Том спочатку не повірив своїм очам, коли прокинувся. Те, що побачив, було ніби уві сні. Він лежав на м’якій перині в теплій світлій кімнаті. Поряд стояв стіл, який ломився від пишних страв. Там було м’ясо, хліб, фрукти, свіжі та консервовані овочі і така їжа, якої Томові раніше не доводилося бачити. Ніколи нічого подібного не було в розбійників. Коли тато-розбійник приносив додому щось їстівне, то кидав дітям певну частину, і вони сперечалися та билися через це, поки, нарешті, сильніші не відбирали собі левову пайку. Однак хлопчик навчився хитрощам і знаходив інші шляхи, аби запастися харчами!
Том був неймовірно голодним! Він озирнувся, чи не спостерігає хтось за ним. Але раптом до кімнати увійшли якісь абсолютно світлі дивні діти. Вони сіли до столу і кивнули Томові, щоб той сідав їсти разом із ними. Проте хлопчик уже встиг сховатися за крісло, адже дітей було багато! Вони, звісно, хочуть його піймати! Ні, він їм не дасться. Нікому ж не можна довіряти! Старший хлопчина піднявся і намагався підвести гостя до столу, але Том став відбиватися, мов дикий звір.
Коли діти взялися за страви, він виглянув зі своєї схованки і не міг повірити очам: ніхто не поривався відібрати харчі в іншого – навпаки, діти навіть передавали наїдки одне одному!
У розбійників доводилося хапати їжу стільки, скільки зможеш, і напихати її в рот чи кишеню штанів, аби проковтнути її в якомусь кутку, перш ніж хтось зміг відібрати. Тут, на диво, все було мирно і спокійно. Діти навіть мали час погомоніти одне з одним і посміятися. Ніхто не запускав іншому кістку в лоб, не витирав руки об одяг, ні на кого не кричав. Як же це відрізнялося від життя розбійників!
Від сильного подиву Том майже забув про свій голод. Однак, коли діти після трапези навіть залишили наїдки і вийшли, він із вовчим апетитом накинувся на рештки страв. Чиста тарілка йому не знадобилася, оскільки хлопець миттєво схопив усе, що йому хоч трішки було знайомим, і взявся уплітати це у своєму затишному місці за кріслом. Як було смачно! Томові дуже хотілося тут залишитися.
* * *
Але де ж це, власне, він був? І як він сюди потрапив? Напевно, це сталося тільки вчора – усе жахливе і все дивне, що довелося йому пережити. Через якусь дрібницю розбійники відгамселили його дужче, ніж раніше, а коли він пригрозив, що втече, то натягли на нього кайдани і замкнули в темній печері. Тоді Том дер горлянку, аби вихлюпнути свій гнів і розпач, поки не охрип і міг лише жалібно схлипувати. Раптом він почув незнайомий голос якогось чоловіка: хтось вів переговори із розбійниками.
Останні знахабніли через край і вимагали нечуваного викупу. Чим усе завершилося, Том не розчув. Однак невдовзі після цього двері його в’язниці відчинилися, і незнайомий чоловік звільнив хлопця з пут і посадив до себе на коня. Потім Том, напевно, заснув від виснаження…
* * *
Який дивакуватий цей чоловік! Він зовсім не такий, як розбійники. Чому Том його анітрохи не боїться? Двері відчинилися – і ось він з’явився знову. Він зовсім не розгнівався, коли побачив, що Том їсть, – навпаки, усміхнувся хлопчикові, запитавши, чи бачив той колись ванну. Чоловік пройшов уперед. Малий розбійник вагався. Це могла бути пастка! Що на нього там чекає? Однак Том не хотів видатися боягузом, до того ж він був допитливим. Зрештою, один раз можна й подивитися.
Це була невелика світло-зелена кімната, багата на всілякі незвичайні речі. Посеред неї знаходилося щось схоже на маленький ставок. Том відразу опустив туди руку і здивувався – вода була тепла! Світлий чоловік сказав:
– Якщо ти бажаєш там скупатися, то повинен роздягнутися.
Зняти свій одяг? Отакої! Одяг належить йому, і хлопчик не дозволить відібрати його одяг. Том уперто не рушав з місця. Чоловік чекав. Напевно, у нього було вдосталь часу. Інакше чого б він чекав? Він був сильнішим, тому без жодних зусиль міг зірвати одяг (як це було в розбійників).
Вода вабила до себе. Том з великою радістю стрибнув би в неї, але віддати свій одяг? Він так звик до нього. Щоправда, штани вже давно стали занадто короткими і тісними, а сорочка сяяла дірками. До того ж, і запах від одягу не найкращий. Однак, незважаючи на це, ніколи нічого не слід віддавати! Цьому він навчився в розбійників.
Лише коли його зненацька почали сильно кусати воші, і чухання не допомагало, він зрозумів, що порятувати його може тільки стрибок у воду. Миттєво малий розбійник роздягнувся і пірнув у «ставок». Коли ж Том побачив, що добрий хазяїн приготував йому новий білосніжний одяг, помітив, що його брудне дрантя на підлозі дійсно не вписувалося в цю кімнату. Тому не опирався, коли чоловік підняв старий одяг і кинув у вогонь.
Якою надзвичайною була ця вода! М’якою губкою чоловік дуже ніжно провів по худенькому тілу хлопчика. Його неабияк вразило те, що відкрилося під шаром бруду: подряпини і гулі, синці і садна, рубці і виразки. Зі сльозами на очах чоловік загорнув його в теплий м’який рушник, дуже дбайливо змастив рани чимось білим. Потім Том мав одягнути білий одяг, який йому вручив світлий чоловік.
* * *
Коли хлопчик був готовий, чоловік радісно йому усміхнувся і підвів до стіни, яка виблискувала вогнями, в якій він побачив своє відображення, наче у воді. Однак це був не він – таким Том не міг бути: світлим, чистим і гарним! Хлопчик швидко ущипнув себе, аби впевнитися, що це не сон. Отже, це справді – він! Втративши дар мови, Том подивився на світловолосого чоловіка, який повів його до іншої кімнати. Там чоловік сів у величезне червоне крісло і взяв Тома на коліна. Після цього малий остаточно здався. Йому стало так сонячно на душі – значно тепліше, ніж перед прийняттям ванни. Тепер він знав, що може довіритися цій людині. Том пригорнувся до чоловіка і відчув себе таким щасливим, що йому хотілося назавжди залишитися в цих обіймах.
Ніколи раніше хлопчик не переживав нічого подібного: дужі руки, які тримали його, не завдававши болю; груди, до яких він міг притулитися, і при цьому не нашорошувати постійно вуха. Тут відпочинок був значно солодшим, ніж на м’якому моху, безпечнішим, аніж у найглибшій печері. І навіть із заплющеними очима Том відчував погляд цього світловолосого чоловіка, який був йому приємний до глибини душі. Том почувався так, ніби знайшов нарешті таке місце, яке шукав протягом усього свого життя. Місце, яке належало саме йому.
Хлопчику, власне, не хотілося нічого робити – лише насолоджуватися всім, що він бачив і відчував. Однак через певний час прийшли інші діти. На їхніх головах виблискували маленькі золоті корони. Малеча принесла світловолосому чоловікові ще одну.
А той надягнув її на голову Томові і радісно промовив:
– Віднині Том також моє дитя!
Тоді він поглянув на чоловіка, і раптом його осінила думка: ця людина – цар! Але, на диво, хлопчик зовсім не мав страху перед ним! Тепер він сидів у царя на колінах, оскільки був його дитиною.
