Він був сином царя! Він, Том, котрий усе життя провів серед розбійників. Чи припинить він колись радіти і дивуватися цьому? Однак це почалося із самого ранку. Після вечірніх гулянок або розбійних нападів зранку в розбійників було відсутнє будь-яке бажання прокидатися. Та й навіщо? Тато-розбійник і мама-розбійниця зазвичай мали поганий настрій і сперечалися. Від батьків краще було триматися подалі. А від інших дітей-розбійників Томові доводилося ховатися. Інакше вони могли відібрати шматок хліба, зекономлений і старанно прихований ще з вечора. Або дітлахи займалися своєю улюбленою справою – влаштовували проти нього якусь підлоту. Для здійснення таких витівок вони навіть об’єднувалися. Зрештою, там, у розбійників, кожен був сам собі пан.
Зате тут, у царському замку, Том наступного ранку прокинувся спозарання. Його новий батько, цар, увечері сказав, щоб він на світанку прийшов знову до нього. Оскільки вчора в царя було так прекрасно, хлопчик, мов на крилах, примчав до нього.
Справді, Томові знову дозволили посидіти на колінах. Це місце він уподобав, адже тут хлопчик знайшов те, чого йому бракувало протягом усього життя: хтось про нього турбувався, він завжди був бажаним. Так, тут дійсно було його місце! Знову і знову Том повертався сюди. І цар завжди знаходив для нього вільну хвилинку.
* * *
Потім був сніданок. Для всіх разом. Їжі вистачало кожному. Але Том все-таки за звичкою потай сховав у кишеню шматочок хліба про запас. На обід подали вже інші страви, і коли Том дістав із кишені прихований хлібець, він видався йому зовсім не привабливим і черствим. Хлопчик, котрий підійшов, коли Том виймав із кишені рештки хліба, не висміяв його, а просто пояснив:
– У нас тобі не треба самому турбуватися про те, що їсти наступного разу. Знаєш, наш батько безмежно багатий і піклується про нас. Ти можеш покластися на нього!
Авжеж, Том міг це зробити, пам’ятаючи пережите із вчорашнього дня.
* * *
Радості Тома не було меж, але не на довго. А трапилося це так. У розкішній залі, де стояв пишно накритий стіл, було ще дещо, що вражало хлопчика: яскраві картини, веселі завіси, квіти, які приваблювали своїми пахощами. Біля стіни стояв різьблений комод, і над ним висіла якась дуже приваблива річ. Вона була схожа на шкатулку, і якщо смикнути за мотузку знизу, то звучала така прекрасна музика, якої Том ще ніколи не чув. Хлопчик слухав, як зачарований.
Знову і знову він смикав за мотузку і дуже радів гарним звукам. Звідкіля вони беруться? Він неодмінно повинен розгледіти це ближче.
Коли усі діти розійшлися гратися, Том сам повернувся назад, заскочив на комод, дістав музичну шкатулку і відчинив у ній позаду дверцята. Там, усередині, знаходилося багато срібних коліщаток, паличок і молоточків – усе дуже-дуже витончене. Своїми дещо незграбними пальцями Том спробував, чи не може він якимось іншим чином завести музику. Ой, лишенько, щось трапилося! Десь щось клацнуло – і одне коліщатко зламалося. Потім ще щось задзвеніло, а потім усе стихло. Шкода, тепер музиці кінець! Що він накоїв?!
І тоді маленького злодія охопила паніка. Він озирнувся навкруги. Ніхто його не бачив. Том швиденько зачинив дверцята, повісив музичну шкатулку на своє місце і вибіг із кімнати. Що йому тепер буде? Треба тікати! Але куди? Він вибіг із замку в парк. Біг, біг усе далі й далі, доки не знайшов надійної схованки. Це було дерево з дуже густою кроною. Тут ніхто його не знайде. Тут він у безпеці. Але чого він побоюється?
Коли Том передихнув, його почали мучити страшні думки: «Мені більше ніколи не можна буде з’являтися в замку. Звісно ж, кожен знає, що це накоїв я. Що скажуть діти? А цар? Якою буде його реакція? Можливо, він дуже розгнівається – адже шкатулка, певно, дуже дорога». Досвід життя з розбійниками ще давав узнаки. Він пригадав, що в них у подібних випадках давали доброго прочухана – і його взяли дрижаки. Невдовзі він затремтів і від холоду, бо непомітно настала ніч.
«Добре, – подумав Том, – принаймні вони не знайдуть мене!» Але сидіти на жорсткій гілляці вкрай незручно – тим паче самому. Шкода, адже в замку було так чудово! Він би з превеликим задоволенням залишився там. Цікаво, чи є тут дикі звірі? Коли вітер сколихував листя або тріщала гілка, хлопчик здригався.
Він довго сидів в одному положенні, тому довелося докласти величезних зусиль, аби не впасти. Але ось там, знизу, почулися якісь звуки. Чиїсь кроки?
Том розплющив очі і почав пильно вдивлятися в темінь. Під деревом стояв високий чоловік, який спокійно звернувся до нього:
– Спускайся, Томе! Усе добре.
– Але, – пробелькотів Том, – я ж…
Цар перебив його:
– Я знаю, що ти зробив, але забудь про це!
Тоді Том просто упав у розкриті обійми батька, який підхопив його.
– Сину мій, ти, певно, злякався? Чому ти втік? Чому переховувався від мене? Знаєш, утаювати вину – це найгірше для тебе, а також і для мене. Повір, я завжди на твоєму боці, незалежно від того, що ти робиш. Навіть якщо зробиш якийсь необачний вчинок – іди відразу до мене. Я завжди готовий простити тебе, якщо ти визнаєш свою провину. Я можу знову усе виправити – і зроблю це із великим задоволенням. Ти зрозумів?
Том кивнув на знак згоди і був здивований, але в той же час і вдячний батькові, який поніс його додому.
* * *
Батько був таким добрим! Навіть якщо хлопчик щось натворив, то міг прийти до нього, і той пробачав! Том добре затямив це. Та оскільки шкатулка була коштовною, хлопчик вирішив відшкодувати збитки. Так наступного дня він прокинувся спозарання, нарвав величезного букета квітів і поставив його перед царським кріслом. Потім він одягнув темний фартух на свій світлий одяг, накрив стіл для сніданку, допоміг на кухні. Так поза як дуже поспішав, то відмовився від їжі, навів лад у саду, у стайні – скрізь, де бачив роботу. Цілий день хлопчик старався із усіх сил, тому від незвички до вечора почувався виснаженим. Він, власне, міг бути цілком задоволений собою, адже щось зробив! Однак було щось не так, наче йому чогось бракувало…
* * *
Серед ночі він прокинувся. До нього на ліжко підсів цар і сказав:
– Томе, дякую за букет! Ти здорово це придумав. Але чому ти не сказав мені ні «Доброго ранку», ні «На добраніч»? Мені не вистачало тебе самого! Де ти був увесь день?
Коли Том пояснив, що він хотів хоч якось відшкодувати збитки, яких завдав власними руками, то цар дуже серйозно мовив:
– Це не твоя турбота. Ціну за все заплатив інший! Я ж сказав тобі, що все владнав. Тут тобі слід навчитися іншому: дозволяй собі приймати подарунки, за які не треба відробляти. У моєму царстві такі звичаї.
Збагнути таке було для Тома занадто. Але, помітивши, що це було важливо для батька, він доклав усіх зусиль, аби запам’ятати ці слова. Коли ж цар зняв із нього фартуха, якого старанний трудівник забув зняти, і з любов’ю укрив його, хлопчик зрозумів, чого йому бракувало: просто побути разом із батьком. Цар сказав іще таке:
– Томе, завтра на нас чекає радісний ранок, коли ти знову прийдеш до мене!
Потім Том заснув із усмішкою на вустах. Із ним ще ніколи такого не було, щоб хтось так радів його присутності!
