Старість
Останній етап у житті людини приносить багато нових змін. Одна із них – це перехід від активности до пасивности. Людина, котра в житті багато робила і зробила, відразу відчуває, що втрачає сили. Людина, котра помагала іншим, тепер є залежна від помочі інших. Психологічно це дуже важкий процес. Деколи такий стан є особистою трагедією, коли хтось вважає себе за ярмо для інших. Якщо стара людина має коло себе людей, котрі її люблять навіть у тому віці та становищі, лише тоді її стан може поліпшитися.
Сумніше тоді, коли стара людина мусить купувати любов свого середовища або, скажімо, власних дітей. Якщо платить, то люблять її, а ні – то непотрібна. І нинішня цивілізація позначена старістю. Дуже мало старих людей, котрі перебувають у розумовий та душевній рівновазі. Той, хто в житті щось «означав», у старості через склероз мало усвідомлює свою особистість. У старості можуть виявлятися повною мірою ті вади, котрих людина в молодому віці не старалася виправити: владолюбство, пияцтво чи зажерливість. З’являються і докори сумління. Часто людина в житті допускалася таких учинків, котрі інакше оцінювала тоді, коли їх робила, а інакше – по роках. Не знає, що робити, як це змінити, як того позбутися.
Деколи ушкодження мозку в старості перешкоджають людині, до котрої наближається смерть, навернутися до Бога, бодай в останню хвилину. Реальність сьогоднішньої старости мала би розумово і душевно здорову людину вести до того, що своє рішення для вічного життя вона мала виконати скоріше й не лишати цього на небезпечний період старости. Бог зважатиме саме на таке рішення для Нього, котре людина виконає при повній свідомості. Дуже небезпечно покладатися на те, що справи з Богом вирішимо тоді, коли будемо мати на це час. Час, можливо, на це й матимемо, але не будемо спроможні це здійснити.
Мудрі віруючі вже від молодости просять Бога, аби дав їм сили прийняти тягар старости. Моляться, аби останній етап їхнього життя був пройнятий не бунтом, а любов’ю до Бога. Вони приступають до Святої Тайни Сповіді, щоб при повній свідомості жалкувати за свої гріхи й приносити Богові діла покаяння.
Багато речей ми не можемо собі в житті вибирати, так само не до снаги вибирати моделі нашої старости. Можемо, проте, посвячувати Богові свою старість як вияв нашої любови, як жертву за себе і ближніх, як подяку за життя минуле.
Цвинтар
У часах, коли світом володіла сильна Римська імперія, з кожної здобутої території прокладали дороги до Риму. Тому з’явилося і прислів’я: «Всі дороги ведуть у Рим». Сьогодні це вже не так. Постійно, однак, панує на світі інша правда: «Всі дороги ведуть до гробу». Колись там скінчиться дорога і кожного з нас.
Та людина не бачить цвинтаря уперше тоді, коли її туди принесуть мертвою. І за життя нерідко буваємо на кладовищах, зосібна тоді, коли з кимсь прощаємося, коли спогадуємо всіх, від віку спочилих вірних, чи тоді, коли мав би наш спочилий родич іменини або роковини.
Є люди, котрі приходять на цвинтар розважати над своїм власним життям. Мабуть, нема на це більш придатного місця від кладовища. Коли людина приходить на цвинтар, втрачає свою людську велич, самовпевненість, а, може, й пиху. Поглядаючи на множину гробів, дивиться і на своє життя по-іншому. Перед нею постають люди, котрі так само, як вона, працювали, створювали родини, здобували освіту, досягли більшої або меншої пошани в інших, були популярні та славні; інші були, мабуть, убогі та незначні, молоді та старі, чоловіки, жінки і діти, люди добрі і злі, віруючі і невіруючі.
На цвинтарі до думки людини тиснуться питання: «Чому живу? Яку ціну має моє життя? Що я знайшов би, якби відкрив чийсь гріб? Кості? Порох? Забруднений золотий предмет? Де похоронять моє тіло? Скільки буду мати років, де помру? Як помру? Спокійно? Трагічно? Від важкої хвороби? Це місце останнє для людини чи лише для її тіла? А що буде з моєю особистістю? Моїм «я»? І воно буде похоронене з моїм тілом? Хіба можна в мені похоронити духовне начало? Якщо ж воно не піде в землю, то куди? Злиється зі Всесвітом? Чи буде ще існувати? Де? У небі? Де саме це є? Там, де Бог? А чи існує Бог? І якщо існує, то що Він скаже на моє земне життя? Нагородить за нього? Що би я міг у житті своїм поліпшити? Котрим питанням мав би я надати важливіше місце?»
З цвинтаря людина відходить – мов студент із змістовної лекції професора: щось довідається, щось залишається ще нероз’яснене. Завжди-таки відвідини кладовища є збагаченням та закликом, аби людина ставилась до свого життя відповідальніше та мудріше.
