Справедливість
За життя людина іноді переживає відчуття несправедливости. Часто порівнює себе з іншими і бачить, що вони кращі, маються ліпше, багатші та успішніші, а вона мусить ціле життя мучитися. Деколи до цього долучається така думка: що менше хтось є побожний, то більше Бог його благословив і він мається ліпше, ніж праведний та побожний. Людина усвідомлює і неспроможність світу бути справедливим супроти злочинців, збоченців, убивців та ворогів людства й не раз питає: «Що мені з того, що зберігаю Божі заповіді?» Суміш цих різних думок закінчується переконанням, що той світ є несправедливий, а Бог мав би щось із ним зробити.
Християнська віра не дає простої відповіді на це питання. З погляду смерти та вічности життя вона вчить, що абсолютна справедливість буде лише на небі. Почуття справедливости у вічності матимуть люди, котрі вже тут, на землі, прийняли своє життя таким, яким воно є, присвятили служінню Богові та людині. Людина мала б бути подібною до підприємця, котрий поступово збільшує свій капітал нібито для теперішности, але насправді для майбутнього. Нашим скарбом нехай будуть добрі діла, з котрих житимемо цілу вічність. Щойно там досконаліше спізнаємо сенс Божої справедливости. Кожний буде нагороджений згідно з вартістю капіталу, котрий собі придбав. Якби Божої нагороди не існувало, то земне життя було б абсурдом. Тому приймаймо й різні форми несправедливости, котрі бачимо довкола себе. Колись вони неодмінно щезнуть.
Книга
Визначні люди часто пишуть автобіографічні твори, а інші їх радо чигають. Життя великих добродіїв людства: художників, спортсменів, а головно Святих – є часто джерелом повчання, здебільшого через їхню нелегку путь до успіху. Автобіографічні книги – це привілей славних, та якби кожна людина мала час і здібності так розповісти про своє життя, написала би теж цікаву й повчальну книгу про себе. Життя кожної людини – особливе. Немає двох однакових життів. Подібності можуть бути в тому, що хтось зі своїм життям впорався, а хтось – ні. Життя когось було повне сенсу, а когось – абсурдне. Декотрі написали б, що ще раз бажають пережити таке саме життя, інші би, можливо, написали, що якби мали ще раз нагоду, жили б інакше. Якби таку книгу писав щирий християнин, то вона мала би називатися Бог у моєму житті.
Це найважчі, але й найрадісніші миті, які може пережити людина, котра шукає Бога, котра знайде Бога і котра з Богом живе. Книга життя християнина мала би чітко вказувати, що на цій землі людина може впоратися зі своїм життям лише тоді, коли вкладе його до рук Небесного Отця. Життєпис християнина мав би свідчити про Бога та про взаємну любов між Богом та людиною.
Смуток
Смерть близької людини приносить смуток. Символом печалі є в нас чорний колір. Якщо смуток, з одного боку, – це болість душі, з іншого боку, він мав би впливати мобілізаційно. Смуток відкриває нові духовні обрії. Щирий смуток веде до того, що людина шукає потіхи в Бога та ближніх. Християнський смуток не зачиняється в собі, але має можливість ізнову об’явити Бога і поліпшити відносини з ближніми. Навіть найтрагічніша смерть не мала би спричинити того, що смуток зміниться на відчай, ба навіть на ненависть до Бога. Смуток не виражається в чорних одежах, але в налаштуванні серця. Рік проходити в чорному після смерти близької людини – це, щоправда, сильніша звичка, ніж що інше, але це ще не конче ознака справжнього смутку. Деколи чорний одяг закриває фальшивий і вдаваний смуток.
Печаль деколи супроводжує плач. Сльози виявляють щирий біль душі, подібний до того, що його відчув Ісус при гробі Лазаря. Наші сльози – втілення смутку. Вони – вода любови. А солоні сльози через біль від смерти наймилішої нам людини. Буває і плач удаваний. Це одна з поганих здатностей людей: плакати про людське око й лише тоді, коли це потрібно. Це так званий акторський плач, котрий створює на похоронах атмосферу жаху. Якщо люди знають нас і наші взаємини з усопшим, то їм відомо також, чи щирі наші сльози.
