“А тепер, Господи, візьми мою душу від мене, бо краще мені смерть від мого життя” (Йон. 4:3).
Що означають ці слова? Чи є вони зойком стомленої стражданнями душі, яка знесилилась у життєвій бурі і прагне спокою? Глибоке горе примушує багатьох бажати собі смерті, але Йона не пережив якогось надмірного горя і не мав причини для такого вислову. Його слова були результатом розчарування і невдоволених бажань.
У житті зустрічається три причини, які змушують людей кричати: “А тепер, Господи, візьми мою душу від мене, бо краще мені смерть від мого життя”. Найчастіше такий зойк може зірватися з уст людини в неймовірних стражданнях. Коли нещастя звідусіль оточують людину, коли чорні хмари невдач збираються над її головою, коли душа мліє і розривається від горя, тоді вона кричить: “Краще мені померти!” Так і багатостраждальний Йов у хвилину крайнього відчаю сказав: “І нащо з утроби Ти вивів мене? Я був би помер, – і жоднісіньке око мене не побачило б”. Так, “людина народжується на страждання, як іскри, щоб угору летіти”. Спочатку вона бореться з несприятливими обставинами, іноді навіть здобуває перемогу і радіє з цього, але потім сили полишають її, а боротьба стає все важчою і непосильнішою; зрештою людина знемагає і починає кричати: “Краще мені померти!”
Так було і в житті Самсона. Свого часу цей велетень торжествував, здобуваючи перемогу за перемогою в боротьбі проти филистимлян, але коли він, обстрижений, позбавлений сили, з виколотими очима, з ланцюгами на руках і ногах знаходився у филистимській в’язниці, тоді життя здавалося йому непотрібним, безглуздим, а смерть – прекрасним звільненням і солодким спокоєм. Тоді Самсон і сказав: “Нехай помру я…” (Суд. 16:30). Скільки таких самсонів було, є і буде у всі часи! Вони прийшли в життя, наповнені силою і енергією, вони мріяли про щасливе майбутнє, навчались, працювали, будували плани, але життя зруйнувало всі їхні сподівання, хвороба забрала здоров’я і силу. І тепер, втративши будь-яку надію, вони кричать: “Краще померти, ніж так жити!” А деякі з них, доведені до відчаю, не тільки просять смерті, але закінчують життя самогубством. Чи правильно це? Чи правда, що краще померти, ніж жити в стражданнях?
Ні! Ці нещасні страшенно обманюються, гадаючи, що скінчивши своє тяжке життя на землі, вони заспокояться в небутті, або, як кажуть буддисти, у нірвані. Це непоправна помилка, яка неймовірно дорого обходиться всім самогубцям. Справа в тому, що нірвани (небуття) просто не існує, але приходить смерть – і душа людини йде або в місце щастя і вічної радості, або ж у місце вічних мук, причому набагато страшніших, ніж вони були тут, на землі. А оскільки всі вбивці і самогубці йдуть, безумовно, у пекло, де вони зазнають мук у вічному полум’ї, то для них смерть страшніша за всі ті страждання, які були в їхньому житті на землі. Поки людина живе, вона має надію, що горе може змінитись радістю, що після нещастя настане щаслива пора, а для самогубця, як і для кожного грішника, який помирає, не покаявшись, немає ніякої надії – вічні муки в полум’ї пекла очікують його. І якщо серед моїх читачів є людина, яка у своїх стражданнях чекає смерті, то я звертаюсь до неї цими словами: “Друже, прийди до Ісуса, відкрий перед Ним своє серце, і Він наповнить тебе радістю і миром. У Христі ти знайдеш щастя, про яке навіть не мріяв”.
На жаль, впасти у відчай можуть навіть віруючі люди. Так сталося одного разу з пророком Іллею. Постійні погрози і переслідування з боку нечестивого Ахава і його дружини Єзавелі, що нещадно знищувала всіх пророків Господніх, жахлива посуха, що вразила Ізраїль страшним голодом упродовж трьох з половиною років, і, нарешті, погроза Єзавелі, що вона зробить з Іллею те, що зробив він з її 850 пророками – а він заколов їх біля потоку Кисон (1Цар. 18:19-40), – все це відібрало мужність Іллі, він “сів під одним ялівцем і зажадав собі смерті” (1Цар. 19:4). Це була трагічна хвилина в житті великого пророка. “Господи! Візьми душу мою”, – молився він. Смерть здавалася йому такою тихою і бажаною гаванню! Він вважав, що буде краще, коли Бог візьме його душу, ніж коли він потрапить до рук кровожерливої Єзавелі. Але Бог розпорядився по-іншому; Він не тільки врятував Свого пророка від рук Єзавелі і дав перемогу, але й підняв його на небо у вогненній колісниці.
Дивні діла Твої, Господи! Сьогодні людина може переживати таке горе, що просить для себе смерті, а завтра вона підноситься над усіма погрозами, над смертю, стає вище від влади царя і всіх бід, які можуть загрожувати кожному смертному єству. Так буде і з багатьма дітьми Божими. Сьогодні багато із них тремтять, тривожаться, переносять скорботи і, можливо, зі слізьми відчаю моляться: “Господи, візьми душу мою!” Але настане день, і Спаситель, Якому вони служать, підніме їх до третього неба, посадить біля Себе на престолі слави і прикрасить їхні голови золотими вінками. Насправді, “страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з’явитися в нас” (Рим. 8:18), коли ми закінчимо свій життєвий, іноді такий тернистий шлях. Але, дорогий страждальцю, якщо ти і не доживеш до часу вознесіння Церкви, не занепадай духом, не нарікай і не проси для себе смерті. Адже ти не знаєш, можливо, завтра твоє нещастя зміниться радістю?
Друга причина, через яку деякі звертаються до Бога зі словами: “А тепер, Господи, візьми мою душу, бо краще мені смерть від мого життя”, – це незадоволення тим, що робить Бог. Можливо, їм не доводиться зносити нестатки, злидні і страждання, які випали на долю перших, їм не доводиться йти долиною смертної тіні; вони не знають, що таке голод, смертельна небезпека не підстерігає їх на їхній дорозі. Можливо, вони обіймають високу посаду в суспільстві, а деякі навіть розпещені долею, однак вони часто нарікають і кажуть: “Краще мені померти, ніж жити”. Подібне ми бачимо в 30-му розділі Книги Буття: “І побачила Рахіль, що вона не вродила Якову. І заздрила Рахіль сестрі своїй, і сказала до Якова: “Дай мені синів! А коли ні, то я вмираю”. Що можна сказати про цю жінку? Чого їй не вистачало в житті? Оточена багатством і розпещена любов’ю чоловіка, тільки із заздрості до своєї сестри вона готова померти. Як це ще можна назвати, як не нерозумною жіночою примхою?
А скільки таких чоловіків і жінок є в наші дні, які, маючи все необхідне для життя, готові померти лише тому, що в них немає того, що є в інших, тобто від заздрості. Скільки є таких, які готові померти, а деякі і помирають тільки через те, що вони були відкинуті в земному коханні. Скільки людей готові померти через честолюбство, у погоні за багатством і славою! Не досягнувши бажаного, вони в розпачі кричать: “Краще мені померти, аніж жити!” Звичайно, обурюватись і кричати: “Краще мені померти”, – вони можуть, але такі люди не мають права сказати: “Господи, візьми душу мою”. Про таких Слово Боже говорить так: “Нерозумний, – ночі цієї ось душу твою зажадають…”, – а знаєш куди? – “До печі огненної, – буде там плач і скрегіт зубів”. Тоді в чому ж твоє «краще»? Ні, у пеклі не буде краще. На землі прикрість може змінитись втіхою, смуток може змінитись радістю, у всякому випадку, живий має надію. Але в шеолі, де будуть всі, хто вимагав для себе смерті, тому що Бог не вдовольнив їхніх примх або пожадливих бажань, не буде ні радості, ні надії.
Недалеко від таких примхливих людей відійшов і Йона, коли говорив: “А тепер, Господи, візьми мою душу від мене, бо краще мені смерть від мого життя”. Чому в нього з’явилось таке бажання? – Тільки тому, що Бог виявив милість до ніневітян. Яка нерозумна молитва! Яке незнання Божого єства! А втім, чому тут дивуватись? Я знаю одного чоловіка, який, після того, як церква простила і прийняла одного брата, що був раніше відлучений, настільки обурився і запротестував, що незабаром сам охолонув, залишив церкву і помер відступником. Ось до яких невтішних результатів приводить людська гордість і непокірність. Людина згодна краще померти, ніж виявити милість до свого ближнього. Коли б Йов або будь-хто інший, хто пережив подібний стан, опинився в пеклі, то переконався б, що там не краще, але набагато гірше, ніж життя на землі.
І, нарешті, є ще одна, третя категорія людей, які говорять: “Господи, візьми душу мою”. Це люди, які, подібно апостолу Павлу, можуть сказати: “Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг. Наостанку мені призначається вінок праведності, якого мені того дня дасть Господь” (2Тим. 4:7-8). Звичайно, такі християни ні в радості, ні в горі не нарікають і не просять собі смерті, але вони кажуть: “Для мене життя – то Христос, а смерть – то надбання. А коли життя в тілі – для мене плід діла, то не знаю, що вибрати. Тягнуть мене одне й друге, хоч я маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше. А щоб полишатися в тілі, то це потрібніш ради вас” (Фил. 1:21-24). Християнин, який у святості пройшов свій життєвий шлях і ще при житті, подібно Єноху, отримав свідчення, що догодив Богу (Євр. 11:5; 1Ів. 5:10-13), з радісним серцем може сказати: “Господи, візьми душу мою!” Це не нарікання, це не вибух роздратування, – це покірне бажання швидше бути зі своїм Спасителем.
Тільки дитина Божа, яка відчуває себе на цій землі “мандрівником і подорожнім”, кроки якої спрямовані в місто, художником і будівничим якого є Бог (Євр. 11:10), має право сказати: “Краще мені померти, аніж жити!”. Така людина знає, що вона тільки переходить від смерті в життя (Ів. 5:24), життя краще, ніж тут, на землі, у життя вічне, божественне. Апостол Павло, як і всі відкуплені кров’ю Агнця, говорить: “Знаємо бо, коли земний мешкальний намет наш зруйнується, то маємо будівлю від Бога на небі, – дім нерукотворний та вічний. Тому то й зітхаємо, бажаючи приодягтися будівлею нашею, що з неба” (2Кор. 5:1-2). Віруюча людина не затаює образу на Бога і не нарікає на той шлях, яким їй доводиться йти. Вона не вимагає собі смерті, хоча іноді й зітхає, бажаючи краще “покинути дім тіла й мати дім у Господа” (2Кор. 5:8). Бажання “покинути дім тіла” у християнина виникає не через складні обставини, як це було в Іллі, не схоже воно й на бажання Йони, Рахілі й інших, незадоволених своєю долею; тим більше бажання дитини Божої “покинути дім тіла” відрізняється від бажання тих, хто “кажуть до гір та до скель: “Поспадайте на нас, і позакривайте ви нас від лиця Того, Хто сидить на престолі, і від гніву Агнця” (Об. 6:16).
Християнин любить свого Господа і хоче бачити Його, вести з Ним розмову, як робили це колись Його учні, тому він завжди бажає “покинути дім тіла й мати дім у Господа”. Чи є в тебе бажання, мій брате і сестро, сказати: “Прощай, о, земле, у дім святий іду туди, де спокій мій”. Чи, можливо, ти будеш, як колись Єзекія, плакати і благати: “Залиши мене ще на землі!” Твоє бажання покаже, хто ти і що ти собою являєш. Який твій духовний стан, такою й буде твоя молитва. Якщо ти любиш Господа понад усе і готовий до зустрічі з Ним, то й бажання твоє буде “покинути дім тіла й мати дім у Господа”, а коли для тебе дорожче життя на землі, то й молитва твоя буде про це.
