Подружжя
Гарним часом у житті людини є мить, коли вона перед вівтарем приймає Святу Тайну Подружжя. Тоді чоловік і жінка обіцяють одне одному любов, вірність, нерозривність та поміч у кожній хвилині життя аж до смерти. Ніхто з молодят не знає, скільки спільних років або десятиліть мають перед собою. Є випадки, коли смерть розділила подругів уже через декілька місяців спільного життя, а буває, що аж після діямантового весілля. Прийде смерть скоріше або пізніше – це завжди біль для подруга, що кохає. Оживають у ньому тоді спогади про спільно прожите життя зі всіма радощами і стражданнями, а, можливо, і вдячність Богу за те, що саме з тією людиною міг це все пережити і подолати.
Сьогодні ми є свідками того, що частіше, ніж біологічна смерть, подругів розділяє смерть духовна. Просто це називаємо розлученням. Що є причиною цього? Чому подружжя, укладені десятки літ тому, певніші, ніж ті, що мають декілька місяців? Причиною може бути якість віри. Побожність старшої генерації мала життєвий вимір. Молитви та Святі Тайни помагали їм прожити своє життя, хоч не раз важке, але з Божою поміччю. А також вони мали набожну пошану до Святої Тайни Подружжя. Обіт, який молодята дали перед Богом, хотіли зберегти за всяку ціну.
І старші подружжя переживали кризи й трагедії, але зуміли собі сказати: «Це мій чоловік (моя жінка), котрому я присягав вірність до смерти, і присягу мушу зберегти». Деколи діти питають своїх батьків: «Як ти могла жити з алкоголіком, скнарою або деколи й тираном?» А відповідь така: «Був це мій чоловік. Я собі його вибрала і мусила з ним життя прожити». Діти часто скажуть: «Ми би так вже не зуміли». Якщо не зможуть, то радше розійдуться.
Можливо, похоронний обряд призначений для того, аби оживити нам ту хвилину, коли ми приймали Святу Тайну Подружжя. Щоб пройти своє життя і подякувати Богові за те, що ми його чесно подолали. Можемо роздумувати і про теперішній час, так шукаючи помочі для наших теперішніх страждань. Питаймо самі себе, як поводимося зі своїм чоловіком чи дружиною по роках або десятиліттях, котрі ми спільно пережили. Чи віра поглибила наше подружнє життя? Чесні та побожні подруги вірять, що в Небі вони знову зустрінуться і їхня любов буде тривати вічно.
Дитина
Можливо, знаєте подружжя, у котрому померли діти: чи то малі, чи в старшому віці. А дехто з батьків аж до смерти не можуть з тим змиритися. Людина спроможна поступово пережити біль утрати, який приносить із собою смерть, але це важко, якщо помре дитина. Особливо, коли дитина прожила з батьками декілька років і дозрівала або вже була доросла. Якщо батьки хоронять своїх дітей, то це одна із найсумніших картин на наших цвинтарях.
Сьогодні, коли людина є горда за свою самостійність, не є легко прийняти й повірити, що декотрі речі є Божим даром. Таким даром і є дитина. Дивитися на дитину як на дар вимагає сильної віри та щирої любови до Бога. Вимагає також великої любови до дитини. Любов до дитини прагне осягти для неї лише то найліпше. Земне життя, однак, не завжди дає дітям це найліпше. Найліпше дає лише Бог, а абсолютною мірою лише у вічності.
Розпад
Після смерти когось із родини вона ніби розпадається. Помре дідусь, бабуся, син або донька, брат, сестра – міняється структура родини. Якщо ми в одному році, наприклад, на Різдво, зустрілися в старому складі, то роком пізніше це вже може бути інакше. Когось серед нас нема. Якщо довгі роки хтось родину скріплював і з’єднував, наприклад, батько чи мати, одного разу й вони мусять це завдання залишити. У живих членів родини зостаються добрі спогади про те, як гарно колись було.
Смерть членів родини приносить і щось позитивне. Є тут новий заклик для тих, котрі живуть, котрі займають місце померлих, аби вони плекали і берегли родину. Покійні дають простір живим. Для живих це стає завданням і відповідальністю, тому родина після смерти її членів не заникає, а відновлюється. Тож молоді члени родини мають прийняти все добре, що їм залишили покійні, і збагатити це новим, гарним і гідним, аби й вони мали що передати своїм дітям.
