, Господній народ діє по вірі, і тільки віра може ввести в дію Його, і це було неминуче індивідуальним досвідом. Але ми не залишені без свідчення про Божі думки в Його народу в ті дні. Звернувшись до книги Захарії, ми знайдемо, що Господь пильнував Свій народ і виявляв цікавість до того, що він робив. Проте Бог не почав говорити в пророцтвах до тих, хто повернувся з полону, чи то через Огія чи через Захарія. Коли ж Він, кілька років потому, спонукував їх і надихав їхні серця за допомогою цього, то вказував на закладання основи храму. Так, Захарія говорить: «І було мені слово Господнє таке: Зоровавелеві руки заклали цей дім, і руки його викінчать, і ти пізнаєш, що Господь Саваот послав мене до вас. Бо хто буде погорджувати днем малих речей? Але будуть тішитися, і будуть дивитись на теслярського виска в руці Зоровавеля ті семеро, – Господні очі, що ходять по всій землі» (Зах. 4:8-10).
Таким чином, ми довідуємося, яким дорогоцінним для Бога був початок будівництва Його дому. Його серце відкрите до цього, і Він завжди радіє, коли Його народ розуміє Його думки й, осягаючи Його розум, намагається встати на шлях виконання Його волі. Зоровавель заклав основу, і він також має завершити працю; це має бути знаком для народу, що Господь послав Свого раба. Нехай це був день малих справ, якщо міряти людським оком; але це був день, що містив у собі обітницю відновлення царства в славі під владою обіцяного Месії (див. Зах. 6:12-13), і привілеєм віри було зв’язати себе в цей день малих справ з повним здійсненням цілей Бога для Свого народу.
Більше того, очі Господа – «ті сім», Його досконалий розум і знання всього, бо це очі Господа, які осягають поглядом усю землю, – повинні радіти й побачити будівельний висок у руках Зоровавеля, тобто, коли Його дім буде завершений. Раніше Захарія говорить, що ці сім очей спрямовані на наріжний камінь: «Послухай но, Ісусе, великий священику, ти та ближні твої, що сидять перед тобою, бо вони мужі знаменні, бо ось Я приведу Свого раба Пагінця. Бо оце той камінь, що його Я поклав перед Ісусом. На одному камені сім очей. Ось Я вирізьблю на ньому різьбу його, – говорить Господь Саваот, – і відкину вину цієї землі за один день. Того дня, – говорить Господь Саваот, – ви будете кликати один одного під виноград і під фіґове дерево» (Зах. 3:8-10).
Цей текст відкриває нам повну значимість у думках Бога закладення основи Його дому залишком в Єрусалимі. Це було подання Христа, Галузки, Яка повинна гарантувати для Свого народу обіцяне благословення. При такому погляді саме Бог був Той, Хто все робив, а Його люди були інструментами. Він заклав наріжний камінь (порівн. Іс. 28:16), хоча це було зроблено руками Зоровавеля. Це була Божа робота, оскільки це було виконанням Його намірів. Його очі були на цьому камені – камені благодаті й благословення. Воістину, це був «камінь випробуваний, наріжний, дорогоцінний, міцно закладений», і Він Сам мав вигравіювати на ньому; Він повинен був розкрити й оголосити всю його Божественну значимість – і тоді Він видалить беззаконня землі в один день. Бо воістину тільки через Свою смерть і воскресіння Христос став Спасителем Свого народу від їхніх гріхів і, отже, наріжним каменем, на якому Його народ повинен будуватися в духовний храм, святе священство, «щоб приносити жертви духовні, приємні для Бога через Ісуса Христа» (1Пет. 2:4-5), і на який також Його народ Ізраїль повинен покластися і вірячи в який вони ніколи не будуть розчаровані. Результатом повинно бути повне земне благословення, при якому кожний буде запрошувати іншого «під виноград і під фіґове дерево».
Зіставлення вищевказаних текстів Святого Писання з оповіддю в книзі Ездри дозволить читачеві оцінювати діяльність тих днів з подвійним інтересом. Якщо в книзі Ездри Дух Божий хоче прилучити нас до думок і почуттів народу у зв’язку з їхньою роботою, то в книзі Захарії Він залучає нас до спілкування з думками Бога. Народ, можливо, не бачив багато за обітницею відновлення храму й служіння в ньому; але Бог, в Якого тисяча років – як один день, бачив у тому дні малих справ початок Своєї праці благодаті й сили, на підставі якої Він здійснить усі Свої наміри через пришестя, смерть, явлення й царювання Свого Помазаника – Свого Царя, Якого Він одного разу зміцнить на Своїй святій горі Сіоні.
