Прийшовши в Ханаан до батька Якова, вони розповіли про свої пригоди і про те, чому змушені були залишити в заручниках Симеона. Батько в розпачі заплакав: «Я втратив Йосифа! Вже немає й Симеона! А тепер я повинен віддати Веніаміна й вас всіх?» Рувим сказав: «Якщо я не приведу назад Веніаміна, то можеш убити двох моїх дітей!» Юда сказав: «Тату, я беру на себе відповідальність за життя Веніаміна!» Але батько Яків не в силах був знову відпустити синів до Єгипту. Минув час, і єгипетське зерно закінчилося, а голод продовжував гнобити країну. Тоді Яків з важким серцем відпустив синів з Веніаміном до Єгипту. Вони взяли із собою вдвічі більше грошей на випадок, якщо в них вимагатимуть повернути борг.
Чим ближче вони підходили до Єгипту, тим більший страх наповнював їх душі. Звістка про їх прибуття долинула до Цофнат-Панеаха: «Євреї повернулися». Він наказав привести спочатку Симеона, а потім і його братів до свого будинку. Брати злякалися, що це через гроші. Один з них сказав: «Нас схоплять і зроблять рабами!» Коли перед ними з’явився Цофнат-Панеах, всі одинадцять впали перед ним на коліна. Він був доброзичливий і звелів їм піднятися. Коли він глянув в обличчя своєму улюбленому молодшому брату Веніаміну, сльози навернулися йому на очі. Його так глибоко схвилювала зустріч, що він не зміг опанувати себе. Він вибіг, щоб ніхто не побачив, як він плаче.
Умивши лице, він повернувся і наказав палацовим слугам приготувати в найбільшому залі частування. Знову всі дванадцять братів зібралися за одним столом. Одинадцять з них ще не знали, хто їхній гостинний господар. Йосиф ще раз хотів випробувати своїх братів. Він наказав своїм слугам: «Наповніть мішки євреїв зерном. У мішок же наймолодшого брата покладіть мою срібну чашу. У всі інші мішки вкладіть зверху гроші цих людей».
Щойно брати покинули місто, як їх наздогнала група вершників і, оточивши, змусила зупинитися. Командир вигукнув: «Один з вас взяв срібну чашу нашого повелителя Цофнат-Панеаха!» Рувим обурився: «Цього не може бути. Це помилка». Але командир продовжував: «У кого її знайдуть, тому смерть!» Брати змушені були відкрити свої мішки. Чаша виявилася у Веніаміна.
Усіх охопив жах. Командир сказав: «Цього, вашого молодшого, я забираю. Він повинен стати рабом мого пана і назавжди залишитися в Єгипті. Решта вільні!»
Але без Веніаміна брати не могли і не хотіли повертатися на батьківщину до свого батька. Тому вони знову вирушили в будинок Цофнат-Панеаха. І знову впали ниць перед високим паном. Юда виступив уперед: «Шляхетний пане, ми не знаємо, як твоя чаша виявилася в нашому мішку з зерном. Нашому старому батькові я поручився за Веніаміна своєю головою. Пообіцяв, що ми привеземо його назад живим і неушкодженим. Візьми в рабство мене. Боюся, якщо Веніамін не повернеться, наш старий батько не переживе цього і відправиться в похмуре царство мертвих. Він так і сказав нам». Після цих слів Йосиф більше не міг стримувати свої почуття.
Він наказав єгипетській сторожі вийти, щоб залишитися наодинці з євреями. Він кинувся до Веніаміна. Взяв його за руки і заговорив чистою єврейською мовою: «Я – Йосиф, ваш зниклий брат!» Тоді переляк охопив братів з новою силою. Вони остовпіли від страху. Усі, крім Веніаміна. Він радісно кинувся в обійми улюбленого брата, якого не очікував вже колись побачити.
Йосиф більше не міг приховати своїх сліз. Він сказав братам: «Не бійтеся, підійдіть до мене ближче. Так, ви продали мене в Єгипет, але на те, щоб так сталося, була Божа воля. Таким чином, мені було дозволено врятувати життя незліченній кількості людей, які інакше померли б з голоду. Голод триває вже два роки і буде тривати ще п’ять років. Бачите, Бог зробив мене другом і найближчим помічником фараона. Ви ж повинні якомога швидше повертатися до батька. Передайте йому привіт від мене і скажіть, хай він з вами, вашими дружинами, дітьми, з усіма своїми людьми йде до мене в Єгипет. Я дам вам землю і житло і даватиму їжу протягом наступних п’яти голодних років».
Брати були такі схвильовані, що не могли до кінця зрозуміти сенс його слів. Але Йосиф підійшов до них, обняв кожного і кожного по-братерськи поцілував на знак примирення. Тоді серця братів розтанули від каяття й вдячності, сльози змили весь їхній страх.
