Через зарозумілість Саула все більше полишало Боже благословення. Час від часу він впадав у зневіру, і тоді наближені до нього говорили: «Царя мордує злий демон!» Якось один із радників запропонував йому: «Сауле, тобі слід спробувати звеселити душу музикою. Десь у нашій країні, безперечно, знайдеться музикант, який зможе зробити тобі приємність своєю грою на струнах». Цю розмову підслухав один із Саулових слуг родом із Вифлеєма. Слуга знав Єссея та його синів і чув гру Давида на арфі. Він мовив до царя: «Мій пане, я знаю синів Єссея, які мешкають у Вифлеємі. Молодший із них, Давид, чудово грає на арфі. Він іще дуже молодий і випасає вівці. А ще він розумний і гарний з лиця. Цар зрадів і сказав слузі: «Рушай до Єссея й скоріше приведи сюди цього юнака з арфою!»
Батько Єссей почувався вкрай улещеним, коли до нього в дім завітав царський посланець. А ще більше він утішився, коли дізнався, з чим той завітав. Єссей негайно відправив одного з синів у поле за Давидом. Царський слуга від нетерплячки зголосився супроводжувати юнака. Їхній шлях до прохолодної печери, де полюбляв проводити час Давид, пролягав через голі пагорби. А навколо печери росли пальми, які відкидали тінь під час спеки й служили прихистком для овець. Давид так захопився грою на своїй арфі, що навіть не помітив, як мандрівці наблизилися до нього.
Довкола нього мирно лежали вівці, а одне ягня вмостилося в нього на колінах. Посланець подумав: «Якщо Давид принесе нашому правителю такий же мир, який панує навколо нього, то й душа царева, можливо, одужає!» Раптом одна з овечок здригнулася й зіп’ялася на ноги, й лише тоді Давид зауважив, що він не один, і припинив грати. Посланець виклав своє прохання, а брат Давидів уточнив, що на прохання батька змушений замінити Давида. Давид жахнувся від такої вістки. Він спитав: «Як довго я маю пробути на службі в царя? Чи зможу я час-від-часу повертатися до своїх овечок?»
Посланець стримано відповів: «Це все ти маєш обговорити із самим царем!» Засмучений Давид передав своєму братові пастуший посох і, озираючись, пішов поряд з посланцем. Щойно вони здолали невеликий відтинок шляху, як Давид забажав повернутися. Він підійшов до печери, зняв з куща свою пращу і заховав її собі за пояс. А в посланця він з сумом запитав: «Чи зможу я в царському дворі метати каміння?» Посланець розсміявся: «Звичайно, там є спеціальне місце на галявині, але царські вояки там стріляють з лука й мечуть списи, а не якесь жалюгідне каміння!»
Саула повідомили, що прибув арфіст. Цар, як зазвичай, перебував у похмурому настрої. Перед приходом Давида він встиг розбити слузі голову, пожбуривши в нього глечик, з якого той наливав царю вина. І все ж Саул звелів допустити до нього музиканта. При вигляді прекрасного юнака, який так відкрито й вільно дивився йому в очі, погляд Саула потеплішав. Але він відвів погляд і промимрив: «Заграй-но що-небудь». Давид сів на барвистий килим. І полинули низькі звуки й високі слова, як ніби серед пальмового листя зашумів вітер. І раптом Давиду здалося, що він сидить серед своїх овець. Він прикрив повіки і під звуки струн тихо завів мелодію без слів. Саул широко розплющив очі, то стежачи за легкими рухами пальців Давида, то переводячи погляд на його засмаглу фігуру і на червонувато-руде волосся…
Серце царя відкрилося. Його оповив спокій, якого його душа вже давно не знала. Слуги з подивом переглядалися – їхній цар посміхався. Він відчув, як по всьому тілу розливається тепло. Воно докотилася до серця і заповнило його. У цей момент музикант перестав грати і здивовано озирнувся. Його очі зустрілися з очима царя. Саул більше не відводив здивованого погляду. Він подякував музиканту кивком голови і запитав: «Чому ти при поясі носиш пращу?» Давид знітився: «Досить часто в полі мені доводиться відганяти від отари диких собак, вовків, а одного разу навіть лева. Тому мені потрібно було навчитися влучно стріляти, а зараз, коли в мене це стало виходити, я просто отримую задоволення від уміння».
Саул сказав: «Якщо тобі так подобаються битви, то під час моїх військових виправ, можеш бути моїм зброєносцем». Так Саул подружився зі своїм музикантом, і, коли цар вирушав у похід, Давид ніс його щит і спис.
Час від часу Давид сумував за домом. Він дуже хотів знову побачити Вифлеем. Йому здавалося, що струнам його арфи не вистачає свіжого вітру – вітру пальм і оливкових дерев. Одного разу, коли Саул був у доброму гуморі, Давид наважився спитати: «Мій пане, можна мені хоч інколи ходити до Вифлеєму, щоб трохи подивитися на моїх овець?» Саул був милостивий: «Іди, але не затримуйся занадто довго, адже я не можу вже обходитися без твоєї гри й твоїх пісень».
Для Давида було невимовною радістю знову гладити своїх овець і ягнят, грати й співати в холодку біля печери. Він виривався з палацу не більше ніж на сім днів, але після цього ще сильніше сумував за вільним пастушим життям, оскільки йому знову доводилося ставати співаком і слугою Саула.
