Згаяність
Якийсь перський шах закликав до себе трьох найбільших мудреців і запитав: «Що є найбільшим нещастям у житті?» Перший відповів: «Найбільше нещастя – бути хворим». Другий відповів: «Найбільшим нещастям є бути старим». Третій мовив: «Найбільше нещастя – мати смерть перед очима і відчувати, що змарнував життя». Наймудріша відповідь – третього мудреця.
Людина, котра усвідомлює, що смерть наближається, і має ще духовні сили, щоб обдумати своє минуле, мусить до неї, себто смерти, зайняти якесь ставлення ще перед кончиною. Найсумніше, коли людина усвідомить, що упустила в житті багато нагод. Мир і радість людина може відчувати тоді, коли усвідомлює, що відповідально використала час життя, котрий їй дарував Бог.
Ніхто у світі, мабуть, не може сказати собі, що досконало використав весь час. Цього Бог від нас навіть не вимагає, бо знає, що ми лише недосконалі люди. Поступово, на підставі особистих досвідів і спостерігаючи за життям інших, слід постійно досягати триваліших і більших цінностей. Наш розум, досвід та віра мали б нам помагати мудро й відповідально використати час. Якщо людина, наприклад, у молодості жила за хибною системою цінностей, то це ще можна зрозуміти. Але чи слід виправдовувати того, хто не мудріє навіть по десятках літ, подібно до нерозумних дів з Ісусової притчі, які мали багато часу, щоб здобути собі оливу до світильників. Якщо й нам Господь уділяє для життя і смерти довший час, то саме тому, аби ми виправили своє життя. Гідна пошани та людина, котра до прожитих літ і сивини додала ще й мудрість.
Готовість
Ісусова притча про вірного слугу (Лк. 12:35-48) має і такі повчальні слова: «А раб той, що знав волю свого господаря, але не приготував, ані не вчинив згідно волі його, буде тяжко побитий. Хто ж не знав, а вчинив каригідне, буде мало він битий» (Лк. 12:47,48).
Отже, є три ставлення до власної смерти.
Перше ставлення – це зусилля все робити в житті так, якби людина мала ось-ось померти. Це життя за Євангелієм, усвідомлюючи, що все, що роблю, роблю для вічности. Духовне, родинне і суспільне життя постійно має печать вічности.
Друге ставлення до власної смерти виявляється в різних калькуляціях. Така людина знає, що має робити, але відкладає все на будучність. Наприклад, скаже собі, що в старості висповідається, у старості буде молитися і в старості буде ходити до церкви. Таке ставлення не може бути приємне Богові, адже це корисливість, що вважає Бога за наївну істоту, Котра терпеливо чекає на нашу старість, аби ми їй нарешті виявили приязнь.
І ось третє ставлення – це ставлення людини, котра ще в Бога не вірує. Без власної вини не знає волі свого Господа. Якщо ж вона йде за голосом свого сумління і намагається своє життя прожити чесно й гідно, може не бути виключена з Божого Царства. – Менше одержала, менше від неї зажадають.
Для віруючої людини, котра знає волю Господа, припустиме лише перше ставлення.
Продовження життя
У відомій алегоричній книзі Джонатана Свіфта Мандри Гулівера головний герой прибуває до країни Луґнаґ, де раз або двічі за генерацію народжується дитя з круглою червоною плямою на чолі, котра є ознакою, що ця дитина ніколи не помре.
Гуліверові видається, що вони найщасливіші на світі, бо народилися вільними від загальної біди людського роду – смерти. Але коли він з ними познайомиться, то усвідомить, що насправді це найбідолашніші й найжалюгідніші істоти. Вони постаріють і заслабнуть, їхні друзі й сучасники помруть. Коли ж матимуть вісімдесят років, то заберуть їх майно і дадуть їхнім дітям, бо інакше б ніколи не могли його успадкувати. Їхнє тіло мучать численні хвороби, у серцях зростає смуток і ненависть. Вони змучені життєвою боротьбою і не можуть тішитися, що в одну мить із цього всього звільняться. Автор тієї алегорії хоче нас повчити, аби ми збагнули: жити з усвідомленням, що помремо, хоч і сумно, але реально. Знати, однак, що ми б ніколи не померли, було б нестерпно.
Сьогодні часто чуємо висловлювання різних науковців, що незабаром людське життя продовжиться на 100 чи 150 років. Усе, мовляв, залежить від того, чи вдасться в наших клітинах впливати на те, що спричиняє старіння. Яке значення має це подиву гідне зусилля людини боротися проти смерти з поміччю науки, техніки, медицини та грошей? Чи має сенс таке стремління?
Сенс воно набирає тоді, коли людина має покору перед смертю. Це означає, що дістаємо нагоду довше приготуватися до зустрічі з Богом, і не є це лише насильне продовжування життя за будь-яку ціну, без морального та релігійного значення. Кожний успіх науки щодо тривання та поліпшення людського життя – це шанс для людини. Бог дає цю можливість людині за посередництвом науки, аби вона плідно використала час, ліпше приготувалася до вирішального моменту в житті – смерти.
Тож сповнюймо обітниці, які даємо Богові, коли просимо про дар зцілення і продовження життя. Декотрі люди після оздоровлення виконують обіцяне, інші ж про це скоро забувають. Хтось дивиться на життя та смерть після свого оздоровлення очима віри, а декому продовження життя не допомагає стати ліпшим, мудрішим та глибше віруючим.
