Нам належить вчитися контролювати свій гнів, а не реагувати на нього спонтанно. «Кожна людина нехай буде скорою на слухання, повільною на слова, повільною на гнів, бо гнів людини не творить правди Божої» (Як. 1:19-20). Навал же – «людина зла, не можна говорити з ним» (1Царств 25:17). Його мова перенасичена словами «я», «мені», «моє». Образа завжди – ущемлена самолюбність. І нерідко усі знають про гнівливість подібних людей, окрім них самих. «А мені ніхто не казав, що я швидкий на гнів!» – нарікають вони. Так тому, може і не казали, що боялися «потрапити під роздачу»? Втім, у нашій ситуації «навалило» на обох. Обидва – і Навал, і Давид – втрачають самоконтроль. У таких випадках украй важливою стає участь посередника, здатного втрутитися як миротворець. Саме цю роль і бере на себе дружина Навала Авигея, «жінка дуже розумна і красива лицем». Вона «поспішно взяла двісті хлібів, і два міхи з вином, і п’ять овець приготованих, і п’ять мір сушених зерен, і сто зв’язок ізюму, і двісті зв’язок смокв, і нав’ючила на ослів, і сказала слугам своїм: ідіть переді мною, ось, я піду за вами. А чоловікові своєму Навалові нічого не сказала» (1 Царств 25:3,18-19).
На перший погляд дії мудрої жінки можуть здатися лише спробою задобрити Давида. Як мовиться, «голодний чоловік – злий чоловік». Але справа тут куди глибша. Адже грубість Навала стала лише приводом для конфронтації. Причиною ж було небажання поділитися надмірним продовольством, в якому Давид так гостро мав потребу. І, організувавши постачання провіанту, Авигея усуває сам предмет конфлікту. По суті сперечатися більше немає про що. Усе, що залишається – одні емоції.
Втім, емоції також означають немало. Давид продовжує себе накручувати, повторюючи, подібно до заїждженої грамофонної пластинки: «Марно я охороняв у пустелі все майно цього чоловіка, і нічого не пропало з того, що належало йому; він платить мені злом за добро» (25:21). І Авигея робить наступний крок. Щоб остудити гнів чоловіків, вона перенаправляє відповідальність за ситуацію, що склалася, беручи провину на себе: «Нехай господар мій не звертає уваги на цю злу людину, на Навала; тому що яке ім’я його, такий і він. Навала – ім’я його, і безумство його з ним. А я, раба твоя, не бачила слуг господаря мого, яких ти посилав… Прости провину раби твоєї» (25:25,28). Простіть, ваше величносте, – недогледіла!
Адже Давид – ображений на цілий світ: «Я знеможений і вбогий, і серце моє поранене в мені» (Пс. 108:22). А, як мовиться, – скривджені кривдять. У результаті образа поширюється, подібно до ланцюгової реакції, немов кола на воді. Скривдженим, як правило, невтямки, що кривдячи інших, вони не просто не позбавляються від власної образи, але і самі уподібнюються своїм кривдникам. Саме це Авигея допомагає зрозуміти Давиду: ти ж, царю, злий не на Навала, і, тим більше не на його працівників, а на усіх тих, хто довів тебе до такого життя. Чому ж ти намагаєшся уподібнитися їм? Навіщо зганяєш свій гнів на комусь, хто слабкіший за тебе і не може відповісти належним чином? Так, мій чоловік наговорив зайвого. Так, він не особливо розумний, та до того ж ще жадібний. Але ти не будь таким же. «Господь не попустить тобі йти на пролиття крові й утримає руку твою від помсти, і нині нехай будуть, як Навал, вороги твої і зловмисники проти господаря мого… Господь неодмінно влаштує господарю моєму дім міцний, бо війни Господні веде господар мій, і зло не прийде до тебе в усе життя твоє» (25:26,28).
Усім очевидно, що не Авигея приходила з вимогами до Навала. Не вона і відкинула в образливій формі прохання про допомогу. Здавалося б, у чому її провина? Але раз вже ситуація дійшла до пошуку винного, вона готова стати цим винним, таким «емоційним громовідводом». Вона згодна перейняти на себе гнів обох неврастеніків. Нам, звиклим передбачати Христовий образ у Давиді, невтямки, що в даному випадку саме вона, ця жінка, виступає в ролі визволителя, готового платити ціну прощення.
Але і цим її місія не вичерпується. Авигея стає ще і пророчим голосом для конфліктуючих сторін. Навал у своїй короткій промові сім разів посилається на себе. Давид не говорить ні про що інше, як про власну образу. Авигея ж семикратно згадує Господа. Вона закликає Давида подивитися на ситуацію з боку, оцінити її за Божою шкалою – за вищим критерієм справедливості, дотримання якого не залишиться без подяки: «Якщо повстане людина переслідувати тебе і шукати душі твоєї, то душа господаря мого буде зав’язана у вузлі життя Господа Бога твого, а душу ворогів твоїх кине Він немов пращею» (25:29, – вже чи не на перемогу Давида над Голіафом натякає вона, згадавши про пращу?)
І ось тепер, коли предмет конфлікту усунений, «емоційний громовідвід» представлений, а розмова переведена в поле абсолютних моральних категорій, Авигея ставить Давида перед вибором: чи готовий він через хвилинний спалах гніву зробити те, про що жалкуватиме до кінця своїх днів: «І коли зробить Господь господареві моєму все, що говорив про тебе доброго, і поставить тебе вождем над Ізраїлем, то не буде це для серця господаря мого засмученням і занепокоєнням, що не пролив марно крові і зберіг себе від помсти. І Господь облагодіє господаря мого, і згадаєш рабу твою. І сказав Давид Авигеї: благословенний Господь Бог Ізраїлів, Який послав тебе нині назустріч мені, і благословенний розум твій, і благословенна ти за те, що ти тепер не допустила мене йти на пролиття крові й помститися за себе… іди з миром у дім твій; ось, я послухався голосу твого й ушанував лице твоє» (25:30-33,35).
Ці слова – не банальне «я тебе почув», прийняте сьогодні за норму толерантного ставлення до чужої думки, наслідувати яку навіть не маєш наміру. Давид дякує Господу, що зупинив його. «І прийшла Авигея до Навала, і ось, у нього бенкет у домі його, як бенкет царський, і серце Навала було веселе; він же був дуже п’яний; і не сказала йому ні слова, ні великого, ні малого, до ранку. Вранці ж, коли Навал протверезився, дружина його розповіла йому про це, і завмерло в ньому серце його, і став він, як камінь. Днів через десять уразив Господь Навала, і він помер. І почув Давид, що Навал помер, і сказав: благословенний Господь» (25:36-39).
Якби Давид затаїв образу, він на тому, більш за все, і зупинився. Мовляв, помер ворог, і – слава Богу. Але не просто за смерть минулого кривдника дякує він Господу: «благословенний Господь… що раба Свого вберіг від зла; Господь повернув злобу Навала на його ж голову» (25:39). Адже інакше і на Давидову голову була б обернена його ж власна злість. Недаремно апостол закликає: «Нікому не відплачуйте злом за зло, але дбайте про добро перед усіма людьми. Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми. Не мстіться за себе, улюблені, а дайте місце гніву Божому. Бо написано: [у Втор. 32:35]: “Мені відомщення, Я віддам”, – говорить Господь» (Рим. 12:17-19).
І тому Давид, виливши в псалмі свої прокляття, підводить підсумок: «Ось така відплата від Господа ворогам моїм і тим, що говорять зло на душу мою! Ти ж, Господи, Господи, захисти мене заради імені Твого, бо блага милість Твоя» (Пс. 108:20-21). Іншими словами, усе, чого я тут побажав своїм ворогам – це те, як я вчинив би з ними, будь на те моя воля. Але не моя воля, а Твоя нехай буде. Псаломщик розуміє: якби милість Божа не підносилася над судом, його б самого чекала б та сама доля! І тому завершує він вже не наріканнями, а славослів’ям: «А я голосно буду славити Господа устами моїми і серед багатьох буду прославляти Його, бо Він стоїть праворуч бідного, щоб спасти його від тих, що шукають душу мою» (108:30-31).
Наша історія має продовження: «І послав Давид сказати Авигеї, що він бере її собі за дружину… І зібралася Авигея поспішно і сіла на осла, і п’ять служниць супроводжували її; і пішла вона за послами Давида і стала його дружиною» (25:39, 42). Вчини Давид над її чоловіком криваву розправу, – не бувати б цьому кінцю. Але не лише мудра красуня-дружина і усі багатства Навала, успадковані нею за правом вдівства, дісталися Давиду в результаті. Найціннішим, що він отримав, став важливий практичний урок – навичка привчання почуттів. І згодом, коли в бік царя летітимуть не лише образи, але каміння і прокляття, він покірливо скаже: «Може бути, Господь зглянеться на приниження моє, і воздасть мені Господь благістю за теперішнє його лихослів’я» (2 Царств 16:12).
Емоції не бувають правильними або неправильними. Правильною або неправильною буває реакція на них – те, куди попрямує цей локомотив нашої душі. А це залежить від того, хто його машиніст: ми або Господь.
