Подібно до приладів на панелі управління автомобіля, емоції не просто пасивно відображають стан нашого серця. Вони також служать індикаторами, що свідчать про «несправність» і спонукають реагувати відповідним чином. Приміром, вас обурила несправедливість, і ви автоматично оцінюєте – якою має бути ваша реакція. Якщо несправедливість відчув хтось сторонній, ви дивитеся, чи є можливість змінити ситуацію (заступившись за скривдженого), або хоч би якось вплинути на неї (утішивши його). Якщо несправедливо обійшлися з вами, ви, знову ж таки, визначаєте: чи обмежується це особистою образою, і треба покірливо підставити другу щоку, – або ж слід належним чином відреагувати, захищаючи інших, на кому це може відобразитися наступного разу.
Якщо ж обурення було викликане, скажімо, тим, що вам зробили справедливе зауваження, як ви вчините в цьому випадку? Виплеснете твань, що піднялася з глибини душі, на нахабу, що сунеться не у свою справу? Або ж здивуєтеся самим собі: «Господи, звідки в мені це? Я ж гадав, що вже вільний! Допоможи мені очиститися повністю!»? А тому, хто зробив зауваження, чи скажете, що він правий, чи попросите поблажливо простити вас, чи подякуєте, що не був байдужий і дав вам шанс стати кращим?
Слова Господні не раз викликали в слухачів обурення, а то і образу (наприклад – Від Луки 11:45). Та і тепер, читаючи інші вірші, мимоволі відчуваєш дискомфорт. Не знаю, як у вас, а в мене таких віршів множина. От, приміром, один з них: «Сказав також Ісус ученикам: неможливо не прийти спокусам» (Від Луки 17:1). Ну як же так – неможливо не прийти? Адже як би хотілося провадити життя милостиве, спокійне, незворушне, нічим не затьмарюване (майже як те, що обіцяють політики у своїх передвиборних обіцянках). Ну, навіщо вони нам потрібні ці спокуси? Ось тут і приходить витверезна думка: спокуса – це не стільки певний сторонній об’єкт, скільки моя на нього реакція: «Кожен спокушається, захоплюючись і зваблюючись власною похіттю» (Як. 1:14).
Одне із значень грецького слова «скандалон», перекладеного в Біблії як «спокуса», – наживка, приманка в пастці. Це те, що тягне до себе, примушуючи лізти головою в сильце, заковтувати гачок, сунути лапу в капкан. В Індії, приміром, є оригінальний спосіб лову мавп. До дерева прив’язують порожнистий кокос з невеликим отвором, – рівно таким, щоб пролізала кисть мавпячої лапи, – а всередину насипають запашно просмажений рис. Звірятко, притягнене запахом, засовує туди лапу і набирає повну жменю бажаних ласощів, але витягнути її вже не в змозі – отвір занадто вузький для кисті, стислої в кулак. Але і відпустити свою здобич мавпа не бажає. У результаті вона сама стає здобиччю. Не спокуса тримає її, – вона за неї тримається.
Господь попереджає: у цьому пропащому світі уникнути спокус не вдасться. Але що в першу чергу спадає на думку, коли мова заходить про спокуси? Гроші? Секс? Влада? Алкоголь? Наркотики? Усе це – зовнішні спокуси, гріховність слідування за якими більш-менш очевидна. Але не менш небезпечні спокуси глибинні – ті, що ми таїмо у власному серці. Богослови стверджують, що матір’ю усіх гріхів є гординя. Саме вона породжує інші гріхи. Від зовнішніх спокус можна піти, закритися, сховатися. А ось від себе не підеш. І найнебезпечнішою з тих спокус, що завжди носиш із собою, частенько стає образа, почуття ущемленої гордині. Вона – наживка в її капкані.
Для учня Христового почуття образи, у першу чергу, має служити індикатором власної недосконалості. «Бо у вас повинні бути ті самі почування, як і в Христі Ісусі» (Флп. 2:5). А «Христос постраждав за нас, залишивши нам приклад, щоб ми йшли по слідах Його! … Коли Його лихословили, Він не лихословив взаємно; страждаючи, не погрожував, а передавав те Судді Праведному» (1Пет. 2:21,23). Образа – не рис у тій пастці з кокоса: якщо її не відпустити, вона не просто не дозволяє рухатися далі, але затягує все глибше – породжує прикрість, озлоблення. І Писання закликає: «Усяке роздратування‚ і лютість, і гнів, і крик, і лихослів’я з усякою злобою нехай будуть знищені у вас» (Еф. 4:31).
Зрозуміло, що образи між собою відрізняються. Існують дрібні образи, не варті уваги. Якщо моя гординя настільки уразлива, а самолюбність така чутлива, що я готовий обурюватися з будь-якого дрібного приводу, то зі мною явно щось не те. Ну як мене можуть зачіпати, скажімо, бездумна репліка незнайомця в черзі або випадкового перехожого, яких я в житті жодного разу не бачив і ніколи більше не побачу? Або – чи повинні мене чіпати образливі коментарі в соціальних мережах? Адже я не знаю навіть, людина їх залишає, або ж бот, запрограмований на залучення користувачів до конфронтації. Або – хто мені водій, що підрізає мене на дорозі? Може, людина реально поспішає? Може, у нього дружина народжує, і її терміново треба доставити в клініку?.. Нам невідомі ні життєві ситуації, в яких знаходяться ці люди, ні, тим більше, мотиви, що ними рухають. Як же ми можемо засуджувати їх? У цей кокос не те, що лапу сунути – навіть озиратися на нього не варто.
Але як бути з образами куди серйознішими? Тими, від яких не відмахнутися? Подружня зрада. Зрада друзів. Насильство з боку членів сім’ї. Біль, заподіяний близькою людиною. Ігнорувати їх неможливо; нас просто засмоктує в чорну діру цього кокоса. Ми розуміємо, що Бог розкриває перед нами перспективи майбутнього, але капкан образи робить нас заручниками минулого.
Давайте у зв’язку з цим поставимо собі три питання. Перше питання – риторичне: хто застряг у пастці образи – я, або мій кривдник? Друге питання – теоретичне: як довго я збираюся сидіти в цій пастці? І третє питання – практичне: як мені вибратися з неї?
Риторичне питання на те і риторичне, що відповіді не вимагає. Абсолютно очевидно, що той, хто колись наніс вам образу, про це, швидше за все, навіть не думає. Або не особливо хвилюється і давно забув. Або зробив це цілеспрямовано, порадів певний час тому, як ви мучитеся, і, задовольнившись результатом, продовжує жити своїм життям. Або і зовсім вчинив так через нерозуміння і навіть не відає про ваш біль.
На теоретичне питання можете відповісти тільки ви самі. Як довго сидіти в пастці – особиста справа кожного. Давайте ж пошукаємо відповідь на практичне питання. Який ключ реально розмикає капкан непрощення?
Світ дає на нього два варіанти відповіді. Перший – помста. Не можна просто так усе залишати – треба поквитатися. «Не забудемо – не пробачимо!» Масова культура нав’язує штампи в стилі болівудських сценаріїв. Мовляв, жив собі хороший тихий хлопець, якого усі кривдили, поки його терпець не увірвався, і, зібравши навколо себе таких же хороших хлопців, він повбивав усіх поганих хлопців. «Чи не учить ваша Біблія: око за око, зуб за зуб?» – запитують прибічники цього підходу. І невтямки ним, що цитата ця – не про помсту, а про справедливий суд: «Один суд повинен бути у вас, як для прибульця, так і для тубільця» (Лев. 24:19-22). Бо за втрачене око месник хотів би вибити обидва, а за зуб – усі тридцять два. «Тоді весь світ стане сліпим і беззубим», – підсумовував цю тему молочник Тев’є. Жадання помсти лише затягує зашморг гіркоти все сильніше. Всяка дія породжує протидію, і так – до повного взаємознищення.
Другий ключ до капкана образи, пропонований світом, – ігнорування. Просто не думайте про це! Ми ж маємо бути лагідними і покірливими! Ми ж не звертаємо уваги на дрібні образи, так навіщо переживати про великі?.. Невірний чоловік – майже те саме, що неадекват, що підрізає тебе на дорозі. Зрада друга мало чим відрізняється від лайливого коментаря в мережі…
Проте ми розуміємо, що це не так. Реальні образи ранять настільки, що ігнорувати їх неможливо. Носячи їх у собі, ми лише накопичуємо гіркоту і біль до тих пір, поки стримати їх вже не в змозі. І тоді вони вириваються назовні з усією своєю руйнівною потужністю – у сім’ї, на роботі, у стосунках з друзями.
Біблійна відповідь радикально відрізняється від обох світських варіантів. Ні помста, ні ігнорування не розімкнуть капкан образи. Єдиний ключ, що реально випускає вас на свободу, – прощення: «Прощайте один одному, як і Бог у Христі простив вам» (Еф. 4:32).
