Божа Святість: Його основне одкровення про Себе
Коли Бог почав виявляти Себе, першою метою Його одкровення було показати, який Він Бог. В основному Бог описував Себе як Святого Бога. Єврейське слово святість (kadosh) зустрічається в Старому Завіті більше 600 разів. Наприклад, Ісая постійно говорив про Бога як про Святого Ізраїлевого.
Святість Божа була предметом поклоніння.
«Нехай прославляють велике і страшне ім’я Твоє, бо воно святе. Возносьте Господа Бога нашого і поклоняйтеся підніжжю ніг Його, бо воно святе» (Пс. 98:3,5).
Божа святість показала людям, що вони не можуть служити і поклонятися Богові, не будучи змінені Його благодаттю:
«Святий, Святий, Святий Господь Саваоф! уся земля повна слави Його!» (Іс. 6:3).
«І сказав я: горе мені! загинув я! бо я людина з нечистими вустами, і живу серед народу також з нечистими вустами, – і очі мої бачили Царя, Господа Саваофа» (Іс. 6:5).
Ісая побачив, що в нього є щось спільне з грішниками, для яких він проповідує. У нього було нечисте серце. «Нечисті вуста» були неправильними словами і справами, що виходять з неочищеного серця.
Через цю нечистоту він не міг перебувати в присутності Божій. Бог відповів на сповідання пророка благодаттю: не терпимістю, а благодаттю, що очищає і змінює.
Ісая побачив Бога так, як ніколи не бачив Його раніше. Потім побачив себе так, як ніколи раніше не бачив. Після свого очищення він почув заклик до служіння так, як ніколи раніше не чув.
Божа Святість: Його Основна вимога до людини
Бог Ізраїлю відрізнявся від фальшивих язичницьких богів і вимагав іншого поклоніння.
«Хто зійде на гору Господню, і хто стане на місці святому Його? Той, у кого невинні руки і чисте серце, хто не марнував на суєту душу свою і не присягався зрадливо» (Пс. 23:3-4).
Виникає питання: «Чиє поклоніння приймає Бог?» Вочевидь, що не кожен, хто поклоняється, приймається Богом. Той, хто поклоняється, – це не просто людина, яка піднімає руки і відчуває релігійні емоції. Грішна людина не може бути істинним Божим прихильником. Цей зразок знову підтверджується в Новому Завіті.
«Намагайтеся мати мир з усіма і святість, без якої ніхто не побачить Господа» (Євр. 12:14).
Бог посилався на Свою власну святість як на основу Своєї вимоги, щоб Його прихильники були святими. «Будьте святими, бо святий Я» (Лев. 11:44-45, 19:2, 20:26, 21:8). Бог не був таким, як древні божества або як боги грецької і римської міфології. Міфи про тих богів описували їх зіпсованими, брехливими і жорстокими. У них у всіх були людські вади. Подібно до тіней на стіні, вони були перебільшеним відображенням спотвореного людського образу.
Бог Ізраїлю не був відображенням людським. Він не був продуктом уяви, але був явлений в одкровенні. Він був іншим, і тому Його прихильники теж мають бути іншими.
Зразок святості Божих прихильників походить від Божої святості і повторюється в Новому Завіті.
«Але, за прикладом Святого, Який покликав вас, і самі будьте святі в усіх вчинках. Бо написано: “Будьте святі – Я бо святий”» (1Пет. 1:15-16) «Вчинки» – це слово, яке відноситься до поведінки, способу життя. Бог не просить Своїх прихильників бути церемоніально святими або зватися святими, коли вони насправді такими не є. Він чекає, що Його прихильники житимуть чистим життям.
Але якої святості Бог чекає від нас?
Біблійне використання терміну
Термін «святість» використовується при визначенні того, що відокремлене і присвячене Богу. Одушевлені і неживі предмети можуть бути названі святими, якщо вони присвячені Богу. Жертовник у храмі і усе начиння жертовника були названі святими. Вони не повинні були використовуватися ні для чого іншого, а тільки для того, для чого були присвячені.
Що ж означає для людини бути святою? У людини є мотиви і воля. Вони настільки важливі, що людина не може бути повністю присвячена Богові, якщо її мотиви і воля не присвячені Йому.
Уявіть чоловіка, який каже своїй дружині: «Я залишуся з тобою і буду вірним тобі, але я б вважав за краще бути одруженим на іншій жінці». Чи задовольнять дружину такі стосунки? Звісно, ні. Вона знає, що якщо мотиви і воля її чоловіка не присвячені їх стосункам, він не присвячений зовсім. Так само ми не можемо дійсно бути святими, присвяченими Богу, якщо наша воля і мотиви не присвячені Йому.
Деякі люди гадають, що догоджають Богу, якщо намагаються виконувати Його правила. При чому навіть тоді, коли бажають коїти гріх. Бога не задовольняють стосунки, в яких Він займає не перше місце.
Якщо людина не свята, як вона може стати святою? У Старому Завіті предмети освячувалися (відділялися на повне присвячення Богові) за допомогою церемонії, що символізувала очищення. Коли люди відділялися для статусу священика, також проводилася символічна церемонія очищення. Бог учив їх, що повного присвячення не може бути до тих пір, поки не станеться очищення. Оскільки повне присвячення людини включає її мотиви і волю, має бути повне очищення серця перед тим, як людину можна буде назвати повністю освяченою (у Писанні метафорично говориться про серце як про правителя мотивів і волі).
Писання каже нам, що Бог чекає від нас цього повного присвячення (включаючи мотиви і волю).
«Коли хто приходить до Мене і не зненавидить батька свого і матері, жінки і дітей, братів і сестер (не дозволяти їм обмежувати його вірність Христу), та ще й життя свого, той не може бути Моїм учеником. І хто не несе хрест свій і не йде слідом за Мною, (присвячення дорівнює добровільній смерті) не може бути Моїм учнем» (Лк. 14:26-27).
«А Христос помер за всіх, щоб ті‚ хто живе‚ вже не для себе жили, але для померлого за них і воскреслого» (2Кор. 5:15).
Це заклик до присвячення, яке подібно до присвячення при мученицькій смерті, але здійснюється за життя.
«Отже, благаю вас, браття: милосердям Божим, представте ваші тіла в жертву живу, святу, благоугодну Богові, для розумного служіння вашого» (Рим. 12:1).
Зверніть увагу, що тіло назване святим, у ньому немає місця гріху. Ми маємо бути жертвою живою, жити з таким присвяченням, яке було б рівним добровільній смерті за Нього.
«Істинно, істинно кажу вам: якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плодів. Хто любить душу свою, погубить її, а хто ненавидить душу свою у світі цьому, збереже її в життя вічне» (Ін. 12:24-25).
Поки пшеничне зерно зберігає свої первинні властивості, воно нічого вартісного не робить. Поховане в землю, воно втрачає свою первинну форму, але досягає великої мети. Якщо людина намагається задовольнити особисті амбіції, живучи для себе, у результаті її життя буде даремним. Якщо вона підпорядковує своє життя Божій славі, найбільша мета її життя буде досягнута, її життя буде «врятоване».
«І полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і всією силою твоєю, – ось перша заповідь!» (Мк. 12:30)
Усе, у чому людина схильна йти на компроміс, має бути присвячене Богові.
«…але, за прикладом Святого, Який покликав вас, і самі будьте святі в усіх вчинках» (1Пет. 1:15).
Слово «вчинки» відноситься до нашої поведінки, способу життя. Святість, якої вимагає Бог, – це не просто церемоніальна або поставлена святість. Це не святість, яка нібито є, коли насправді її немає. Це більше, ніж професійне присвячення Богові. Це святе серце, що проявляється у святому житті.
«Бо благодать Божа з’явилась, спасенна для всіх людей, яка вчить нас, щоб ми, відкинувши нечестя і мирські похоті, цнотливо, праведно і побожно жили в нинішньому віці (не чекаючи позбутися гріха лише на небесах)… Який дав Себе за нас, щоб визволити нас від усякого беззаконня і очистити Собі людей обраних, ревних до добрих діл» (Тит. 2:11,12,14).
Благодать приносить не лише прощення, але також зміну і силу для звитяжного життя.
«Чиста і непорочна побожність перед Богом і Отцем є в тому, щоб піклуватися про сиріт і вдів у їхніх скорботах і берегти себе неоскверненим від світу» (Як. 1:27).
Деякі люди велике значення надають відділенню від гріха, але нехтують добрими справами, не служачи тим, хто має потребу. Інші працюють, щоб допомогти людям, але самі грішать. Два аспекти, що неподільно приймаються Богом, – це добрі справи і чистота.
Немає місця Писання, яке казало б, що Божий зразок – це ідеал, і ми не можемо його досягти. Бог вимагає святого серця і святого життя.
Наше поклоніння – це прообраз Божої святості
Святість – це не просто вимога, це привілей, оскільки вона робить можливою насолоду нашими взаєминами з Господом.
Чому святість важлива для нашої насолоди Богом?
Ісая (див. Іс. 6) не насолоджувався присутністю Божою, поки Бог не очистив його. До цього він усвідомлював власну негідність. Гріховність не дозволяє нам почувати себе комфортно в Божій присутності, бо ми знаємо, що гріх не угодний Йому, і Він вимагає більшого від нас.
Гріх протилежний до поклоніння Богу, адже ми поклоняємося Богу за те, яким Він є. Поклоніння включає повагу, захоплення і благоговіння. Якщо ми дійсно поклоняємося Богу, ми хочемо бути настільки схожими на Нього, наскільки це можливо. Як ми можемо захоплюватися Божою святістю, і не хотіти бути святими? Гріх – це не лише відкидання Божої волі, але і відкидання самого Бога, бо грішник не прагне бути схожим на Нього. Це одна з причин, чому наші стосунки з Богом мають починатися з покаяння і відділення від гріха.
Як ми можемо говорити, що любимо Бога, і в той же час триматися за щось таке, що Він ненавидить? Якщо ми любимо Його, ми бажатимемо наслідувати Його. Ми підтримуватимемо свої взаємини з Богом у постійному послуху, і коли святість буде досконалою в нашому серці, тоді можливе глибше поклоніння і насолода Богом.
Святість – це не просто питання підпорядкування Богові, це поклоніння Йому. Якщо ми роздумуємо про це тільки в термінах підпорядкування і вимоги, у нас виникатимуть подібні питання: «Біблія це забороняє?» і «Що не так з цим?» Якщо ми визначаємо святість як любов і поклоніння, ми думатимемо: «Чи угодне це Богу? Чи може богоугодна людина чинити так? Як би вчинив Ісус?»
