Ви не замислювалися, що слово «емоція» співзвучне з такими словами, як, скажімо, «мотив» або «локомотив?» Річ у тім, що походять вони від одного і того ж латинського кореня motіo, що означає «рух». Емоції – це рух душі. І, подібно до брижів на воді, стривоженій подихом вітру, самі по собі вони не бувають правильними або неправильними. Вони просто є. Правильною або неправильною буде наша реакція на них. Від того, який з напрямів їх руху ми вважаємо за краще, залежить, є емоції конструктивними або деструктивними. Чи прагне локомотив нашої душі до належного пункту призначення, чи повзе в безвихідь, або, гірше за те – мчить у прірву? Чи сплітає мотив душі прекрасну мелодію або ж гримить безглуздою какофонією?
Емоції треба виховувати, удосконалюючи свій «духовний інтелект». Інакше вони не розвиватимуться належним чином, і душевна лінь відведе їх шляхом найменшого опору. Ну кого, скажімо, не розчулювали слова псаломщика про Пастиря: «На місці плодючім, там Він оселив мене» (Пс. 22:2)? «Жезл Твій і палиця Твоя – вони потішили мене», – декламуємо ми з насолодою (22:4). Ми настільки захоплені образом дбайливого пастуха, що якось не помічаємо, що тут про нас мова ведеться як про овець і баранів – тварин тупих і упертих, яким самим навіть на плодючих місцях немає спокою. А помітити варто, як мінімум, з двох причин.
По-перше, вівці постійно перебувають насторожі, і що будь-який ховрах, що висунув мордочку з норки, змусить вівцю, а за нею і усе стадо, у жаху рвонути з місця, не розбираючи дороги. Чи не так і ми буваємо постійно напружені в очікуванні каверзи? Навіть коли усе добре, нам немає спокою. А станься що – тут же починаємо панікувати. По-друге, навіть стоячи на місці, вівця безперервно набиває свій шлунок, будучи не в змозі зупинитися. Схоже, харчова нездержливість – один з найбільш поширених проявів депресії не лише в людини.
Загалом, пастуху нерідко доводиться силою змушувати вівцю лягти і угамуватися, щоб та могла хоч трохи відпочити. Для того йому і потрібні такі «заспокійливі засоби», як жезл і палиця, тобто палиця (нею не лише лева чи ведмедя відігнати можна, але і виховну роботу з надмірно неспокійною вівцею провести) і герлига (довга жердина з гачком на кінці, яким ловлять тварину, що втікає, за задню ногу). Отже повчальна драматичність псалму про проходження долиною смертної тіні явно недооцінена.
Ще в меншій мірі нашу увагу привертають псалми, в яких псаломщик виливає біль своєї душі. Псалми відчаю, безсилля, проклять. Чи багато, приміром, вам доводилося чути церковних проповідей на, скажімо, Псалом 54, в якому Давид нарікає: «Я плачу від туги моєї. І тривожуся від голосу ворожого» (54:3,4)? Так-так, той самий Давид, безстрашний Божий помазаник, постійно оточений шістьма сотнями відбірних воїнів. Гроза левів і ведмедів, переможець десятків тисяч ворогів – тремтить і плаче!
Стресів у цьому житті не уникнути. Від них не захистять ні Давидова мужність, ні віра Авраамова, ні Соломонова мудрість, ні Самсонова сила. Питання лише в тому, як ми станемо на них реагувати: безглуздо і безрозсудно, або ж – мудро і мужньо? Всупереч тим уявленням, що нав’язує світ, мужність і мудрість проявляються зовсім не в самовпевнених заявах на кшталт «я з цим впораюся сам» – які, якраз, є ознакою безрозсудності, породженням гордині.
Стрес і депресія – результат відчуття власної уразливості, втрати контролю над тим, що відбувається. Точніше – втрати ілюзії контролю. Адже «хто з вас, піклуючись, може додати собі зросту хоч на один лікоть? Отже, якщо і найменшого зробити не можете, чого піклуєтесь про інше?» (Від Луки 12:25,26). І тому наймудрішим рішенням, – тим, що вимагає справжньої мужності, – буде визнати: «Я сам з цим не впораюся. Мені потрібна допомога», – і звернутися за допомогою до Того, Хто дійсно тримає усе під Своїм контролем. Адже сказано: «Не турбуйтесь ні про що, але завжди в молитві та проханні з подякою відкривайте свої бажання перед Богом» (Флп. 4:6).
Саме так і чинить Давид. Від абстрактних нарікань («ой, як мені погано!») він переходить до конкретних причин свого стану: «Прихилися і вислухай мене, я плачу від туги моєї. І тривожуся від голосу ворожого і від утисків нечестивців» (Пс. 54:3,4). Ось чому «серце моє стривожилося в мені, смертельні страхіття напали на мене. Страх і трепет прийшли на мене, і жах огорнув мене» (54:6,7).
Переходячи від абстрактного до конкретного, ми робимо перший крок до звільнення з пастки смутку. Навіть якщо ваші прохання і бажання здаються вам не особливо благочестивими, Бог – Єдиний, Кому їх можна повідати без побоювання. Батько завжди зрозуміє Своїх дітей. Смуток же небезпечний тим, що ми в’язнемо в ньому, починаємо насолоджуватися самою можливістю нарікати на свої почуття, переживати про своє хвилювання. З чого, власне, і починає Давид. Він жахається своєму жаху і боїться власного страху.
Чим довше ми ходимо цим замкнутим колом, тим глибше воно затягує нас, подібно до виру. Якщо причина стресу не названа, сам стрес перетворюється на власну причину, все більше нас «накручуючи»: «з цим неможливо впоратися, виходу немає!» Вогонь, що горить, не загасиш, підливаючи в нього керосин. Потрібний збадьорюючий душ холодної конкретики.
У результаті частенько виявляється, що проблема не стільки в чомусь або комусь, скільки в наших нереалістичних очікуваннях відносно цього. Щось пішло не так, як передбачалося, і ми починаємо панікувати, втрачаючи контроль не стільки над обставинами (у нас його і не було), скільки над самими собою. А чим менше нам вдається контролювати людину або ситуацію, тим більше зусиль ми до того докладаємо, і тим гірше усе виходить.
Приміром, влаштувавшись на нову роботу, ми запідозрили, що інші співробітники ставляться до нас якось з недовірою. Хвилюючись про це, ми проявляємо підвищену настороженість, і тим викликаємо настороженість у відповідь з їх боку. Ми починаємо бути обережними ще більше, і так далі – аж до спалахів пасивної агресії. Хоча із самого початку варто було задатися питанням: а з чого, власне, їм довіряти нам, якщо вони нас уперше бачать?
Подібне «накручування» нерідко виникає навіть у стосунках з власними дітьми. Замість того, щоб вирішувати в міру появи конкретні питання, пов’язані з їх вихованням, забезпеченням їжею і одягом, здобуттям ними освіти і т. ін., ми панікуємо через усілякі «А раптом?» і «А якщо?». А раптом вони пов’яжуть своє життя з кимсь, хто нам не подобається?. А раптом вони ні з ким його не пов’яжуть?.. А раптом вони нас покинуть?.. А раптом не покинуть нас ніколи?..
Чим сильніше ми намагаємося в безсилій параної контролювати кожен крок дітей, тим більше вони від нас віддаляються. І чим більше вони віддаляються, тим міцніше ми намагаємося їх утримати. Ах, якби ми тільки могли цілком контролювати їх почуття, рішення, захоплення, смаки, вибір друзів, харчові переваги! Наскільки б легшим тоді було наше життя! Зверніть увагу, – у таких випадках йдеться саме про наше, а не про їх життя. Неначе вони належать нам, а не Богу, Який тимчасово нам їх довірив.
Коли ж терпіти вже немає сили, і ми, нарешті, розуміємо, що не в силах вплинути на те, що відбувається, виникає бажання, щоб усе це раптом просто припинилося. «Ми усе життя чекали месію. Чи не самий час йому з’явитися прямо зараз?» «Хто дав би мені крила, як у голуба, я б полетів та відпочив би. Полетів би якнайдалі, став би жити в пустелі, ждучи Бога, щоб спас мене від слабкодухости і від бурі!», – вигукує Давид (Пс. 54:7-9).
Але після цього, перейшовши від абстрактних нарікань до конкретних скарг і усвідомивши, що не в силах щось з цим зробити самостійно, Давид звертається до Того, Хто дійсно усе тримає під Своїм контролем: «Я ж до Бога взиваю, і Господь почує мене. Увечері, і вранці, і опівдні буду благати й молити, і Він почує голос мій» (54:17-18).
З чого ми починаємо свій день? Чим закінчуємо? Про що подумуємо в проміжку? Ліземо за всякої нагоди в новини, які лише підтверджують, що з цим світом щось не так? Чи в соціальні мережі, де кожен ділиться власним рецептом, як виправив би цей світ, якби відірвався від клавіатури? Або ж ми все-таки звертаємося до Того, Чия милість оновлюється з початком кожного дня, Хто підтримує нас протягом дня, і терпляче вислуховує нас надвечір?
Давид не приховує своїх почуттів, і читати прокляття, що ним проголошуються, іноді некомфортно. Але він виливає їх не комусь сторонньому, а Богу, Який, врешті-решт, Сам пережив усе це в Сині Своєму, і тому завжди готовий вислухати, підтримати, утішити. «Бо ми маємо не такого первосвященика, який не може страждати з нами в немочах наших, але Такого, Який, подібно до нас, зазнав спокуси в усьому, крім гріха. Тому з дерзновенням приступаймо до престолу благодаті, щоб одержати милість і знайти благодать для своєчасної допомоги» (Євр. 4:15-16).
Зупинися псаломщик на одних лише емоційних наріканнях, це був би не псалом, а роздратоване нарікання. Але Давид перестає розповідати Богу про свої почуття – і починає своїм почуттям розповідати про Бога: «Покладайся на Господа у скорботах твоїх, і Він підтримає тебе» (Пс. 54:23). Не факт, що Він позбавить тебе турбот. І, швидше за все Він не прибере з твого життя людей, що заважають тобі, і які також заблукали і потребують спасіння. Але Він обов’язково підтримає тебе. Буде основою твого життя. Єдиною основою, без якої неможливо встояти.
