Павло, проте, учить не лише дякувати, але і радіти (Флп. 4:4). Вторить йому і Яків, брат Господній: «З великою радістю приймайте, браття мої, коли підпадаєте різним спокусам, знаючи, що випробування вашої віри дає терпіння; терпіння ж повинно мати досконалу дію, щоб ви були досконалі в усій повноті без усякого недоліку» (Як. 1:2-4).
Чому ж, здавалося б, радіти? Проблемам? Втратам? Труднощам? Болі?.. Прямий мазохізм якийсь! Але Писання закликає нас засвоїти одну просту істину: без болю не буває розвитку.
На перший погляд це твердження може здатися парадоксальним, але давайте поміркуємо. Всякий розвиток припускає певні зміни. А зміни – це, за визначенням, відмова від чогось. Відмова ж означає втрату, а це завжди болюче. От і виходить:
- Розвиток = зміни
- зміни = втрати
- втрати = біль.
- Тобто розвиток = біль.
Біля нашого будинку росла вишня. Її посадив батько, коли мені були років п’ять. З роками дерево вкрилося густою шапкою з гілок, і по весні перетворювалося на величезну блідо-рожеву хмару, що відлунювала дружним гулом бджіл, що облітала квітки. Ягід на тій вишні, відповідно, теж було чимало. Втім, у більшості своїй були вони дрібними, а деякі навіть сухими. Отже рослина мала швидше декоративне, ніж продовольче значення.
Дереву було тяжко під вагою цієї крони, і ми доглядали за ним як могли. Варто було помітити усохлу гілочку – і ми тут же її зрізали. Живих же гілок, частенько тонких, як соломинки, було стільки, що коли по осені обпадало листя, здавалося, що на ніжці ствола покоїться величезна куляста павутина.
Але одного разу до нас заглянули друзі, що розумілися в садівництві. «До чого ви довели свою вишню?! – вигукнули вони. – Їй же потрібне обрізання!» «Знаємо, – відповіли ми, – і періодично займаємося цим». Але нас вже ніхто не слухав. Озброївшись ножівкою і секатором, гості прийнялися, як нам здавалося, знищувати наше улюблене деревце. Із зловісним захватом садистів вони відсікали живі гілки. «Зупиніться, – кричали ми, – йому ж боляче!» Але наші крики не здобули результату, і незабаром від минулої краси не залишилося і сліду.
Ми були нажахані! Пів дерева довелося понести на звалище! На місці колись розкішної папахи залишилися стирчати самотні потворні обрубки. «От і все, – подумали ми, – немає більше нашої вишні. Вони убили її». Коли ж прийшов час урожаю, результат перевершив усі очікування! Вага зібраних ягід виявилася не менша за колишню, самі ж ягоди були великими, соковитими і неймовірно солодкими. Просто раніше уся ця кількість гілочок відбирала в дерева цілющі соки, не дозволяючи йому плодоносити належним чином.
Цим, слід зауважити, і обмежується весь мій досвід практичної сільськогосподарської діяльності. Але наочний урок, отриманий тоді, допомагає краще засвоїти сенс прощальної бесіди Ісуса з учнями. Адже лише частина цієї розмови була застільною. Потім же Учитель сказав: «Вставайте, підемо звідси» (Від Іоанна 14:31), – і вони попрямували в Гефсиманію. У сутінках, що згущувалися, ще можна було розрізнити контури вікових маслин на протилежному схилі Кедронської ущелини. Але до них ще належало дійти, і тому не маслині судилося стати наочним посібником для прощального уроку (розділи 15, 16 і 17). Апостоли повільно спускалися вкритими відбірними виноградниками схилами, перш ніж перетнули потік, що відділяв Сіон і гору Храмову від Елеонської гори (18:1).
За свідченням істориків, сіонські лози, незважаючи на свій древній вік, були неймовірно плодоносні. І, вказуючи на них, Господь говорив:
«Я є істинна виноградна лоза, а Отець Мій – виноградар. Всяку гілку в Мене Він відсікає, що не плодоносить [грец. айрей], і всяку, що плодоносить, очищає, щоб більше принесла плоду. Ви вже очищені через слово, яке Я проповідував вам. Перебувайте в Мені, і Я у вас. Як гілка не може приносити плоду сама від себе, якщо не буде на лозі, так і ви, якщо не будете в Мені. Я є лоза, а ви гілки; хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене не можете робити нічого. Хто не буде в Мені, той буде відкинутий геть, як гілка, і всохне; а такі гілки збирають і кидають у вогонь, і вони згоряють» (15:1-6).
Знаєте, чим гілка відрізняється від палки? Зовсім не листям або корою. І гілка може бути без листя, наприклад – взимку або після урагану. І палка може залишатися вкрита корою. Єдина різниця в тому, чи перебуває вона на рослині (дереві, кущі, лозі) або ж існує сама по собі. А буквальне значення слова «гріх» – «повз мету». Під цим мається на увазі невідповідність чогось своєму призначенню. Призначення гілки – плодоносити. Але без лози вона на це в принципі не здатна. Вона – лише палка, і вже ні на що не придатна, окрім як на розтоплення.
Чому ж тоді, запитаєте ви, та сама доля, що і «автономним» палкам, уготована гілкам, що перебувають на лозі і все ще здатні приносити плід, хоча і не роблять це? Я відповім: не маю анінайменшого уявлення. Я не маю уявлення, чому з покоління в покоління перекладачі наполегливо наслідують традицію перекладати використане тут слово айрей (піднімати, підбирати, брати, нести) як «відсікає». Тисячі разів це слово використовується в античній літературі. Тільки в новозавітних текстах – більше сотні разів (як, наприклад, «візьми [тобто підніми із землі] ліжко твоє і йди» або «узяли [підняли із землі] каміння, щоб кинути на Нього»). І жодного разу воно не спожите в значенні «відсікати».
Єдине пояснення, яке я знаходжу, полягає в тому, що перекладачі ці – такі ж експерти у виноградарстві, як я у вишневодстві. Через гравітацію, «природну схильність», виноградні гілки прагнуть рости не вгору, а вниз. І чим нижче вони тягнуться, тим менше сонячного світла на них потрапляє. Коли ж вони досягають землі, вітер і дощ зовсім присипають їх грудками ґрунту. У результаті гілки перестають плодоносити. Але виноградар ніколи не стане через це відсікати здорову гілку. Він підбирає, піднімає її. Практично заламує, щоб росла в потрібному напрямі. Він закріплює її на опорах, підв’язує, переплітає з іншими, міцнішими гілками.
Саме так Бог, наш Виноградар чинить з нами, коли ми, вже перебуваючи в Ісусі, ухиляємося від свого призначення через спокуси, свавілля, помилкові прихильності та інші «природні схильності» гріха, що ще живе в нас. Коли не приносимо плоду, Він підпирає нас словами Писання; дбайливо переплітає нас у тілі Христовому з іншими гілками, що перебувають на лозі. Він «заламує» нас, задаючи нашому росту потрібний напрям. Це неприємно, це болюче, але тільки так ми зможемо пізнати справжню радість плодоносіння в славу Його Царства.
Але і гілкам, що приносять плід, не уникнути болю. Якщо безплідну гілку Господь айрей (піднімає, підбирає), то плодоносну Він катхайрей – очищає, «щоб більше принесла плоду». Подібно до моєї вишні, лоза вкривається безліччю побічних відростків і пагонів, що висмоктують з неї поживні соки. Що в нашому житті стає такими пагонами? Образи? Токсичні стосунки? Нереалістичні очікування? Безглузді захоплення? Залежність від когось або чогось? Усе це виснажує нас, заважаючи приносити багато плоду, і підлягає обрізанню.
Як би не було боляче, слід утямити: обрізання – це не покарання, а звільнення. І мова тут навіть не про схильність до гріха, як у випадку із заламуваними гілками. Господь позбавляє нас від того, до чого ми були прив’язані, не тому, що це погано саме по собі. Воно може бути і добрим, і приємним, і звичним. Просто не дає нам зростати, приносити плід. Це можуть бути люди, місця, компанії, проекти. Втрачаючи звичну роботу, зарплату, житло, знайомства, захоплення, ми незмінно відчуваємо біль. Але згодом, озираючись назад, ми розуміємо, що насправді це було позбавленням. Ці стосунки тримали нас в ізоляції від нових зустрічей, робота не давала творчо реалізовувати свої таланти, заподіяна нам образа примушувала жаліти себе, а не піклуватися про інших. І, звільняючись від цього, ми, насправді, відчуваємо полегшення, хоча і не відразу. Обрізання робиться не за щось, і навіть не від чогось, а для чогось.
Другий важливий урок, який належить отримати з Господніх слів, полягає в тому, що обрізанню підлягають саме живі гілки – ті, що плодоносять. У Старому Завіті ми знаходимо прекрасний образ: «Коли будувався храм, для будівництва використовувалися тесані камені; ні молота, ні тесла, ні всякого іншого залізного знаряддя не було чутно в храмі під час будівництва його» (3Царств 6:7). Блоки були підготовлені ще в каменоломні, і кожен вставав на своє місце в загальній будові. Цей світ – каменоломня, в якій ми, живе каміння (1Пет. 2:5), проходимо обтісування, щоб зайняти належне місце в духовному храмі Божого Царства. І якщо когось Господь не обтісує – то, можливо, це не будівельний камінь, а уламок будівельного сміття? Тоді, яким би витонченим і унікальним він не був, після закінчення будівництва його викинуть на звалище. Обрізання формує з нас те, чим ми маємо бути за задумом Генерального Будівельника. Воно – відсікання зайвого. Не те, що погано, а те, що заважає бути ще кращим!
Третій урок не менш важливий: чим довше ми відтягуємо обрізання, тим болючішим воно буде. Робота, що не приносить задоволення, позбавлені перспективи обтяжливі стосунки – усе це засмоктує подібно до болота: чим більше зусиль ми докладаємо, прагнучи утриматися на плаву, тим важче буде вирватися.
Біль не подобається нікому. Але якщо вам боляче втрачати щось, можливо, це – обрізання, хвороба росту? Відсікання чогось зараз, щоб було більше плоду потім? Адже ми не знаємо, що чекає на нас далі! А Виноградар – знає. «Ми не знаємо‚ про що молитися‚ як належить, але Сам Дух просить за нас зітханнями невимовними» (Рим. 8:26).
Болю в будь-якому випадку уникнути не вдасться, в яку з трьох категорій «гілок» не потрап. Різниця лише в тому, буде цей біль руйнівним або творчим. І доки вогонь ще не розгорівся, навіть у палки є шанс стати гілкою, якщо вона не стала жорстокою і не засохнула остаточно. Досвідчений виноградар обскрібає і заточує її, а потім, розтинаючи тіло лози, імплантує живець у рану, що сочиться. І відбувається диво – палка, починаючи живитися соками, що течуть з лози, оживає і перетворюється на гілку.
Саме так «Бог, багатий милістю з великої Своєї любови, якою нас полюбив, і нас, мертвих за злочини, оживотворив із Христом, – благодаттю ви спасені, – і воскресив із Ним, і посадив на небесах у Христі Ісусі» (Еф. 2:4-6). Він прищепив нас до розітнутого тіла Христового. «Ранами Його ми зцілилися» (див. Іс. 53:5, 1Пет. 2:24).
Опинившись на Божій Лозі, ми залучаємося до її цілющої сили. По суті, Вона починає плодоносити через нас, «бо без Мене не можете робити нічого» (Від Іоанна 15:5). Від неї ми отримуємо всі інгредієнти, необхідні для щедрого плодоносіння. Перебуваючи на ній, ми перебуваємо в Божій любові: «Якщо заповідей Моїх дотримаєтесь, то будете в любові Моїй, як і Я, дотримавшись заповідей Отця Мого, перебуваю в Його любові» (15:10). Ми сповнюємося Божою радістю: «Це сказав Я вам, щоб радість Моя у вас перебувала, і радість ваша буде повна» (15:11). Нарешті, ми стаємо співучасниками Його жертовності: «Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Від Іоанна 15:13). Плодоносіння – це завжди жертва, завжди самовіддача. Але радісна самовіддача і є суть любові. Саме таку любов і явив нам Христос: «Який замість радости, яка Йому належала, витерпів хрест, зневаживши посоромлення, і сів праворуч престолу Божого» (Євр. 12:2).
Погодьтеся, словосполучення «радісна жертва» звучить парадоксально. Через те деякі перекладачі пишуть тут «замість радості» (використовуваний в оригіналі прийменник може мати обидва значення – і «замість», і «заради»). Але, боюся, ті, хто схильний тлумачити текст саме так, або не розуміють, яка саме радість чекала Христа по той бік хресних страждань, або ж не знають істинної радості любові. Вони не замислюються про радість олімпійця, що здолав місяці м’язового болю, коли він, стоячи на п’єдесталі, бачить, як піднімають прапор його країни. Радощі матері, коли вона, пройшовши родові муки, притискає до грудей новонароджене дитя. Радощі жениха і нареченої, що цілком віддають себе один одному. Радощі досягнутої мети. Радощі виконаного призначення. Радості вистражданого «Звершилося!»
Розвиток неможливий без змін. Зміни неминучі без втрат. А втрати завжди болючі. Розвиток – це біль. Вам боляче? Радійте: ви зростаєте!
