Ну, а якщо почуття не витримують? Адже бувають ситуації, коли вже не в силах себе контролювати, коли уривається терпець! Коли не виходить упоратися з такими всепоглинаючими емоціями, як обурення, гнів, страх…
Особливо часто таке трапляється в людей з динамічним типом характеру. Згадайте хоч би царя Давида або апостола Петра. «З повноти серця промовляють уста», – учив Ісус на підході до селища, де проживав апостол (Від Луки 6:45, 7:1, пор. 4:31,38). І хтозна, чи не поглядав Він при цьому з іронією на учня, вуста якого нерідко починали говорити швидше, ніж включався мозок, і чиєю «візитною карткою» було поєднання двох несумісних слів «Ні, Господи!»? Того, хто першим хапався за меч, а потім боявся відкритися навіть юній служанці (Від Іоанна 18:10,17).
Наївно думати, що у вірних не буває ні гніву, ні страху, ні депресії. Дві природи співіснують у нас – духовна і плотська. «Плоть бажає противного духові, а дух – противного плоті: вони одне одному противляться» (Гал. 5:17). Ми ще тільки вчимося жити гідно свого покликання, зокрема – вчимося вихованню своїх почуттів. Недаремно, коли говориться, що дорослі «навчанням почуття привчені розрізняти добро і зло» (Євр. 5:14), «навчання» позначене словом «ексіс», від якого походить англійське exercise («вправа, тренування»), а слово, що означає «привчені», містить корінь «гюмназо» («вправляти, привчати, тренувати, розвивати»), від якого, як самі можете здогадатися, пішли і «гімназія», і «гімнастика».
Так, управлінню почуттями треба вчитися, цілеспрямовано розвиваючи і закріплюючи цю навичку. Тим більше, якщо йдеться про таку руйнівну емоцію, як гнів. Адже сам гнів – це лише верхівка айсберга, під якою ховаються образа, сором, втома, розчарування, самотність та інші деструктивні почуття. Вони накопичуються, нагнітаючись, подібно до тиску пари в підземному резервуарі, поки, нарешті, тиск не перевищить критичної межі – і усе, що накопичилося, виривається назовні гейзером злості і ненависті.
«Боже хвали моєї!» – благочестиво починає Давид черговий псалом (108:1). Але незабаром емоції захоплюють його, і нарікання переходять у прокляття на адресу кривдника:
«Нехай дні його будуть короткими і достоїнство його перейме інший. Діти його хай будуть сиротами і дружина його – вдовою. Будуть вони блукати та просити хліба і будуть вигнані із домів їх. Хай позичкодавець його забере в нього все, і чужі розтягнуть добро його. Хай не буде йому заступника, і ніхто не приголубить сиріт його; нехай згинуть усі нащадки його, і вже в наступному поколінні ніхто не згадає й імені його» (108:8-13).
Погодьтеся: просто дух захоплює від таких пісень чоловіка за серцем Божим (1Царств 13:14)! Якось не тягне сказати після їх прочитання «Амінь!»… Та і для декламації перед сном цей псалом не особливо підходить, правда? Невже ж так належить молитися і нам? І як взагалі розуміти і застосовувати цей текст?
Ну, як мінімум, слід пам’ятати, що Псалми – книга поетична. Вона носить описовий, а не наказовий характер. Далеко не усе в них – керівництво до дії. Згідно з апостольським тлумаченням, цей псалом у сукупності з 68:26 пророчо вказує на Іуду, що зрадив Господа (Діяння 1:20). Хоча сам Давид навряд чи вкладав у ці рядки саме такий сенс. Подібно до Іова, він безпосередньо виливав Богові те, що накопичилося в нього на серці. Господь же через досвід псаломщика учить нас, як впоратися з гнівом.
Дослідники Писання схиляються до думки, що «героєм» цього псалму є Навал – чоловік дуже багатий, але жорстокий і злий вдачею. Про його конфлікт з Давидом ми читаємо в 25-му розділі Першої книги Царств (1-ї Самуйлової). При цьому не слід забувати, що Давид – помазаний цар, що стоїть на чолі озброєного загону відбірних воїнів. Погодьтеся, він цілком міг би і сам здійснити все те, чого бажає своєму кривдникові. Більше того, саме таким і було його перше спонукання. Але, опустивши меч, він передає суд у руки Божі.
Як вже було сказано, гнів – це лише верхівка айсберга. Втома, роздратування, розчарування, образа та інші негативні емоції почали накопичуватися в душі Давидовій набагато раніше. Він переживав зовсім не найрадісніший період свого життя. Йому доводилося тікати від гонитви і ховатися від переслідувань, терпіти нужду і зраду. Навіть – прикидатися безумним. Мало того, що накопичувалася його власна образа, за ним йшло шість сотень міцних бійців – втомлених, голодних і роздратованих. На довершення ж усіх негараздів Давиду принесли звістку про смерть пророка Самуїла – останньої надії гнаного помазаника на більш-менш швидке відновлення справедливості. Адже Самуїл був єдиним, чий авторитет визнавав Саул, що не бажав залишити трон.
І раптом на цьому похмурому фоні – хоч якась приємна новина: неподалік, на горі Кармил, у Навала почалася стрижка худоби. З одного боку, там безліч тріумфуючих людей і щедрого провіанту, з другого – заготовлюється значна кількість шерсті, ходового товару, що потребує охорони. Давидові воїни неодноразово перетиналися з пастухами навалових стад і, незважаючи на своє тяжке становище, не лише не грабували їх, але і надавали їм те єдине, чим самі могли бути корисними – захист від розбою, нічого не просячи натомість. Тепер же, коли прийшов час радіти результатам пастушачої праці, Давид звертається до Навала з проханням – чи не захоче той віддячити захисникам, поділившись пригощанням, наскільки сам визнає можливим і доречним.
«І послав Давид десять отроків, і сказав Давид отрокам: підніміться на Кармил і підіть до Навала, і вітайте його від мого імені, і скажіть так: “мир тобі, мир дому твоєму, мир усьому твоєму; нині я почув, що в тебе стрижуть овець. Ось, пастухи твої були з нами, і ми не кривдили їх, і нічого в них не пропало за весь час їхнього перебування на Кармилі; запитай слуг твоїх, і вони скажуть тобі; отже, нехай знайдуть отроки благовоління в очах твоїх, бо в добрий день прийшли ми; дай же рабам твоїм і синові твоєму Давиду, що знайде рука твоя”. І пішли люди Давидові, і сказали Навалові від імені Давида всі ці слова, і замовкли. І підхопився Навал, і відповів слугам Давидовим, і сказав: хто такий Давид, і хто такий син Ієссеїв? нині стало багато рабів, що тікають від господарів своїх; невже мені взяти хліби мої і воду мою, і вино моє і м’ясо, приготоване мною для тих, хто стриже овець моїх, і віддати людям, про яких не знаю, звідки вони? І пішли назад люди Давида своїм шляхом і повернулися, і прийшли і переказали йому всі слова ці» (1 Царств 25:5-12).
Навал ділитися не захотів. Що ж, це було його право – він нікому нічого не обіцяв. Але він не просто відкинув прохання, а обурився, визнавши його нахабством, і образив Давида, принизливо відзиваючись про нього при його підлеглих. Недаремно ж сказано, що був він «людина жорстока і зла норовом» (25:3). Проте і Давид виявився не таким простим. Така відповідь на просте прохання (хоч і частково маніпуляційне, але цілком покірливо виражене) викликала в нього у відповідь спалах гніву.
«Тоді Давид сказав людям своїм: опережіться кожен мечем своїм. І всі оперезалися мечами своїми, оперезався і сам Давид своїм мечем, і пішли за Давидом близько чотирьохсот чоловік, а двісті залишилися при обозі» (25:13). За грубу відповідь «чоловік за серцем Божим» погрожує знищити не лише самого Навала, але і усіх працюючих на нього чоловіків, включаючи тих самих пастухів, яких він весь цей час захищав: «Нехай те і те зробить Бог з ворогами Давида, і ще більше зробить, якщо до світанку з усього, що належить Навалові, я залишу того, хто мочиться до стіни» (25:22). Схоже, по мірі емоційної нездержливості ці двоє вартували один одного!
Кажуть, існує чотири рівні гніву. Найперший з них – роздратування, коли якась людина або ситуація викликають у нас занепокоєння. Той, чиї «почуття навчанням привчені», уміє вже на цьому етапі розрізнити небезпеку і опанувати себе. Частіше ж ми дозволяємо роздратуванню розвинутися до наступного рівня – суму. У цьому випадку наші почуття вже уражені гнівом, що зароджується в серці, і якщо не узяти їх під контроль, гнів переходить на наступний рівень – озлоблення. Тут людина перестає контролювати не лише почуття, але і волю. Наші думки не зайняті нічим іншим, як тим, що роздратували нас. І якщо і тепер не приборкати почуттів, то ми втрачаємо здатність управляти ними, переходимо на найвищий рівень гніву – лють. Починаємо діяти спонтанно і необдумано.
Ще до початку конфлікту Давид був близький до рівня суму. Несправедливі звинувачення, переслідування ворогами, втома, нестача продовольства, гнітюча відповідальність за забезпечення своїх людей – усе це зовсім не сприяло благодушному настрою. Він вже був вибухонебезпечний. Образлива відповідь Навала лише стала тим тригером, що перетворює сум на озлоблення. Знову і знову повторюючи про нанесену йому образу і передчуваючи майбутню помсту, Давид «накручує» себе, роздуваючи свій гнів до рівня люті.
«Розумний стриманий у словах своїх, і розсудливий холоднокровний», – напише згодом Соломон, син Давидів (Притчі 17:27). Апостол Павло іменує лагідність і стриманість (тобто здатність володіти своїми почуттями) серед ознак плодів Духа (Гал. 5:23). Петро також закликає Христових учнів: «Покажіть у вашій вірі чесноту, в чесноті розсудливість, в розсудливості стриманість, у стриманості терпіння, у терпінні благочестя, в благочесті братолюбство, у братолюбстві любов» (2Пет. 1:5-7). А для керівників церкви це і зовсім – кваліфікаційна вимога (Тит. 1:8).
Так, гнів може бути цілком виправданий. Писання зовсім не вимагає від нас повного звільнення від власних почуттів, кажучи «не гнівайтеся зовсім». Воно лише закликає: «Гніваючись, не зогрішайте, роздумуйте в серцях ваших, на постелях ваших заспокойтеся» (Пс. 4:5). У Новому ж Завіті апостол Павло, цитуючи ці слова, піднімає планку ще вище: «Нехай сонце не заходить у гніві вашому», – тобто розберіться зі своїми почуттями ще до відходу до сну (Еф. 4:26). Навіть якщо наша реакція «відносно благочестива» (не явна конфронтація, а, скажімо, прихована агресія або сарказм), гнів залишається гнівом. Варіант «не приймай на особистий рахунок, це лише бізнес» неприйнятний для дітей Божих. Господу куди важливіше праведність наших стосунків, ніж успішність наших справ.
