Ми любимо подорожувати усією сім’єю. Відвідування незнайомих місць, незвична їжа, свіжі враження, а іноді і захоплюючі позадорожні пригоди незмінно викликають захват нових відкриттів. Хочеться зберегти ці відчуття як можна довше. От тут зазвичай і підвертаються «торговці спогадами» – продавці сувенірів (souvenіr французькою – «спогад», «пам’ять»). І дочки тут же біжать подивитися – що б купити? Якусь дрібницю – кухоль, блокнотик, або іншу дрібничку? Я, у принципі, не проти. Але в глибині душі мені щось шепоче: я знаю, де подібний кухоль або блокнотик можна купити набагато дешевше. І чи потрібні вони – велике питання. У нас, чи що, кухлів бракує? А ця дрібничка – де вона потім валятиметься?
Не те, щоб я був жадібний. Мені для своїх дівчаток нічого не шкода! Але щось заважає просто розслабитися і насолоджуватися щасливим моментом. А раптом потім на щось не вистачить? Я можу називати таке ставлення дбайливістю, відповідальним підходом, продуманим фінансовим менеджментом. Але, можливо, це – елементарна душевна скнарість? Невміння радіти тому, що маєш, з побоювання, що потім чогось може не бути. Чогось такого, якому потім, коли воно таки буде, все одно не станеш радіти з тієї ж самої причини. Незадоволення тим, що маєш, через жалкування за тим, чого немає – найзлісніший вбивця миру на серці.
Ця схильність проявляється буквально в усьому. Приміром, приїжджаєш на нове місце, вирушаєш на навчання, приходиш на нову роботу – і побоюєшся, що не знайдеш там собі кола спілкування. Знаходиш друзів – і тут же боїшся, що стосунки несподівано можуть розладнатися. Нам би радіти тому, що є, – але ми піклуємося про те, чого ще немає або вже немає. Берешся за якийсь проект – і переживаєш, що не вистачить ресурсів. А коли ресурси є – турбуєшся про те, що ж робити, якщо вони кінчаться. Попадеться, скажімо, якесь корисне пристосування або цікава книга; і хочеться купити, але тут же думаєш: адже без цього, у принципі, можна і обійтися…
Назвати усі ці побоювання необґрунтованими адже теж не можна. Вони цілком розумні і частенько виправдані. Треба бути і дбайливим стосовно фінансів, і ввічливим у стосунках з людьми. Але треба і уміти радіти тому, що маєш. І не соромитися чимось жертвувати заради того, що доставляє тобі та іншим радість або зручність. Тим більше – не боятися любити з побоювання, що буде боляче. Адже справжньої любові без болю не буває.
Душевна скнарість абсолютно не залежить від того, багато в тебе коштів, або мало. Це – стан серця: чи уміємо ми задовольнятися тим, що маємо на даний момент? Можна бути і щедрим при малому достатку, і скнарою-мільйонером. Питання не в наявності, або відсутності грошей, часу, стосунків, а в умінні бути вдячним. І це зовсім не просто. Вдячності треба вчитися.
Моїм безпосереднім учителем мистецтву бути задоволеним стала дружина. Вона – і куди кращий менеджер, ніж я, і дбайлива не мені в приклад. Але при цьому вона – не скнара. Ми обидва не жадібні, просто я постійно намагаюся виправдати душевну скнарість підвищеним почуттям відповідальності. Вона ж, при не менш відповідальному характері, вільна від цього комплексу. І всякий раз, коли я читаю закінчення книги Притч, мені здається, що в цих рядках пропущене одне слово – її ім’я:
«Задумає вона про поле, і придбає його; від плодів рук своїх насаджує виноградник. Підперезує силою стегна свої і зміцнює м’язи свої. Вона відчуває, що заняття її добре, і – світильник її не гасне і вночі. Простягає руки свої до прядки, і персти її беруться за веретено. Долоню свою вона відкриває бідному, і руку свою подає нужденному. Не боїться холоду для родини своєї, тому що вся родина її одягнена у подвійний одяг. Вона робить собі килими; висон і пурпур – одяг її. Чоловік її відомий біля воріт, коли сидить зі старійшинами землі. Вона робить покривала і продає, і пояси доставляє купцям фінікійським. Сила і краса – одяг її, і весело дивиться вона на майбутнє. Вуста свої відкриває з мудрістю, і лагідне наставляння на язиці її» (Притчі 31:16-26).
Комусь може здатися, що я перебільшую. Я ж щиро дякую Господу за ту, що дорожче будь-яких перлин, і наслідую зразок Писання відносно того, як належить хвалити дружину: «Багато було дружин доброчесних, але ти перевершила всіх їх» (31:10,29).
Скнарість душі – головний вбивця радості в нашому житті. Відсутність уміння дякувати впливає на нашу сім’ю, на роботу, на кошти і стосунки. Сказано ж: «Завжди в молитві та проханні з подякою відкривайте свої бажання перед Богом» (Флп. 4:6). Навіть якщо відчуваєте нужду, дякуйте за те, що вже маєте. Інакше виходить, що ми, ніби, насолоджуємося життям, але – без задоволення. Нам є за що дякувати Господу тут і зараз, але ми постійно побоюємося, що раптом потім чогось не буде.
Невпевненість у майбутньому, проблеми в сьогоденні і жалкування за минулим крадуть мир з нашого серця. Джерело душевної скнарості – той же брак віри. Ми усі хочемо прорахувати наперед. Але ж мир Божий – він вищий всякого розуму. Недаремно Павло підкріплює заклик завжди радіти і ні про що не піклуватися (Флп. 4:4,6) власним прикладом: «Умію жити і в злиднях, вмію жити і в достатку; вчився всього і в усьому, насичуватись і терпіти голод, бути і в достатку, і в нестатках. Усе можу в Ісусі Христі, Який мене зміцнює» (4:12-13).
Як часто останню фразу доводилося чути поза контекстом! Але мова тут – не про всемогутність апостола, а про набуту навичку радіти в Господі незалежно від зовнішніх умов. І, знову ж таки, ключове слово тут – «навчився». Душевне благополуччя, як протилежність душевної скнарості, так само не залежить не від фінансів, не від часу, не від стосунків, не від обставин. Воно – теж стан серця, плід нашого особистого вибору: чи хочемо ми жити страхом, або ж вірою? Це і визначає результат.
Вчитися можна різними шляхами. Але одним з рецептів, явно і настійно рекомендованих у Писанні, нерідко або нехтують, або ж, навпаки, зловживають. Рекомендація ця проста: «Шануй Господа від майна твого і від початків усіх прибутків твоїх, і наповняться скарбниці твої до надлишку, і точила твої будуть переливатися новим вином» (Притчі 3:9-10). Зрозуміло, що тлумачити цей текст можна і алегорично. Але, передусім, тут йдеться саме про матеріальні прибутки – відділяй Богові найпершу частину усього, що отримуєш.
В одних церквах тільки про це і говорять, у других соромливо умовчують. І, зізнаюся чесно, я з великою настороженістю ставлюся до церкви, де постійно говорять про гроші. Але тій, де про них не говорять зовсім, я не схильний довіряти тим більше! Так, гроші в нашому житті – не головне. Але вони значною мірою можуть служити індикатором стану нашого серця: «Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6:21).
Господь в усьому має бути для нас на першому місці, починаючи з найпростішого – з шанування Його нашими коштами. Писання ніколи не говорить про десятину як про жертву – усе, що маємо, ми отримуємо від Господа, усі 100%. І десятина, що входить у них, також належить Йому. «Чи можна людині обкрадати Бога? А ви обкрадаєте Мене. Скажете: “чим обкрадаємо ми Тебе?” Десятиною і приношеннями» (Мал. 3:8). Відділяючи десятину за залишковим принципом, ми обкрадаємо Бога. І десятина не є жертва. Жертва або приношення – це те, що віддається понад десятину, як Господу, так і на конкретні потреби.
Відділяючи першу частину від своїх прибутків, ми визнаємо, що саме Бог є їх джерелом і хазяїном, ми ж – лише розпорядники. Важко відділяти першу десятку з сотні або сотню з тисячі? Запевняю: із ста тисяч або з мільйона відділяти анітрохи не легше. Поки ви вважаєте, що віддаєте своє, завжди буде шкода, і чим більше суми – тим більше шкода. Насправді ви не віддаєте 10% своїх коштів, а з вдячністю залишаєте собі 90% даного вам Богом.
З падінням прибутків населення при введенні карантину через пандемію багато хто побоювався, що і християнським громадам доведеться стискувати свої бюджети. Але в духовно здорових церквах збори лише виросли! У хвилини випробування вірні ще більшою мірою стали покладатися на Господа. І це дозволило церквам направити значні кошти туди, де бракувало можливостей в уряду і органів місцевого самоврядування – доставляти продукти потребуючим на самоізоляції, роздавати в людних місцях захисні маски і засоби дезинфекції, закуповувати медичне устаткування для клінік і спецодяг для їх персоналу. Усе це стало потужним Христовим свідоцтвом для світу, що гине!
Але шанування Бога від початків усіх прибутків не обмежується грошима. Кому ми віддаємо свій час, його найпершу частину? До чого ми насамперед прагнемо після пробудження – віддати славу Богові, або полізти в Інтернет за плітками і новинами, подивитися, що ще страшного встигло статися у світі, поповнити запаси приводів для хвилювання? Адже в епоху пошир-модернізму (коли усе дружно поширюють те, що їх жахає або розчулює) тверезий аналіз подій вимагає цілеспрямованих зусиль. ЗМІ ж торгують страхом, формуючи особливу 3Д картину реальності: Дезінформація, Дезорієнтація, Дестабілізація. Чим буде наповнений ваш день – страхом або подякою? Це залежить від того, кому ви принесли перші плоди. Адже час все одно не у вашій владі. Варто віддати його початок істинному Власнику, і Він супроводжуватиме вас повсякчас.
Так, це не так просто. Старі страхи і звички, минулі рани і розчарування підстерігатимуть на кожному кроці. Бути задоволеним потрібно вчитися – саме по собі це уміння не з’явиться. Належить набувати і закріплювати цю навичку постійними вправами. Але іншої альтернативи просто немає. Душевна скнарість змушує нас економити не просто кошти або час. Ми економимо, «запасаємо на потім» саме життя – вдячність, радість, щастя. Ми закопуємо в землю таланти, дані нам Господом для примноження в славу Його; зберігаємо те, що належить інвестувати. Але урожай можна отримати, лише розкидавши насіння. Недаремно апостол пише, що бути побожним і задоволеним – велике надбання (1Тим. 6:6).
