Загалом тезу, винесену в заголовок цього допису, найкраще спростовує історія, яку розмістили наприкінці. А зробили це через те, що якщо розмістити її на початку, тоді взагалі зникне будь-яка потреба додавати бодай щось до написаного, а так взяли на себе сміливість поділитися з вами кількома думками, перш ніж представити цю історію вашій увазі.
Отже, багато людей відкладає покаяння, акт примирення з Богом на останній момент свого життя. Проте картина цього підходу до життя і стосунків з Богом неоднорідна: так дехто, вважаючи, що «все життя ще попереду», відтягує цей момент, обманюючи себе, що «ще встигне»; дехто тягне, бо вельми звикся з гріхом; а дехто взагалі вважає, що стосунки з Богом – це справи літніх людей чи просто якихось «сектантів», а йому достатньо ефемерного «Бога в душі», не до кінця розуміючи, що є «душа», а що є «Бог». А все це зверху «приправлене» численними забобонами і усіляким беззмістовним словесним сміттям.
Звісно, ці помилкові погляди можна спробувати спростувати, навівши кілька десятків біблійних цитат, от лише це буде марною справою, адже людей, які не хочуть мати стосунки з Богом Живим, важко переконати в життєвій важливості цих стосунків: не тільки в літньому віці, але і в молодості. Хоча б для того, щоб менше поприпускатися так званих «помилок юності», які виникають через брак страху Господнього, або, висловлюючись світською мовою, браком «клепки і розуму».
Взагалі, стосунки з Богом повинні будуватися не тільки на страху Господньому, але і на любові, а коли кого любиш, то намагатимешся з ним (Ним) проводити як можна більше часу, намагатимешся дізнатися про об’єкт своєї любові (кохання) якомога більше. А якщо певна людина не любить Бога, не цікавиться Ним, то переконати любити Всевишнього – марна затія, як мовиться, «не можна нелюба любити». Навіть, якщо цим «нелюбом» виступає Господь, Який «так полюбив… світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16). А от і анонсована історія, яка, як зазначалося, найкраще спростовує всі міркування бажаючих покаятися «в останню мить»:
Три слова
Один молодий лицар був відомий своїм розпусним способом життя. Монах намагався напоумити лицаря, що він ризикує постати перед судом Божим з душею, обтяженою гріхами.
– Нема чого боятися, – легковажно відповів лицар. – Тобі ж відомо, що Господь Бог добрий і милосердний. Перед смертю я промовлю три слова, які принесуть мені вічне спасіння. Скажу: “Господи, змилуйся і прости”.
Монах похитав головою, а лицар, сміючись, знову взявся за своє.
Якось, під час сильної бурі, лицар їхав верхи уздовж берега глибокої ріки. Він не хотів пропустити балу. І раптом ударив грім. Кінь із переляку став диби і скинув вершника в стрімку течію. Перед смертю лицар викрикнув свої три останні слова:
– Щоб ти здох! (Бруно Ферреро)
Редакція сайту
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
Покаятися в останню мить…