У полі Авель мовив Каїну: «Ходімо й принесемо жертву на вівтарі, як нас навчав батько Адам». Каїн відповів: «Ти вчиняй свою жертву, а я – свою». Отже, Каїн звів вівтар з великих каменів і нагромадив на нього багато дровиняк. У Авеля вівтар був невеликий, а гірка дровець зовсім низька, бо ж і сил він мав значно менше, ніж Каїн. Авель запитав батька: «Що мені принести в жертву Богові?» Адам відповів: «Віддай найдорожче з того, що маєш!» Авель злякався, тому що найдорожчою для нього була одна біла овечка, світла, без єдиної темної плямочки. Тут він почув у собі голос: «Не віддавай її! Візьми чорну чи плямисту вівцю. Для Бога зійде будь-яка». Тоді Авель знову злякався, бо йому здалося, що його голос говорив у ньому. Він узяв свою улюблену вівцю і приніс її в жертву. Каїн приніс на свій вівтар польові плоди і негайно ж запалив вогонь. Авель узяв у брата трохи жаринок і запалив від них свій вівтар. Він опустився на коліна й від душі помолився:
- «Дякую Тобі, Отче Небесний,
- Творцю прекрасного світу.
- Я дякую Тобі за сонце,
- Що дає життя квітам і деревам,
- Що зігріває людей і тварин.
- Дякую Тобі за землю, воду й повітря,
- З яких створене тіло людське.
- Дякую за дух живий,
- Що його Ти вдихнув у мене».
У Авеля дим здіймався до неба, наче квітка. А в Каїна розгорялося буйне полум’я. Язики вогнища кидалися навсібіч. З вівтаря валив густий дим і роз’їдав очі. Тоді Каїн вирішив, що Бог не приймає його жертву. Він поглянув на Авеля й побачив, що в того дим здіймається до неба, наче квітка. Тут Каїну здалося, що буйне полум’я спалахнуло в нього в душі. Гаряча хвиля вдарила йому в голову. Гнів потьмарив його погляд. Він підняв руку і щосили вдарив свого брата. Авель упав на землю. З молитвою він спустив дух. Він був мертвий. Каїн опустив стиснутий кулак. З жахом він спостерігав, як земля пила багряну кров, що витікала з голови Авеля. Він нагнувся й прохрипів: «Авелю, вставай! Авелю, милий братику, отямся!» Та Авель не ворушився. Його очі, ясні, як зорі, заплющилися навіки. Тоді Каїн відчув такий біль, що завив, як дикий звір. Страх охопив його і погнав через ліс, крізь колючки і зарості, по скелях та ущелинах.
Буревій пронісся лісами. Заблимали блискавки. Далеко в лісовій печері Каїн кинувся на землю. Він молотив кулаками скелю і кричав: «Земле, розчахнися! Поглинь мене!» Та земля не розчахнулася перед братовбивцею. І ось долинув голос Бога: «Каїне, де брат твій Авель?» «Не знаю… Чи я сторож брата свого?» – вичавив той із себе. «Що ти накоїв? Кров брата твого волає до Мене з Землі! На тобі лежить прокляття братської крові. Волоцюгою неприкаяним блукатимеш ти світами!» Сльози полилися з Каїнових очей, і сказав він Богові: «Господи, гріх мій завеликий, аби бути прощеним. Де тікати мені від образу Твого? Убий мене!» Голос Бога промовив: «Ніхто не посміє вбити Каїна. Цей знак убезпечить тебе!» І Господь поставив знак на чолі Каїна. Відтоді блукав Каїн по Землі, не знаючи ані спочинку, ані спокою.
