Це сталося, коли Ісаак був ще маленьким хлопчиком. Якраз у той період, коли в нього почали мінятися зуби з молочних на постійні, і він став більш спостережливим. Одного разу Ісаак залишився в наметі сам. На маленькій кам’яній підставці горіла суботня свічка. Ісаак спостерігав за вогником, за тим, як він мерехтить з боку в бік. Він махнув правою рукою – і вогонь відхилився вправо. Він махнув лівою рукою – і вогонь пішов за рукою в лівий бік. Це відкриття так сподобалося Ісааку, що він почав ще швидше махати то лівою, то правою рукою, змушуючи вогонь танцювати. Але цього йому здалося недостатньо. Він почав дмухати на вогонь. Вогник уже не знав, як усьому цьому коритися, і згас.
Тут увійшла мама Сарра й побачила, як від згаслої свічки піднімається дим. «Що ти накоїв! – з болем у голосі сказала вона. – Наше улюблене, наше добре суботнє світло згасло. Воно померло!» Ісаак жахнувся: «Мамо, я лише хотів зробити так, щоб вогник танцював і радів разом зі мною, а тепер він танцює в небі. Дивись, як піднімається дим! Чому він повинен увесь час горіти тут?» Тоді мама посміхнулася і сказала: «Так, колись і вогник нашої душі буде танцювати в небі; але поки що давай будемо радіти на землі». Скіпочкою вона перенесла вогонь з печі і знову запалила свічку. Потім вона сказала: «Коли світить суботнє світло, ми думаємо про той душевний вогник, який перебуває в нас, який трошки хотів би погоріти й на землі!»
Це Ісаак зрозумів і більше ніколи не гасив суботнє світло.
