Сусідній народ, філістимляни, постійно загрожували Ізраїлю війною. Одного разу розвідники донесли, що сусіди готуються до нападу. Саул, щоб захистити свій народ, вимушений був поспіхом збирати військо.
Одного разу, коли Давид пас овець, до нього в поле приїхав його батько на віслюку й сказав: «Давиде, я до тебе з поганою звісткою: на нашу країну напали філістимляни. Саул зі своїми воїнами збирається протистояти їм. Троє твоїх братів уже пішли в солдати. Збирайся і ти в дорогу. Візьми з собою хліба, сиру і смажених зерен, віднеси це своїм братам, щоб вони не страждали в поході від голоду».
Давид передав овець іншому пастухові. Удома батько наповнив його торбу провіантом. З ним він рушив у дубову долину, де розташувався Саул зі своїми воїнами. Наблизившись до війська, Давид почув вигуки, крики і брязкіт зброї. Воїни Саула якраз шикувалися в бойовий порядок, щоб зустріти противника. Давид опустив свою ношу на землю і передав її сторожі. Він відшукав своїх братів і привітав їх. Коли він говорив із ними, від війська філістимлян відокремився воїн величезного зросту. Це був велетень Голіаф.
На голові в нього був залізний шолом. Його тіло захищав лускатий панцир, а ноги – залізні наколінники. Дивлячись у бік ізраїльтян, Голіаф гучно прокричав: «Гей ви, нікчемні страхопуди, жалюгідні прислужники Саула, кляті брудні ізраїльтяшки! Виставте проти мене вашого найсильнішого воїна, щоб ми поборолися один з одним. А потім ми завалимо вас усіх і будемо танцювати на ваших кістках».
Коли воїни Саула почули ці образливі вигуки і побачили попереду ворожого війська закутого в залізні обладунки велетня, то сильно злякалися і занепали духом. Голіаф, потрясаючи своїм величезним, як дерево, списом, наблизився ще на кілька кроків. Багато з воїнів Саула позадкували. Давид же з обуренням кинувся до царя: «І цій купі м’яса й заліза буде дозволено безкарно знущатися над Ізраїлем – народом Бога? Якщо ніхто з твоїх воїнів не наважується виступити проти нього, тоді я хочу зробити це. Коли лев або ведмідь нападав на мою отару, я вбивав його, і Господь рятував мене від лев’ячих пазурів! Дозволь мені битися з цим нахабним філістимлянином!»
Давид говорив з таким запалом, ніби його душу переповнював Божественний вогонь. Саула настільки надихнули слова юнака, що він вигукнув: «Так, іди й борися! З тобою буде Господь!» Після цього Саул надів на Давида свої обладунки, віддав йому свій залізний шолом і озброїв своїм мечем. Давид ще ніколи не носив такого важкого спорядження. Воно сковувало його рухи. Ще й до всього царські обладунки виявилися на нього завеликі. Він сказав до Саула: «Ні, так не піде. Мені потрібно, щоб я міг рухатися вільно, як пастух». Він скинув з себе все. Узяв тільки посох і пращу. А у свою сумку поклав п’ять пласких каменів. Так він виступив проти велетня-філістимлянина.
Голіаф побачив світло-рудого хлопця, що рушив до нього і, лихо вишкірившись, закричав: «Чого ти йдеш на мене з києм? Хіба ж я собака? Ти, клятий вилупок Ієгови! Нуж-бо, підійди до мене ближче, і я згодую твоє тіло птахам небесним і пустельним лисицям!»
Подібної хули Давид не міг стерпіти, а принагідно вороги відзначили, що в невисокого хлопця виявився досить сильний голос. Давид пробасив Голіафу: «Ти йдеш з мечем і дротиком, а я йду в ім’я Бога, над яким ти насміхаєшся. Те, що ти хочеш зробити зі мною, станеться з тобою!» Голіаф видав лютий рев і гігантськими кроками кинувся назустріч ізраїльтянинові. Давид відкинув свій посох, опустив руку в сумку, дістав важкий камінь і вклав його до пращі. Описавши дугу, камінь зі свистом пронісся в повітрі і влучив Голіафу в лоб прямо межи очі. На якийсь момент велетень завмер, потім випустив спис і впав на землю. Давид підбіг до нього, вихопив з його піхов меч і його ж мечем відтяв йому голову.
Усе сталося настільки швидко, що воїни з обох боків оніміли. Затамувавши подих, вони спостерігали за тим, що відбувається. Але незабаром з боку ізраїльтян почулося гучні крики радості. Філістимляни, побачивши свого богатиря з відтятою головою, почали тікати. Радісні вигуки ізраїльтян перейшли в рев атаки. Вони переслідували філістимлян, вражаючи їх, аж поки не здобули повної перемоги.
Давид узяв голову Голіафа, його меч і поніс до Саула. Коли він підійшов, син царя, Йонатан, кинувся йому назустріч. Він був Давидовим однолітком і був у захваті і від його сміливості, і від самого бою. Коли Давид склав меч і голову Голіафа перед Саулом, Йонатан обняв Давида і сказав: «Давиде, дозволь мені бути твоїм другом! Ти дорогий мені так само, як моє власне життя».
Саул набагато стриманіше за сина похвалив геройський вчинок Давида й промовив: «Тепер я не відпущу тебе до овець. Тепер ти будеш увесь час зі мною. І якщо філістимляни знову прийдуть, ти допомагатимеш захищатися від них!» Йонатан зняв свій плащ і накинув його на плечі Давида. Він мріяв зав’язати з ним дружбу на все життя, тому подарував Давиду свій меч, свій лук і свій пояс.
Після цієї перемоги військо вирушило в Єрусалим. Попереду несли голову і меч Голіафа. Назустріч війську виходили жінки, грали на цимбалах, співали, танцювали й вигукували:
- Саул переміг тисячі, Давид – десятки тисяч!
Саула кидало в лють від того, що Давида зажив більшої слави. Він заздрив тому, що його зброєносцю віддавали більше почестей, ніж йому, цареві.
