Вавилоняни продовжували будувати вежу. Камінь за каменем, сходи за сходами, поверх за поверхом. З кожним днем вона ставала все вищою та вищою. Одного разу вночі Божественний голос сказав Авраму: «Прийди сьогодні на схилі дня до башти. З неба спустяться сімдесят ангелів. Вони змішають мови будівельників вежі, бо ті повинні розбрестися по всьому світу».
Аврам зробив те, що йому було велено. Коли він підходив до башти, око його душі побачило, як з небесних стель опускалися золотосяйні істоти. Сильний вітер вихором шугав навколо вежі. Раптом зайняті роботою люди перестали розуміти один одного. Хтось просив цеглу, а отримував розчин. Хтось вимагав дошку, а отримував камінь. Хтось кричав: «Піднімай!», а вантаж опускався.
Почалася жахлива метушня. Люди кидали цеглини на ноги, на голови. Під вежею затремтіла земля. Стіни розколювались зі страшним гуркотом. Буря піднімала в повітря котли, інструменти та дошки. Усі кричали й у паніці тікали вниз. Якщо хтось оступався, то він падав з вежі, затягуючи за собою й інших. Коли вітер і гуркіт стихли, люди почали гуртуватися на величезній площі навколо вежі, розшукуючи тих, хто розмовляє однією з ними мовою. У центрі стояв Аврам. До нього приєдналися ті, хто чув і дослухався до його слів. Своїм ясновидячим оком він бачив, як сімдесят ангелів наблизилися до сімдесяти груп людей, кожна з яких говорила на своїй мові. Щойно Аврам побачив це своїм духовним оком, він подумав, ніби все це знав уже напевне: звідси по всьому світу розійдуться сімдесят племен, що говорять кожне своєю мовою. З Божої волі вони повинні стати сімдесятьма народами. Останнім з ангелів спустився архангел Михаїл. Він наблизився до Аврама і сказав: «Тобі й твоїм людям дозволено зберегти стародавню мову. Я відведу тебе і твій народ з Вавилону в іншу землю і дам тобі і твоєму народові завдання на пізніші часи». Про царя Німрода більше ніхто нічого не чув. Можливо, його вбив камінь, який упав з вежі. На цьому його правління закінчилося.
